Моя сусідка вже майже 2, як живе сама, чоловіка 5 років тому не стало, а її єдина донька з дітьми в Португалію поїхала ще минулого року.
Відтоді ми Ірину і не бачили жодного разу. Люди, хто за кордон повиїжджав з нашого села, хоч іноді повертаються, а вона – жодного разу до матері не навідалася.
Тітка Катерина вже давно немолода жінка, вона на пенсії, їй 70. Здоров’я у неї зараз зовсім немає.
Живемо ми на Вінниччині, у нас ніби спокійно в селі, але Ірина вирішила поїхати за кордон, сподівалася хоч трохи там влаштувати краще життя.
Ми її не засуджували, розуміли, що їй непросто в селі з двома дітьми. Вона без чоловіка залишилася давно, його десь років 4 тому не стало, з роботи звільнили, фірма закрилася, тому донька Катерини залишилася без роботи.
Я сама маю дітей, вони в місті живуть, мають сім’ї, подарували мені онуків.
А Ірина мала не дуже щасливу долю, тому, коли трапилася нагода поїхати за кордон, вона вирішила скористатися нею.
Але на Катерину залишилося господарство, коза, свині, кури та гуси.
На одну жінку, в її віці, це важко дуже. Катерина крутилася, як могла, сподівалася, що донька трохи поживе за кордоном та й повернеться.
Та минав час, а Ірина й не поспішала додому.
Спочатку Катерина сподівалася, що справиться сама, але потім дуже швидко втомилася, бо роки вже немолоді.
Спочатку продала козу, потім свиню, так зараз в неї лише кури залишилися.
А потім Ірина сама матері зателефонувала і сказала, що додому вона повертатися не збирається поки, в селі їй нічого шукати, а за кордоном вона зустріла чоловіка, у них все добре, а якщо пощастить, то й заміж там вийде за нього.
Ірина попередила матір, щоб та на неї поки не сподівалася і не телефонувала їй щодня та кликала додому, бо вона зараз в Португалії свої плани має.
Коли сусідка поділилася зі мною, ми дуже з чоловіком шкодували її.
Стали ми Катерину постійно кликати до себе: то на вечерю, то на свято якесь, коли наші діти з сім’ями з міста приїжджали, адже шкодували, що вона там сидить сама.
Сусідка звикла, що ми кличемо її до себе, трохи повеселішала, зріднилася ще більше з нами.
А моя молодша донька дуже шкодувала її. Постійно то одяг їй якийсь привезе, то гостинця. А Катерина настільки звикла до цього, що вже сама моїй доньці щось стала замовляти: привези мені, мовляв, те і те.
Наталка моя з задоволенням виконувала прохання сусідки, бо дуже шкодувала її. Катерина одного разу спочатку навіть гроші їй давала, але донька моя не взяла їх, тому сусідка більше й не пропонувала.
А нещодавно Наталя занедужала, трохи в стаціонарі була, а після того довго не приїжджала до нас.
Так сусідка постійно за неї запитувала, мовляв, коли та приїде, бо обіцяла її привезти хороший пральний порошок, бо у неї вже закінчується.
Вже тиждень вона скаржиться, що немає чим прати і Наталю чекає. Ще й іноді докоряє, що вона забула про неї.
Я розумію, що Катерина вже стара людина і не завжди все добре розуміє, адже вік дається в знаки. Але вона дуже добре знала, що моя донька хворіє, але жодного разу не запитала про неї і її самопочуття.
А мені в душі прикро дуже. Чи варто й надалі допомагати людині, якій твої діти байдужі? Чи краще не зважати на це, бо в 70 років не знати якою буду я?
Фото ілюстративне.
