— Мамо, та де ж ти, врешті-решт? Навіщо це все? Ти в порядку? Я вже була готова йти кудись шукати тебе! Чому ти просто зникла? — пролунав голосний докір Мар’яни у слухавці.
Її голос, зазвичай впевнений і владний, тепер тремтів від прихованого хвилювань та обурення.
На столі, заваленому важливими паперами та щоденними звітами у її розкішному офісі з краєвидом на метушливе місто, телефон здавався яскраво-червоною плямою, що вібрувала від напруги.
Мар’яна, жінка п’ятдесяти років, успішна фінансова консультантка, звикла до того, що її життя контролюється до останньої хвилини.
Час був її найціннішим активом, і його витрачання на непередбачувані сімейні драми викликало в ній лише роздратування.
Її мати, Олена Петрівна, була жінкою тихішою за тінь і більш передбачуваною, ніж сонце, що сходить.
Вона ніколи не створювала доньці зайвих проблем і донедавна жила власним, незалежним життям.
Квартира, що належала їй, була невелика, проте охайна, затишна, наповнена запахом старих книг та квіткового чаю.
Розташування на першому поверсі з широкою лоджією дозволяло їй без перешкод виходити на свіже повітря чи просто спостерігати за перехожими у негоду.
Це місце було її острівцем спокою, де вона дбала про себе сама, і Мар’яна з полегшенням вважала, що так триватиме вічно.
Ще два роки тому, коли Юрія Івановича, батька Мар’яни, не стало, Мар’яні здалося, що звичний і налагоджений ритм її існування підійшов до різкої, несподіваної зупинки.
Вона дуже дорожила своєю свободою, своїми вечорами, присвяченими роботі чи спокійному відпочинку перед телевізором із чоловіком Дмитром, і зовсім не бажала це втрачати.
Поки батьки були удвох — хоч і літні, але цілком самостійні — Мар’яна, їхня єдина дитина, могла насолоджуватися своєю незалежністю.
Звісно, вона надавала якусь підтримку, як це було прийнято. Двічі на місяць привозила великий пакет продуктів, раз на пів року організовувала клінінг-сервіс для генерального прибирання, бо Олені Петрівні це було вже нелегко.
Але часто навідувати їх, гуляти разом або проводити значну кількість часу в їхньому товаристві — таке траплялося вкрай рідко.
Справа була не в повній відсутності любові до батьків.
Мар’яна ставилася до них, радше, як до обтяжливого, але неминучого обов’язку, який слід мінімізувати.
Їй нещодавно виповнилося п’ятдесят, і її син, Михайло, мамою якого вона стала досить пізно, у тридцять п’ять, нарешті перетворився на самодостатню особистість.
Михайло став незалежним. Більше не було потреби у щоденних прогулянках, зустрічах зі школи чи скрупульозній перевірці домашніх завдань.
Юнак дедалі більше часу проводив або у своїй кімнаті, або в колі друзів.
Готувати для нього повноцінний обід із трьох страв також відпала необхідність; Михайло віддавав перевагу швидким перекусам, часто купуючи щось у кафе біля університету, і рідко їв те, що готувала мати.
Іноді Михайло із друзями збиралися в когось із компанії. Приходили всією гурбою, грали у відеоігри, замовляли піцу чи просто спілкувалися, могли засидітися до пізньої ночі.
Але у квартирі Мар’яни такі зібрання були категорично виключені.
«Ні, друзі, до мене не можна. Моя мати дуже сувора, вона буде сваритися. Вона рано лягає, і їй ніколи для нас готувати, вона працює і дуже втомлюється», — пояснював він.
Друзі не особливо засмучувалися: якщо була потреба або погода не дозволяла гуляти, вони завжди знаходили місце для зустрічі.
Десь їх зустрічали з радістю, господиня одразу бігла на кухню, щоб приготувати щось смачненьке для синових приятелів.
Десь їх сприймали байдуже, але все одно дозволяли залишитися.
Іноді батьки були занадто допитливими, намагаючись довго розмовляти з хлопцями, але ті завжди чемно відмовлялися.
А ось Мар’яна не пускала до свого помешкання жодного зайвого гостя. Вона взагалі не любила візитів.
Їй здавалося, що будь-хто здатний порушити ідеальну чистоту та порядок у її домі.
Після гостей генеральне прибирання, яке вона так ретельно проводила щосуботи, довелося б починати знову, і готувати на цілу компанію їй не хотілося абсолютно.
Чоловік Мар’яни, Дмитро, був таким же замкнутим і цілком погоджувався з цим порядком. Тільки Михайло вибивався з цієї сімейної моделі, але Мар’яна сподівалася, що ця юнацька жага до спілкування з часом мине.
Мар’яна була такою ж стриманою і у стосунках із власними батьками.
Вона була спокійна, знаючи, що навіть якщо одному з них стане зле, поруч є інший, хто обов’язково покличе на допомогу чи Мар’яну і разом владнають все.
