У Ганни й Петра була одна-єдина дочка – Ірина. Вона росла дівчиною норовливою, звикла, що їй завжди піддаються. Батьки любили її безмежно, іноді навіть забагато дозволяли.

– Одна в нас дитина, – часто казала мати. – Чого б їй не дати найкраще?

Коли Ірина почала зустрічатися з Романом, батьки придивлялися: хлопець був компанійський, приємний на людях, умів говорити красиво. Але щось у його погляді насторожувало Петра. Він мовчав, бо не хотів сваритися з дочкою, а та жила майбутнім весіллям і малювала в голові щасливу картину їх майбутнього сімейного життя.

– Мамо, тату, ви ж обіцяли, що купите мені квартиру, – якось сказала Ірина. – А Роман каже, що перепишемо її одразу на мене.

– Побачимо, доню, – відповів батько ухильно. – Головне, щоб ви були щасливі.

Вони дійсно мали відкладені гроші й навіть дивилися варіанти. Але доля розставила акценти зовсім по-іншому.

Одного вечора Ганна випадково побачила Романа в кав’ярні міста. Він сидів не з друзями, а з молодою дівчиною. І це було зовсім не дружнє побачення: він тримав її за руку, нахилявся, щось шепотів на вухо, а вона сміялася.

Ганна застигла на місці, не вірячи своїм очам. Хотіла підійти, але серце стиснулося так, що вона розвернулася й втекла. Ввечері розповіла все Петру.

– Це ганьба, – буркнув він. – Невже наша єдина дочка піде за нього заміж?

– Спершу треба сказати їй, – зітхнула Ганна.

На наступний день батьки обережно завели розмову.

– Ірино, – почала мати, – ми вчора бачили Романа… з іншою дівчиною.

– З якою ще дівчиною? – різко спалахнула дочка.

– У кав’ярні, – втрутився батько. – Доню, він зраджує тобі.

Ірина закусила губу, відвернулася.

– Я знаю, – тихо сказала вона.

Батьки переглянулися.

– Знаєш?! І ти мовчиш?

– Це було давно, він сказав, що то помилка, – випалила дочка. – Та й байдуже. Весілля вже на носі, все готово: сукня, ресторан, гості. Ви навіть уявити не можете, скільки сил і грошей вкладено!

– Доню, та яке весілля, якщо ти вже зараз знаєш, що він не вірний? – обурився Петро. – Хіба життя – це банкет на один день?

Ірина відмахнулася.

– Не починайте. Я хочу красиве весілля. Ви ж обіцяли квартиру!

– Ми не дамо, – твердо сказав батько. – Не будемо кидати гроші у яму.

– Що?! – Ірина аж підскочила. – Ви серйозно? Ви ж обіцяли мені!

– Ми обіцяли доньці, яка буде жити в любові, а не у зраді, – з болем сказала мати. – Не можемо ми дати згоду на таке.

В той вечір у них в домі зчинилася справжня буря. Ірина кричала, що батьки хочуть зруйнувати їй життя, що вона сама знає, за кого виходить заміж. А наостанок кинула:

– В такому разі на весіллі вас не буде. Я не хочу бачити вас там!

Сусіди ще довго шепотілися: «Он у Петренків дочка образила батьків, на весілля їх не кличе».

Настав день весілля. Біля ресторану стояли дорогі автівки, музика гучно грала. Ірина в білій сукні сяяла, наче королева. Поруч – Роман, усміхнений, впевнений у собі.

Та всередині Ірина не була щасливою. Кожен поцілунок нареченого нагадував їй про ту сцену в кав’ярні. Але вона змушувала себе усміхатися: «Все буде добре. Зате весілля яке гарне!»

Батьки сиділи вдома. Ганна плакала, Петро мовчки курив на ґанку.

– Може, треба було піти? – прошепотіла вона.

– Вона сама нас відреклася, – похитав головою чоловік. – Хай тепер сама й відповідає за свій вибір.

Минуло пів року. Ірина до батьків не приходила. Спершу – бо образилася. Потім – бо соромилася. Бо життя з Романом виявилося не таким, як мріялося. Він приходив пізно, грошей не вистачало, а чутки про його нові пригоди доходили до Ірини швидше, ніж він устигав вигадати відмовки.

Одного разу вона приїхала до батьків, виснажена, з червоними очима.

– Мамо, тату… – почала й заплакала.

– Що сталося, доню? – Ганна кинулася до неї.

– Він знову… з іншою. І тепер навіть не ховається. Каже: «Живи, як хочеш. Хочеш – подавай на розлучення».

Батьки слухали мовчки.

– А ви мали рацію, – нарешті визнала Ірина. – Але я була сліпа. Мені так хотілося того весілля, того свята…

Батько важко зітхнув.

– Свято закінчується за один день. А життя триває довгі роки.

Ірина опустила очі.

– Пробачте мене, – сказала крізь сльози. – Я була дурна. Ви ж тільки мене одну маєте, а я відвернулася від вас.

Мати обняла її, хоч серце й було поранене.

– Ти завжди наша дочка. Але тепер ти маєш сама вирішити: будеш тягти цей камінь чи відпустиш.

Ірина таки подала на розлучення. Весільні фотографії сховала подалі, щоб не бачити. Друзі, що приходили на «шикарне весілля», швидко забули ті салюти й сукню, а вона залишилася сам на сам із розбитим серцем.

Батьки не дорікали. Вони дали їй час і притулили, коли вона була готова. А згодом таки купили обіцяну квартиру, щоб їхня дочка мала дах над головою і новий початок.

– Тату, мамо, – якось сказала Ірина, – я зрозуміла: краще маленьке щастя в спокої, ніж велике свято з брехнею.

Батьки лише мовчки усміхнулися. Вони знали: найважче для людини – це навчитися робити правильний вибір.

Не весілля робить життя щасливим, а вірність і повага. Справжня розкіш – не сукня чи ресторан, а чесні стосунки й любов, якої не купиш за жодні гроші.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.