Ті гроші, які я привезла з собою, тануть як сніг на сонці. Скоро зовсім нічого не залишиться

Ще моя мама постійно мене вчила, що завжди треба думати наперед. Я наче так і робила, але в підсумку вийшло все не дуже добре.

В Італію на заробітки я поїхала однією з перших, ще 22 роки тому. Мені на той час виповнилося всього 40 років років.

Було страшно, бо я не зовсім уявляла, як воно буде, але бажання змінити щось на краще в житті перемогло.

До того ж, у мене підростали син і донька, і в першу чергу, мені дітям хотілося допомогти.

Що я пережила перший час в Італії, навіть згадувати не хочеться, тоді великою проблемою було виїхати, не те, що зараз. Я позичила 5 тисяч євро, а потім ці гроші треба було віддавати.

Роботу знайшла не відразу, житла не мала, спала у вагончиках на вокзалі, і на лавочках в парку, їла на Карітасі, ховалася від поліції.

Тим, хто виїжджає зараз, вже значно легше, бо є багато наших жінок, які і зустрінуть, і допоможуть, а тоді так не було, бо я була однією з перших.

Мови я також не знала, і це було величезною проблемою. Але мені пощастило, бо перша моя робота була доглядати дітей, і коло них я потрохи вивчила мову.

Все це я пригадую і розповідаю для того, щоб ви зрозуміли, як важко далися мені ті євро.

Але все зароблене я вкладала у справу. Головне для мене було дітям допомогти.

Перших років 10 ми всі разом відбудовували наш будинок. Спочатку я хотіла просто його реставрувати і ремонт зробити, але з часом апетити зростали, хотілося і те, і друге, і в підсумку – я маю величезний будинок на два з половиною поверхи.

Донька цьому найбільше раділа, бо вона вийшла заміж, привела зятя додому, і вони стали там жити, разом з моєю мамою.

Сину своєму я квартиру купила і на весілля подарувала. Вважала, що йому треба жити окремо від сестри, хоча в нашому будинку спокійно могли б поміститися дві сім’ї.

Я вважала, що роблю все добре, але зараз бачу, що таки наробила помилок.

Донька моя зібрала дітей і разом з чоловіком ще 3 роки тому виїхали в Канаду.

Вдома, в нашому великому будинку, залишилася одна моя мама, якій зараз 85 років.

Поки я була на заробітках, оплачувати дім було не складно. Але зараз я повернулася додому, і бачу, що просто сама не потягну.

Ті гроші, які я привезла з собою, тануть як сніг на сонці. Скоро зовсім нічого не залишиться.

Син вмив руки, мовляв, він тут ні до чого, бо будинок я для сестри будувала.

А донька постійно скаржиться, що їм там самим грошей не вистачає, тому допомогти мені вона не може.

Мама моя і досі мене картає, що не треба було такий палац величезний будувати, треба наперед було думати. А я ж хотіла як краще!

Зараз в деяких кімнатах, які взимку не опалювалися, кинулися грибок і сирість. Сумно на це дивитися, адже це все куплено і зроблено ціною моєї важкої праці.

Живемо ми в селі, далеко від обласного центру, його навіть тут не куплять, якби я хотіла продати.

А оплатити все я просто скоро сама не зможу.

То ж виходить якесь замкнене коло.

Зараз, проживши життя, роблю висновок – мало гроші заробити, треба ще й добре думати, як правильно їх витратити.

Особисто я тепер розумію, що все робила неправильно. От що мені тепер робити з цим величезним будинком?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.