– Моя донька Марта двійню чекає, уявляєш? – розповідає 50-річна Олена. – Ми всі, звичайно, радіємо, і хвилюємося. Навесні народжувати. Сваха їм квартиру віддала, як тільки дізналася. Маму свою забрала до себе, а наших пустила в її двокімнатну квартиру.
Тільки ось Марта щось не в захваті. З’їздили ми туди, подивилися. Там ремонту не було сто років, килими на стінах, люстри радянські, з висульками, я не знаю, може, пам’ятаєш, вони у всіх були раніше.
– Точно, у всіх! У нас теж була така сто років тому.
– Ось. А там все таке, без перебільшення, з минулого століття. Протертими доріжками все застелене, меблі розсохлися, все старе, немодне. Бабці, яка там жила, матері свахи, сімдесят сім років вже, і ремонтом квартири вона не переймалася. Там навіть запах важкий, пахне старістю.
– Так це хіба проблема зараз? Килими зняти, речі розібрати, непотрібне відвезти куди-небудь на дачу, якщо викидати не хочете. Меблі нові купити, зробити косметичний ремонт. Шпалери поклеїти, стелі побілити, вже зовсім інший вигляд буде. Чи ви не хочете вкладатися в чужу квартиру?
– Так ми з чоловіком б із задоволенням вклалися! – розповідає Олена. – Самі їм пропонували. Чоловік в будівельній компанії працює, завів би бригаду, вони б з цієї квартири за пару тижнів зробили б картинку. Ми б і оплатили все самі, для дочки і онуків.
– А в чому тоді проблема взагалі?
– Так бабуся не дозволяє нічого міняти в її квартирі! Взагалі! – з обуренням в голосі пояснює Олена. – Який там ремонт – Марта хотіла просто килими зі стін і з підлоги зняти. Бабуся відразу встала на диби, мовляв, поверніть все на місце! І свати на її боці. Каже, я вас прошу, діти, не треба поки нічого чіпати! Живіть так, а там подивимося.
І це при тому, що розпоряджатися в квартирі 77-річна Анна Павлівна права не має: житло за документами належить її дочці, Галині.
– Вона в свій час на весілля подарувала Галині квартиру. Вручила дарчу прямо на торжестві! Зі словами – ну ви, напевно, не виженете на вулицю рідну матір, а я хочу, щоб у вас було своє житло з самого початку, щоб не починали життя без сімейного гніздечка.
Наявність такого «житла» нічим молодим не допомогло: заселятися в двокімнатну квартиру до Анни Павлівни вони і не подумали. Документи на власність Галина оформила, всі ці роки справно платила за квартиру податок, який, втім, був цілком підйомним, і давала матері гроші на оплату комуналки – скоріше просто щоб матері допомогти. Але квартиру сприймала скоріше як мамину. Але претендувати на метри фізично не хотіла.
– Ми з чоловіком самі заробимо собі на своє! – міркувала Галина.
І дійсно заробили – з часом придбали собі гарну трикімнатну квартиру. Зробили в квартирі хороший ремонт, і перевезли до себе бабусю, звільнивши її двійку для сина з молодою дружиною. Може, і добре, що так все склалося, думала Галина: мати не молодіє, в останні роки здоров’я її підводить. Так що вирішувати щось потрібно було вже давно.
У себе для матері Галина створила всі умови – обставила їй кімнату, купила новий диван, телевізор, готує сніданки-обіди-вечері, водить по лікарях. Під опікою дочки пенсіонерка розцвіла і покращала, і Галина в глибині душі розуміє, що одна мати жити вже не може. Так що дороги назад немає.
При цьому бабуся і чути не хоче про ремонт в тій квартирі, де жити вона вже, по видимому, не буде ніколи.
– Тобто сама живе у дочки на все нове, чистому, сучасному! – з обуренням розповідає Олена. – А онукові не дає своє житло в порядок привести. Марта говорить, не поїдемо ми туди, зараз знімаємо нормальну квартиру, чисту, світлу, ось в ній і будемо жити. А мені шкода! Стільки грошей платять за оренду, а у них попереду декрет і відразу двоє дітей.
Сваха тільки зітхає, мовляв, нічого зробити не може. Звичайно, шкода, що молоді не хочуть там жити. Сподівається, що вони ще передумають? Ну килими, люстри, стінка – ну і що? Можна ж якось жити поки. А там що-небудь придумається.
Ось така ситуація.
Фото ілюстративне – Aif.
