Подружжя Віри та Павла знали не лише в їхньому місті, а й у навколишніх селах. Павло Іванович мав повагу, яку заробив роками роботи в органах влади. Люди вірили його слову, довіряли свої турботи й проблеми, приходили з проханнями й надіями. Він не відмовляв: допомагав оформити документи, владнати конфлікти, вирішити побутові труднощі. Для багатьох він був не просто чиновником, а людиною, до якої можна звернутися за порадою чи допомогою.
Його дружина, Віра, працювала медсестрою в районній лікарні. В юності вона мріяла стати лікаркою, але доля внесла корективи. Ще студенткою вона вийшла заміж за Павла й невдовзі народила дитину. Навчання довелося відкласти. З того часу головним для неї стало сімейне життя, а не власні мрії.
Павло тим часом активно рухався службовими сходами. Він умів тримати себе в руках, говорив упевнено, носив охайні костюми, щодня виглядав так, наче щойно вийшов з обкладинки журналу. Його імідж підтримувала дружина. Саме Віра прасувала сорочки, чистила взуття, стежила, щоб чоловік виглядав бездоганно. Вона щиро вірила, що так має бути: її завдання – піклуватися про Павла.
Її любов до чоловіка була безмежною. Вона жертвувала власними бажаннями заради нього, часто відмовлялася від найменших дрібниць, аби йому було зручно.
– Доню, не роби з себе тінь, – не раз повторювала Вірі мати. – Ти поставила чоловіка на п’єдестал, а себе зовсім занедбала. Запам’ятай мої слова: люблять тих, хто любить себе. Він крила розправить, випурхне з вашого гнізда, а ти залишишся ні з чим.
Віра лише всміхалася у відповідь. Вона не хотіла слухати попереджень. Одного разу мати навіть дала їй гроші й порадила піти в перукарню, купити гарне вбрання, адже на роботі Павла завжди оточували молоді привабливі жінки. Та Віра зробила інакше: у магазині вона купила чоловікові новий костюм.
– Йому ж це потрібніше, – пояснювала вона. – Він щодня серед людей. А я вдома, нащо мені прикрашатися?
Мати лише похитала головою, розуміючи: життя рано чи пізно покаже доньці сувору правду.
І так і сталося.
Одного вечора Павло повернувся додому з серйозним виразом обличчя й повідомив, що давно має іншу жінку. Він зізнався: тримався за сім’ю лише заради дітей, а тепер, коли вони виросли, вирішив «подбати про власне щастя».
– Я хочу бути щасливим, – сказав він холодно.
Для Віри це стало ударом. Вона плакала гірко й довго. Усі роки її життя були віддані цій людині – від сорочок, випрасуваних до блиску, до нескінченної турботи, щоб йому було зручно й легко. Та виявилося, що цього недостатньо.
Від спільного майна Павло залишив їй лише маленьку однокімнатну квартиру на околиці міста. І пішов.
Минув час. Біль поступово притупився, хоча рани на серці так і не загоїлися. Віра звикла до нового життя: робота, тиша в квартирі, рідкісні візити дітей. Вона навчилася жити без щоденного відчуття, що все крутиться довкола чоловіка.
Одного дня, повертаючись із роботи, Віра побачила знайому постать. Спершу вона не повірила власним очам: чоловік у пом’ятій сорочці, з нечищеним взуттям і втомленим виглядом. Це аж ніяк не був той Павло, якого знали люди. Та придивившись уважніше, вона зрозуміла – це він.
Колись бездоганний чиновник, завжди доглянутий і впевнений, тепер виглядав знесиленим і змарнілим. Його молода дружина, заради якої він залишив сім’ю, виявилася байдужою до побутових дрібниць. Павлові доводилося самому гладити сорочки, самому дбати про себе. І це було йому непросто.
Віра спинилася. Павло теж її помітив. Вони дивилися один на одного довгими секундами, мов двоє чужих.
– Ну що, став щасливим? – тихо спитала вона.
Павло опустив голову. В його очах світилася провина й розгубленість.
– Пробач… Я мусив хоча б спробувати, – прошепотів він.
Його слова зависли в повітрі. Віра не відповіла. Вона лише зрозуміла, що мати мала рацію: жертвуючи собою без залишку, вона втратила шанс бути цінною в його очах. А тепер він сам відчув, що справжня любов і турбота – не там, де шукав.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
