З Петром ми жили в одному селі, я була з бідної родини, а він – з багатої.
Як ми лише почали зустрічатися, моя мама дуже хвилювалася, бо вважала, що багаті одружуються з багатими, і мені нема на що сподіватися, про що і мене попереджала.
Але слухати її я не хотіла, бо Петро мене переконував у щирості своїх почуттів і серйозності своїх намірів.
Одного разу ми з Петром йшли по вулиці і випадково зустріли його батьків.
Мама мого нареченого, Анна Іванівна, глянула на мене і навіть не привіталася, а батько зобразив байдужість.
Петро провів мене додому і не з’являвся до наступного вечора. А потім прийшов, щоб сказати, що їде на деякий час до бабусі, якій потрібна його допомога.
Ми попрощалися на кілька тижнів, а побачилися наступний раз більше ніж через двадцять років.
Тоді, коли Петро не повернувся, як обіцяв, через тиждень, я дуже хвилювалася. Тому наважилася піти до нього додому, де зустріла Анну Іванівну, яка мені сказала, що Петро не повернеться.
Мама Петра радісно мені повідомила, що він зустрів там іншу, у них скоро буде весілля.
Я не могла повірити, що Петро міг так швидко все забути і розлюбити мене, але поїхати до нього не могла, було занадто далеко.
Через три роки я вийшла заміж за Степана. У нас народилася донька Оксана.
У нашій родині все було добре. Дочка росла дуже здібною, після школи вона поїхала вчитися в столицю, поступила в медичний університет.
В цьому році не стало мого чоловіка. Мені було важко подвійно, я залишилася сама.
Коли донька вже була на останньому курсі, вона повідомила мені, що цими вихідними приїде не одна, тому що хлопець зробив їй пропозицію і вони приїдуть разом.
Я з нетерпінням чекала на них. У призначений день я накрила стіл і сиділа в очікуванні Оксани з її нареченим.
Нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері.
Відчинивши, я не могла повірити своїм очам: переді мною стояла дочка і мій Петро… ну, тобто молодий хлопець, ровесник дочки, як дві краплі води схожий на любов моєї молодості.
Нареченого дочки звали Андрій.
Я намагалася не подавати виду і потихеньку розпитувала хлопця про його сім’ю, бо щось мені підказувало, що ця схожість з Петром – це не просто так.
Наречений дочки розповів, що мами у нього немає, виростили його батько і бабуся з дідусем.
Вони теж колись жили в нашому селищі, але народився хлопець вже в столиці.
Я все ж запитала, як звати його батька і що трапилося з його мамою.
Андрій підтвердив мої здогадки, коли сказав, що батька звуть Петро. А мама поїхала від них з іншим чоловіком.
Ми почали готуватися до весілля. Я то була вже готова до зустрічі з коханим, а ось йому побачити мене було дивно.
При першій нашій зустрічі Петро почувався дуже винним, і пояснив, чому він тоді так вчинив.
– Пробач мене… я тоді поїхав… в загальному мати переконала мене, що ти мені не пара, мені довелося одружитися з донькою батькового друга, – сказав він.
Петра я давно пробачила. Значить потрібно було так, щоб ціною нашого щастя стали щасливими наші діти.
Моя дочка Оксана і син Петра Андрій одружилися.
Та на цьому наша історія не закінчилася. Ми з Петром теж разом, через стільки років, але відчуваємо себе так, що й не розлучалися ніколи.
Я думаю, що це така доля – нам судилося бути разом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.