– Мироне, що ти робиш? Як ти міг так зі мною вчинити? Ти ж знаєш, що без неї я не уявляю свого життя… – Василь дивився на брата з болем і відчаєм.
Мирон не зміг витримати його погляду і опустив очі.
– Пробач… Але зрозумій мене. Я люблю її і не міг інакше. Через день у нас квитки в Канаду.
Ці слова прозвучали як вирок, але змінити щось було вже неможливо.
Василь і Мирон були не просто двоюрідними братами, вони виросли разом і завжди підтримували один одного. Мирон, як старший, завжди допомагав Василю, був для нього і другом, і наставником. Проте їхні сім’ї жили зовсім по-різному: батьки Мирона були заможними, а от Василева сім’я ледве зводила кінці з кінцями.
Попри це, різниця в статках ніколи не ставала між ними стіною. Ще з дитинства вони були нерозлучними, а разом з ними – їхня сусідка Маринка. Вона була їхньою найкращою подругою: разом вони гралися, разом бігали в ліс, плавали в річці, навіть корову пасли утрьох.
Але з віком все змінилося. Брати одночасно зрозуміли, що кохають Марину.
Вона ж не відповідала взаємністю ні одному, ні другому. Закінчивши школу, Марина поїхала в обласний центр вчитися, приїжджаючи додому лише на вихідні.
Мирон, хоч і любив свого брата, але почуття до Марини переважили. У нього з’явився шанс емігрувати в Канаду, і він вирішив, що повинен діяти рішуче.
У п’ятницю ввечері, коли Марина повернулася з навчання, він чекав її на зупинці з величезним букетом бузку.
– Маринко, я давно хотів тобі сказати… Я люблю тебе. Виходь за мене заміж. Я заберу тебе з собою в Канаду, і ми будемо жити так, що ти навіть не мріяла про таке.
Марина розгубилася.
– Дай мені час подумати… – тихо сказала вона і пішла додому.
Усю ніч вона не могла заснути. Мирон пропонував їй нове життя, можливість побачити світ, змінити долю. Але… в її серці був Василь. Він ніколи не говорив їй про свої почуття, але Марина відчувала їх.
Вранці вона вирішила порадитися з мамою.
– Доню, тут навіть думати нічого, – знизала плечима жінка. – Виходь за Мирона. З ним ти житимеш, як королева. А що тебе чекає з Василем? Злидні? Та й якби він справді хотів бути з тобою, то давно б зробив пропозицію.
Марина послухала маму. Вона вийшла заміж за Мирона і поїхала з ним за океан.
Мирон і справді старався, щоб у Марини було все. Вони облаштувалися в Канаді, побудували кар’єру, купили дім.
Та чомусь Марина не почувалася щасливою. Вони намагалися не згадувати минуле, хоча глибоко в душі обоє знали: вони зрадили Василя.
Час минав, але одного важливого елементу в їхньому житті не вистачало – дітей. Роки йшли, а Марина так і не стала мамою. Вона проходила обстеження, але лікарі тільки знизували плечима.
– Це не важливо, – заспокоював її Мирон. – Нам і удвох добре.
Та одного разу вона дізналася, що у чоловіка є інша жінка.
Марина не стала влаштовувати сцен, хоча їй і було дуже боляче. Вона просто поставила чоловіка перед фактом, що з цим миритися вона не має наміру, сказала:
– Я їду додому.
Мирон не сприйняв її слова всерйоз. Думав, вона охолоне і передумає.
Але одного вечора він повернувся додому і побачив лише порожню квартиру.
Він зрозумів, що втратив її назавжди.
Коли Марина ступила на рідну землю, її зустрічали батьки. Вона ще не встигла розібрати валізи, як у двері хтось постукав.
На порозі стояв Василь.
Він змінився. Був уже не тим сором’язливим хлопчиною, а впевненим, змужнілим чоловіком.
– Я знав, що ти повернешся, – тихо сказав він. – І чекав на тебе.
Марина заплакала.
Того дня вона зрозуміла, що нарешті вдома.
Через рік у них народилася дитина.
Лікарі запевняли Марину, що вона не може мати дітей, але доля вирішила інакше.
Бо що має бути – того не минути.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
