Нещодавно я дізналася про зятя дещо таке, що досі не можу прийти до тями і не знаю, як на це реагувати. Коли моя донька вийшла заміж за Василя, я пустила їх до себе, але з умовою, що це – не назавжди! Мені п’ятдесят вісім років, я б ще трохи і для себе хотіла пожити. Ми домовилися, що вони житимуть у мене, а свої гроші будуть збирати і брати квартиру в кредит. На знімній квартирі цей процес би дуже затягнувся.
Ну от, начебто живуть, відкладають гроші, я теж потихеньку від них збираю з зарплати. Думаю, щоб допомогти зятеві: дочка чекає дитину, зараз не працює. Як будуть брати квартиру, я їм допоможу. Але поки про це не говорю, щоб на мене не сподівалися, потім планувала зробити їм сюрприз.
Я вважаю, що зараз я дуже допомагаю дітям: мало того, що пустила до себе пожити, так ще і весь побут на мені.Готую, мию, прибираю, і це при тому, що я ще працюю. Прибігаю ввечері з роботи і стаю до плити! Готую вечерю і відразу обід на завтра, годую всіх, прання запускаю. Посуд мию в основному теж я. Ось ніби і невелике господарство, троє дорослих в міській квартирі, причому, двоє весь час на роботі, а справ щодня повно!
Василь, гріх жалітися, теж начебто і допомагає в міру сил, але не чекати ж його до вечора. До того ж він чоловік, і зроблене ним, як правило, доводиться переробляти, тому мені простіше самій. Хай вже краще гроші заробляє! Заробляв він непогано, я завжди була в курсі величини зарплати зятя і витрат молодих. На господарство і комуналку Василь скидає на загальний рахунок, решту грошей, за вирахуванням невеликої суми на проїзд та обіди, ми відкладаємо. В крайньому випадку, я так вважала раніше.
Якось мені була потрібна довідка про доходи зятя з роботи. Я попросила, він приніс! Я дивлюся, а там сума значно більша, ніж я думала. Кажу, Василю, це що таке? Він мені – так це до вирахування податків, мовляв. Ну я ж не сьогодні народилася, скільки за податки віднімають, порахувати я ще в силі. А де ще, як мінімум, п’ять тисяч, кажу? А він мені заявляє – а це я матері допомагаю, і це не обговорюється!
Василь у своєї матері єдиний син. Народила вона його, що називається, «для себе» в віці вже під сорок, і виховувала «помічника». Зараз Василю тридцять, а матері під сімдесят. Сина з пелюшок вона виховувала з думкою про те, що мама у нього літня і хвора, і їй весь час потрібна допомога. І навіть зараз Василь два рази в день, вранці і ввечері, телефонує матері з питанням про здоров’я. Кілька разів зривався до неї в ніч-опівночі, коли тій було погано.
Сваха живе в двокімнатній квартирі одна, давно вже не працює. Здоров’я у неї, як на мене, нітрохи не гірше, ніж у більшості її ровесниць. Носиться по району, всі магазини оббігає, всі плітки збере. І на дачі працює, але коли їй треба, лежить в ліжку і хворіє…
З одної сторони це не погано, бо навчившись турбуватися про свою матір, Василь став турботливим чоловіком і для моєї доньки. Як зятем, я ним дуже задоволена. І дитину чекає з нетерпінням. Але ось це ось «Це не обговорюється!» обурило мене до глибини душі. Ні, ну як – ми на квартиру відкладаємо, обмежуємо себе у всьому, кожну копійку намагаємося в коробочку покласти, а він матері такі гроші передає! У самого ні кола, ні двора, живе у мене на всьому готовому! І жити буде, виходить, кілька зайвих років – за рахунок свахи, яка, до речі, нічим не допомагає.
Я вважаю, що це нормально, що чоловік, сам проживаючи в чужій квартирі на пташиних правах, допомагає матері. Принаймі, зараз це точно невиправдано. Просто виходить, що ця Василева благодійність – за мій рахунок. Я вважаю, що зараз нам, всім разом, треба зібратися з силами і придбати квартиру. А коли вже діти матимуть власне житло, тоді можна буде і подумати про допомогу матері.
Одним словом, я обурена. Не знаю, чи починати з зятем і свахою серйозну розмову, чи промовчати, щоб не вносити безлад в родину доньки.
Фото ілюстративне – nevestabest.
