Мене звати Марія, мені 64 роки. У мене двоє дорослих дітей, синові моєму 40 років, доньці 35, обоє одружені, мають дітей, живуть окремо. А ми з чоловіком досі живемо в нашій однокімнатній квартирі, яку чоловік колись отримав на заводі.
Наші діти напевно мають на нас образу, бо ми їм абсолютно нічого не дали, але що ми могли дати, якщо у самих нічого не було. Дочка вийшла заміж і пішла жити до свого чоловіка, а син з дружиною і досі знімають квартиру.
Якось донька мені сказала, що їй свекруха дорікнула про те, що вона до них без приданого прийшла. Ольга в свою чергу дорікнула мені, що інші батьки за кордон їдуть, в Італію чи Грецію на заробітки, аби лише дітям допомогти, а я з місця не рушила.
Мені трохи прикро стало, адже я для обох дітей подбала про освіту, виростила їх хорошими людьми, годувала-одягала, одним словом, робила що могла. А те, що житлом не забезпечила, то чи одна я така. Мені в свій час батьки теж нічого не дали, тому ми з чоловіком чекали кілька років в черзі на однокімнатну квартиру, а до того жили в сімейному гуртожитку від заводу.
Звичайно, я б хотіла дітям дати більше, але я не вмію заробляти, за кордон боялася їхати, а тієї зарплати, яку я отримувала, ледь вистачало на їжу, одяг і комуналку.
Очевидно, що і син, і донька чекали від мене більшого. Зараз вони зі мною мало спілкуються і зовсім не допомагають. Я їх запросила до себе в гості, відсвяткувати свої іменини, але вони сказали, що це робочий день і їм не виходить приїхати.
А от у моєї сусідки зовсім інша ситуація. Вона так само нічого не змогла дати своїй єдиній дочці, але та до неї щодня приїжджає, продукти купує, грошима допомагає.
Не можу зрозуміти, від чого це залежить. Чому мої діти про мене не пам’ятають? Невже і справді в нашому житті все вимірюється грошима?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.