У невеличкому містечку наприкінці 70-х років познайомилися Марія та Петро. Вона – донька вчителів, вихована, тиха, завжди з книжкою. Він – хлопець із простої родини робітників, але з веселими очима і гарною душею. Зустрілися випадково на танцях, і вже з першого вечора відчули – це щось більше, ніж симпатія.
– Марійко, можна я тебе проведу? – спитав Петро, коли музика стихла.
– Можна, – відповіла вона, і в серці запалала іскра.
Вони почали зустрічатися, потай від батьків. Але в маленькому містечку нічого не сховаєш. Скоро батьки Марії дізналися.
– Доню, ти повинна зрозуміти: Петро не твоя пара, – строго сказала мати. – У нього ні освіти, ні перспектив. Тобі треба інтелігентного чоловіка.
Батьки Петра теж були незадоволені.
– Ти що, Петре? Вона ж панянка, з «правильних». Подумай, що з того буде. Вона не для тебе.
Та молоді не слухали. Любов робила їх щасливими. Вони мріяли про майбутнє, гуляли вечірніми вулицями й будували плани.
Проте тиск родини був сильніший. Сварки, заборони, докори… Зрештою, Марія заплакала й сказала Петрові:
– Я більше не можу. Вибач.
– То ти відмовляєшся від нас? – тихо спитав він.
– Мене ламають з усіх боків… Я не витримую.
Вони розійшлися.
Минали роки. Кожен пішов своєю дорогою. Марія вийшла заміж за інженера, мала двох дітей. Жила ніби непогано: робота, квартира, відпустки на морі. Але в душі завжди лишалася пустка, яку вона ховала навіть від себе.
Петро теж створив сім’ю, працював на заводі, виховав сина. Зовні все було добре, та інколи він сидів у дворі з цигаркою й думав: «А що було б, якби тоді ми не здалися?»
Шлюб у Марії не склався. Чоловік пішов до молодшої. У Петра – теж: дружина все життя дорікала йому дрібними невдачами, а в старості вони жили, мов чужі.
І ось, коли обом було вже під шістдесят, вони зустрілися знову. Випадково – на ринку.
Марія стояла біля прилавку з яблуками. Хтось обережно торкнув її за плече:
– Марійко?.. Це ти?
Вона обернулася. Перед нею – сивий чоловік із знайомими очима. І час ніби зупинився.
– Петре… Боже мій…
Вони пішли пити каву. Розмова потекла, ніби вони розлучилися вчора. Виявилося, що обоє самотні. Обоє мали непрості долі. І серце в кожного здригнулося від думки: «Може, ще не пізно?»
Петро сказав прямо:
– Я стільки років думав про тебе. Не приховую. Давай більше не будемо відмовлятися від свого щастя.
Марія опустила очі.
– Але тепер інша проблема. У нас – діти.
Коли Марія розповіла своїй доньці Оксані, та вибухнула:
– Мамо, ти що? Тобі під шістдесят! Ти думаєш про любов? Ти маєш думати про внуків, про спокій!
– Доню, але ж я теж хочу бути щасливою, – несміливо заперечила Марія.
– Щасливою? З якимось чоловіком із минулого? Ти з глузду з’їхала!
У Петра було схоже. Син категорично заявив:
– Тату, ти що? Ти смішиш людей. У твоєму віці женитися? А якщо їй потрібні твої гроші, квартира? Ти подумаєш про мене?
– Я все життя думав про тебе. А хоч раз можу подумати про себе? – сердито відповів Петро.
Але син уперся: «Я проти».
І ось знову вони сиділи удвох у парку, як колись молодими.
– Бачиш, Петре, завжди хтось проти. Колись батьки, тепер діти, – гірко усміхнулася Марія.
– А може, пора жити не «проти» когось, а «за» себе? – тихо сказав він і взяв її за руку.
Їй стало тепло. і якось не страшно.
Діти ще довго ображалися. Хтось не приїхав на свято, хтось не телефонував. Але з часом, побачивши, що їхні батьки справді щасливі, змирилися. Бо щастя не можна замінити жодними планами й умовностями.
А Марія з Петром часто згадували, як усе могло скластися інакше, якби тоді, в юності, вони відстояли свою любов.
– Ми втратили стільки років, – сумно казала Марія.
– Зате маємо зараз, – відповідав Петро. – І цього вже ніхто в нас не забере.
Завжди знайдуться ті, хто «проти». Але справжнє щастя приходить лише тоді, коли люди наважуються слухати не чужі голоси, а своє серце.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
