У невеличкому містечку наприкінці 70-х років познайомилися Марія та Петро. Вона – донька вчителів, вихована, тиха, завжди з книжкою. Він – хлопець із простої родини робітників, але з веселими очима і гарною душею. Зустрілися випадково на танцях, і вже з першого вечора відчули – це щось більше, ніж симпатія.

– Марійко, можна я тебе проведу? – спитав Петро, коли музика стихла.

– Можна, – відповіла вона, і в серці запалала іскра.

Вони почали зустрічатися, потай від батьків. Але в маленькому містечку нічого не сховаєш. Скоро батьки Марії дізналися.

– Доню, ти повинна зрозуміти: Петро не твоя пара, – строго сказала мати. – У нього ні освіти, ні перспектив. Тобі треба інтелігентного чоловіка.

Батьки Петра теж були незадоволені.

– Ти що, Петре? Вона ж панянка, з «правильних». Подумай, що з того буде. Вона не для тебе.

Та молоді не слухали. Любов робила їх щасливими. Вони мріяли про майбутнє, гуляли вечірніми вулицями й будували плани.

Проте тиск родини був сильніший. Сварки, заборони, докори… Зрештою, Марія заплакала й сказала Петрові:

– Я більше не можу. Вибач.

– То ти відмовляєшся від нас? – тихо спитав він.

– Мене ламають з усіх боків… Я не витримую.

Вони розійшлися.

Минали роки. Кожен пішов своєю дорогою. Марія вийшла заміж за інженера, мала двох дітей. Жила ніби непогано: робота, квартира, відпустки на морі. Але в душі завжди лишалася пустка, яку вона ховала навіть від себе.

Петро теж створив сім’ю, працював на заводі, виховав сина. Зовні все було добре, та інколи він сидів у дворі з цигаркою й думав: «А що було б, якби тоді ми не здалися?»

Шлюб у Марії не склався. Чоловік пішов до молодшої. У Петра – теж: дружина все життя дорікала йому дрібними невдачами, а в старості вони жили, мов чужі.

І ось, коли обом було вже під шістдесят, вони зустрілися знову. Випадково – на ринку.

Марія стояла біля прилавку з яблуками. Хтось обережно торкнув її за плече:

– Марійко?.. Це ти?

Вона обернулася. Перед нею – сивий чоловік із знайомими очима. І час ніби зупинився.

– Петре… Боже мій…

Вони пішли пити каву. Розмова потекла, ніби вони розлучилися вчора. Виявилося, що обоє самотні. Обоє мали непрості долі. І серце в кожного здригнулося від думки: «Може, ще не пізно?»

Петро сказав прямо:

– Я стільки років думав про тебе. Не приховую. Давай більше не будемо відмовлятися від свого щастя.

Марія опустила очі.

– Але тепер інша проблема. У нас – діти.

Коли Марія розповіла своїй доньці Оксані, та вибухнула:

– Мамо, ти що? Тобі під шістдесят! Ти думаєш про любов? Ти маєш думати про внуків, про спокій!

– Доню, але ж я теж хочу бути щасливою, – несміливо заперечила Марія.

– Щасливою? З якимось чоловіком із минулого? Ти з глузду з’їхала!

У Петра було схоже. Син категорично заявив:

– Тату, ти що? Ти смішиш людей. У твоєму віці женитися? А якщо їй потрібні твої гроші, квартира? Ти подумаєш про мене?

– Я все життя думав про тебе. А хоч раз можу подумати про себе? – сердито відповів Петро.

Але син уперся: «Я проти».

І ось знову вони сиділи удвох у парку, як колись молодими.

– Бачиш, Петре, завжди хтось проти. Колись батьки, тепер діти, – гірко усміхнулася Марія.

– А може, пора жити не «проти» когось, а «за» себе? – тихо сказав він і взяв її за руку.

Їй стало тепло. і якось не страшно.

Діти ще довго ображалися. Хтось не приїхав на свято, хтось не телефонував. Але з часом, побачивши, що їхні батьки справді щасливі, змирилися. Бо щастя не можна замінити жодними планами й умовностями.

А Марія з Петром часто згадували, як усе могло скластися інакше, якби тоді, в юності, вони відстояли свою любов.

– Ми втратили стільки років, – сумно казала Марія.

– Зате маємо зараз, – відповідав Петро. – І цього вже ніхто в нас не забере.

Завжди знайдуться ті, хто «проти». Але справжнє щастя приходить лише тоді, коли люди наважуються слухати не чужі голоси, а своє серце.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.