fbpx
Життєві історії
Доньці ми своїй купили квартиру, ще до весілля, а перед весіллям вона попросила, щоб ми зробили там ремонт. Ми з батьком їздили на ту квартиру, а це більше 60 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все запитувала свою доньку: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися. Але вони були то відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так, щось від мене приховують. Зате сваха на фото доглянута, в дорогій сукні, модна зачіска. Сват з модною борідкою з розумним поглядом. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, тому що ми не такі

З моїм чоловіком ми маємо єдину доньку. Ми постійно пишалися нею, на неї одну лише й мали надію, але не даремно кажуть, що донька не завжди рідніші за сина, так і склалося у нашій сім’ї, на мій жаль.

Дочка у нас була хорошою людиною, я зовсім не можу сказати, що вона виросла примхливої ​​егоїсткою, але останнім часом я її геть не впізнаю, наче чужа людина. Росла вона практично як всі діти її віку: садочок, школа, щоліта канікули у бабусі в селі проводила, раз на рік в табір їздила, ми з чоловіком старалися, щоб їй жилося не гірше ніж іншим людським дітям. Донька Оксана у нас одна, тому нашою з чоловіком метою було дати їй гарну освіту, ми давали їй все краще, що самі мали, щоб у Оксани було гарне майбутнє, набагато краще ніжу нас. Багато років збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області, щоб вона нежила зі свекрухою ні дня, як вийде заміж, а щоб мала власний куточок. Вона у них теж єдина внучка, тому вони нічого для неї не шкодували, все що мали, готові були віддати їй.

У школі наша дочка вчилася відмінно, закінчила навчання із золотою медаллю, тому їй зовсім не склало труднощів вступити в столичний вищий навчальний заклад на бюджет. Жила наша Оксана в гуртожитку, ніякого особистого життя у неї не було, весь свій час вона присвячувала лише навчанню, на гулянки і зустрічі з друзями часу у неї зовсім не було. Вона навіть додому рідко приїжджала до нас, лише на свята, ми з батьком їй відсилали чималі гроші постійно, щоб вона ні в чому собі не відмовляла. На останньому курсі донька тільки почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя.

Але ми з чоловіком про весілля дізналися лише за два дні до торжества. Оксана нам тоді сказала, що це весілля не має для них ніякого значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять. Сказати, що ми з чоловіком були вражені, нічого не сказати. А ми так багато років гроші на весілля збирали, щоб відсвяткувати цей день з родиною, в колі найближчих людей. Я навіть не знала, як після цього людям в очі дивитися, сусідам, родичам.

До речі, наш майбутній зять – наш земляк. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад, в наше маленьке містечко. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру, заодно і весілля зіграємо всі разом.

Все це було того літа. Але першою приїхала моя донька, до нас, за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться, а зараз він часу зовсім не має. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, мовляв “ложка дорога до обіду”. Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється зовсім. Якщо допоможемо зробити їм дорогий ремонт, то це буде найкращий подарунок на весілля.

Ми з батьком їздили на її квартиру, а це більше 60 км від нас, допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все запитувала свою доньку: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися. Але вони були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так, щось від мене приховують, щось не розповідають. На питання, що вони з себе представляють, дочка відповідала, що це люди творчі, богемні, аристократичні, вони не такі, як ми у них є смак і відчуття прекрасного, тай розмовляти з простими людьми вони зовсім не звикли, не їх це справа зовсім. З ними не так все просто, але вона їх поважає, і навіть десь боїться, так як вони люди з вищого світу. Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все нісенітниця якась, а доньці подобатися, вона казала, що ми не маємо смаку.

Настала осінь, приїхав наречений, нас до себе вони не кличуть, постійно говорять, що зайняті. До нас діти теж не їдуть. На Новий Рік Оксана наша приїжджала одна.

Я мовчала, а чоловік не витримав і став сваритися на доньку:

– Ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумніви, що він взагалі існує! Нам перед ріднею соромно, завжди про вас запитують, а ми не знаємо, що сказати, бо зятя жодного разу в очі не бачили.

Вона показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в наш адрес не записано. Зате сваха доглянута, в дорогій сукні, модна зачіска. Сват з модною борідкою з розумним поглядом. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, тому що ми не такі.

Якось у неї прямо і запитала:

– Ти соромишся знайомити нас з чоловіком та його батьками?

Оксана наша якось ухильно відповіла на це питання і відразу перевела розмову в інше русло. Так, думаю це так і є, на жаль. Ми з батьком прості люди: наша найкраща відпустка – це батьківське село. Наше свято – це застілля для родини, бажано на подвір’ї після городу. Наші будні – це фабрична робота з підробітком чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в звичайній їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, нічого цікавого не відбувається, але ми нормальні, звичайні люди, щоб нас соромитися. Так, ми нічого не тямим в мистецтві. Ми прості, такі, як усі!

На 8 березня дочка не приїхала, і нас не покликала до себе, святкувала зі своєю свекрухою, мене це особливо засмутило. А ми вже й не кличемо, спілкуємося тільки один на один з нею по відеозв’язку. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вид робить, що все добре. Ми до доньки з зятем в гості не напрошуємося вже, яй говорити перестала про це, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує мене з чоловіком, хоча живе в квартирі нашій, купленій лише на наші гроші. Ніякої подяки! Боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту.

Мені так сумно з чоловіком вечорами. Ми все життя доньці присвятили, все до копійки у нас забрала, а на старість самотніми залишимося.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – universityofhappiness.de.

facebook