Галина не один раз себе картала за те, що вони з чоловіком нічого не можуть дати своїм дітям. Жили вони скромно – все життя в однокімнатній квартирі на околиці міста.
Квартира була скромна: старенькі меблі, стіл під вікном, диван, що перетворювався на ліжко, і шафа, де тіснились речі всіх чотирьох. Але в їхньому домі завжди було тепло від сміху донечок – Оксани і Марійки, й запаху маминої випічки.
Старша донька, Оксана, виросла амбітною. Після школи поїхала в Польщу на заробітки, мовляв, не хоче, щоб її життя минуло в тісноті. Марічка ж, молодша, залишилася вдома, вчилася в університеті й допомагала мамі по господарству.
Галина завжди пишалася обома, хоч іноді відчувала, що Оксана віддаляється. Телефонувала нечасто, більше ділилася новинами з подругами за кордоном, ніж з рідними. Але Галина виправдовувала її:
– В неї ж робота, нове життя… А я що? Я тут.
І от одного вечора на телефоні Галини висвітився довгий закордонний номер. То була Оксана. Голос її звучав урочисто:
– Мамо, я хочу сказати тобі новину. Я виходжу заміж.
У Галини затремтіли руки.
– Господи, доню! Та це ж щастя яке! А коли весілля? Я поїду, хоч би на край світу!
Оксана замовкла на мить, а тоді обережно відповіла:
– Мамо, та навіщо? То ж дорога, витрати великі… Ти ж знаєш, квитки дорогі, документи… Не трать гроші, краще збережи для себе.
Слова ці впали, як крижана вода на серце. Галина ще намагалася щось сказати:
– Доню, я ж мати. Хіба ж весілля без мами буває?
Але у слухавці пролунав сухий голос:
– Мамо, будь ласка, я так вирішила. Ти мене зрозумій.
Після розмови Галина довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Петро підійшов, поклав руку на плече.
– Не бери так близько до серця, Галю. Вона ж доросла, знає, що робить.
Але Галина тихо плакала. Вона роками відкладала копійчину: то з зарплати, то з подарованих грошей на свята, все мріяла хоч раз виїхати за кордон на весілля своєї дитини. Уявляла, як одягне свою нову сукню, що давно висить у шафі, як сяде поруч з донькою в білій сукні… Але правда виявилася дуже сумною – вона дочці не потрібна…
– Вона мене соромиться, – прошепотіла Галина, витираючи сльози. – Сором показати свою маму в скромній сукні серед їхніх гостей.
Марічка того вечора теж сиділа поруч. Вона обняла маму, пригорнулася.
– Мамо, не плачте. То її вибір. Якщо вона так хоче, хай буде. У мене буде весілля – і ви будете поруч. Я ніколи не скажу, щоб ви не йшли.
Галина зітхнула:
– Доню, то не в грошах справа… Я просто мати. Хіба мати може бути зайвою?
Минуло кілька тижнів. Весілля відбулося, Галині залишилося лише розглядати фото в соцмережах. Гарно вбрана Оксана, поруч наречений у костюмі, а біля них чужі люди – батьки зятя, свідки, друзі. Мами й тата на фото не було.
Галина не витримала – знову плакала. Петро сердився:
– Ти себе з’їдаєш. Ти їй життя дала, а вона тобою соромиться! Та хай живе, як знає.
Марічка ж заспокоювала:
– Мамо, у вас ще є я. Я завжди поруч. І моє весілля без вас – ніколи не відбудеться.
З того часу в їхній квартирі наче оселилася тиша. Галина більше не чекала дзвінків від Оксани, хоча серце кожного вечора підказувало: «А може, напише?». Але телефон мовчав.
Минув рік. Марічка закінчила університет, знайшла роботу, почала зустрічатися з хорошим хлопцем Сергієм. Він часто приходив у їхню маленьку квартиру, допомагав Петру ремонтувати двері чи носив важкі сумки з базару. Галина дивилася на нього і думала: «Оце зять. Свій, простий, але щирий».
Коли Сергій зробив пропозицію Марічці, вся родина заплакала – але то вже були сльози радості.
– Ну що, мамо, – сміялася Марічка, – тепер готуйте сукню! Моє весілля без вас не відбудеться!
І весілля справді було гучне, але не від багатства, а від душі. У невеликому місцевому ресторанчикуі. Галина сиділа біля доньки у вишуканій, хоч і не новій сукні, та сяяла від щастя. Кожен гість бачив, як вона пишається своєю дитиною.
А Оксана? Вона дізналася про це лише з фотографій у соцмережах. І, дивлячись на усміхнену маму поряд із молодшою сестрою, чомусь вперше відчула колючу пустку. Бо зрозуміла: її весілля минуло без найдорожчих людей, і того вже ніколи не повернути.
Батьки – це не тягар і не зайві гості. Вони – коріння, без якого дерево лишається порожнім. І хто зрікається своїх батьків із сорому чи гордості, той колись сам відчує гіркий присмак самотності.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
