– Я для себе цю квартиру беру, тому не розумію, чому ти так тривожишся, доню, – кажу я своїй Світлані, бо вона ніяк заспокоїтися не може, не дає їй моя покупка спокою.
– Просто я сподівалася, що ти зі мною хоча б порадишся, мамо, – каже донька.
– А що тут радитися? Я купила заробила гроші, і я купила квартиру, таку як вважала за потрібне. Не розумію, в чому тут проблема? – вкотре я повторюю доньці.
Світлана грюкнула дверима і сказала, що якщо я не рахуюся з її думкою, то нам і говорити нема про що.
Мені, як мамі, дуже прикро, адже Світлана у мене єдина донька, і якщо вона перестане зі мною спілкуватися, то я навіть не уявляю, що я робитиму.
На заробітках в Іспанії я була 12 років. Я не планувала бути аж так довго, спочатку я їхала туди розвіятися, подивитися що до чого. Тоді якраз наклалося багато подій: донька моя заміж вийшла, і пішла жити до свого чоловіка, а мого чоловіка раптово не стало.
Ми жили разом з його батьками, тож я себе завжди почувала чужою невісткою. І хоч свекруха мене прямо з дому не проганяла, та я розуміла, що мені лише 44 роки, і треба щось думати.
Кума моя стала мене кликати до себе в Іспанію, каже приїжджай, подивишся і вирішиш – чи хочеш залишитися.
Я так і зробила, поїхала, подивилася, і мені сподобалося, тож я вирішила, що буду заробляти собі на житло.
Складала я гроші довго, бо я не боялася, як інші заробітчанки, собі морозиво купити. Я витрачала гроші на себе, бо розуміла, що життя у мене одне, другого не буде, а роки летять з шаленою швидкістю.
Треба сказати, що Іспанія мене дуже змінила, тут почалося моє справжнє життя, адже що я могла бачити, коли жила біля свекрухи в селі?
Доньці я допомагала в міру можливості, не скажу що висилала їй по тисячу євро в місяць, але коли вона мене про щось просила – я ніколи не відмовляла. Навіть машину я їм з зятем допомогла купити.
А тепер я повернулася додому, бо назбирала, нарешті, необхідну суму, і хочу купити собі квартиру. Ну не повертатися ж мені до свекрухи в село?
З донькою я і справді не радилася. А навіщо? Я житло для себе підбирала, тому дивилася, щоб мені було добре. Вибрала я уже обжиту квартиру, дві кімнати, на другому поверсі, щоб легше було сходами підніматися.
Варіант взяла недорогий, а решту грошей, які я привезла з собою, я відклала, щоб у Світлани не просити зайвий раз.
Доньці моїй мій вибір зовсім не сподобався. Вона сказала, що я придбала непотріб, бо треба було брати три кімнати і обов’язково в новобудові.
Виявилося, що Світлана була впевнена, що нову квартиру я для неї куплю. Вони з зятем і дітьми вже й всі речі поскладали у валізи, чекаючи на переїзд, а виявилося, що ніхто нікуди не переїжджає, тому моя донька так лютує.
Світлана вирішила, що я їм житло куплю спочатку, а потім ще повернуся за кордон, тепер уже собі заробляти.
– Ти лише про себе думаєш, мамо, – картає мене донька. – Інші жінки по 20 років сидять на заробітках, а ти лише 12, і додому. Що тобі тут робити?
Прикро таке чути від єдиної дитини. Я думала, вона зрадіє, але напевно я помилилася.
– А з чого ти взяла, що я тобі квартиру маю купити? – питаю. – Я ж тобі ніколи такого і не обіцяла.
– Ну як з чого? – дивується донька. – Всі заробітчанки так роблять.
– Що роблять? – питаю.
– Спочатку дітей забезпечують, а вже потім думають про себе, – спокійно, але дуже ображено відповідає Світлана.
Слова доньки змусили мене задуматися. Адже правду вона каже, ми самі так навчили дітей, все їм віддавати. І якщо один раз не дати, то вони сприймають це за особисту образу.
Та я вирішили змінити традиції, принаймні, у себе в родині. Цю квартиру я таки залишаю собі. Спочатку я себе забезпечу, а потім, як буду мати здоров’я, то і доньці допоможу.
А як ви думаєте, чи правильно я міркую?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