Їм не було нудно удвох. Олена Петрівна та Юрій Іванович жили душа в душу, наче два тихоплинні струмки, що об’єднались в одну річку.
Вони любили неквапливі прогулянки в парку біля будинку, читали ті самі історичні романи, разом дивилися старі фільми та багато спілкувалися, обговорюючи прочитане і побачене.
Їм було добре і спокійно. Вони не потребували нікого, крім одне одного.
Це були дві половинки, і саме тому, коли Юрія Івановича несподівано не стало, Мар’яна відчула чимале хвилювання лише.
Її хвилювання були викликані не стільки тим, що не стало батька, скільки усвідомленням того, що тепер турбота про матір повністю ляже на її плечі.
— Донечко, я не зможу жити сама, я не вмію, не хочу. Як я буду без свого чоловіка? Хто тепер зранку заварить мені кави, хто змушуватиме мене щодня виходити на прогулянку? З ким я дивитимуся серіал увечері, перед сном? — Олена Петрівна, плакала, благала дочку не кидати її на самоті.
— Мамо, ну що ти таке говориш? Заспокойся, будь ласка, припини плакати. Не дай Бог, ще тиск буде, і мені доведеться ще й з тобою морочитися. Знаєш що? Я не думаю, що ти не впораєшся. Поглянь на себе. Ти ще цілком здатна подбати про себе. Подумаєш, нема з ким гуляти. Та у вас під’їзд повний пенсіонерів, таких самих, як ти. Знайди собі відповідну компанію.
— Ти просто не розумієш, про що говориш. Мені з ними нецікаво, — тихо відповіла мати, витираючи сльози мереживним носовичком. — Ти хоч знаєш, про що вони говорять на лавці біля під’їзду? Моє вікно у спальні виходить просто на ґанок. У них такі якісь недобрі теми, що я просто не зможу з ними спілкуватися. Це не те, що твій батько. Він міг підтримати будь-яку розмову, був освіченою людиною і чудовим співрозмовником. Як мені тепер одній, без нього? Донечко, не кидай хоча б ти мене зараз, прошу тебе.
Літня жінка опустила голову і заплакала.
Скільки смутку було в її словах! Скільки благань про допомогу, про підтримку у цю важку хвилину!
Але дочка була непохитною, її серце не здригнулося.
— Мамо, я просто не розумію. Чого ти хочеш від мене? Як я можу тобі допомогти? Батька вже не повернути. Треба навчитися жити самій.
— Тобі легко говорити. У тебе чоловік, син, ти не сама. А уяви, як мені залишитися на самоті у чотирьох стінах. Та й, мабуть, відхід батька для тебе не дуже велика втрата. Раз ти така байдужа. А я сумуватиму в самотності.
— Мамо, тисячі людей так живуть. І ти зможеш. Чи ти що, хочеш, щоб я тебе до себе забрала? — Мар’яна вичікувально подивилася на матір.
Через кілька секунд Олена Петрівна нерішуче, ледь чутно відповіла:
— Так, хочу. Дуже хочу. Хоча б на якийсь час, поки я не звикну до цієї тиші.
— Ну вже ні, мамо. По-перше, куди я тебе маю поселити? У нас дві кімнати і велика вітальня. У Михайла своя кімната, я ж не буду виселяти власну дитину через твої примхи. А у вітальні має бути ідеальний порядок і простір, я не можу перетворити її на притулок для літньої людини. Та й взагалі! У нас свій режим, свої правила, ти просто не зможеш так жити, тобі буде дуже важко. Ти порушиш наш лад.
Насправді, Мар’яна лукавила.
Звісно, вона з легкістю знайшла б куточок для тихої, скромної матері у своїй просторій чотирикімнатній квартирі, яка часто здавалася їй надто великою.
І вже хто-хто, а Олена Петрівна була настільки невибагливою і неконфліктною, що не завдала б родині жодних клопотів.
Справа була лише у самій Мар’яні. Вона не бажала напружуватися.
Готувати для матері, прибирати за нею, розстеляти їй ліжко, слухати її розповіді про минуле чи просто розмовляти з нею вечорами після роботи.
Вона надзвичайно неохоче впускала у свій дім будь-яку людину, навіть найближчу. Це була її фортеця, її особистий простір, і будь-яке відвідування відчувалося як щось, що заважає їй.
Навіть коли батько був, вони з матір’ю бували у доньки дуже рідко.
Максимум — раз на рік, на день народження онука.
Частіше Мар’яна просто не бажала бачити їх у себе і надавати їм надмірної уваги.
Вона завжди була такою — строгою, емоційно холодною.
Жодних зайвих емоцій, ні жалю, ні доброти, ні тепла. Її слова завжди були прорахованими, дії — раціональними. Вона вважала себе сильною, хоча насправді була просто зачерствілою.
Як Олена Петрівна не вмовляла дочку забрати її до себе хоча б тимчасово, Мар’яна залишалася непохитною.
Старенька жінка залишилася жити сама.
Справа була зовсім не в нездатності самостійно себе обслуговувати. Олена Петрівна без проблем готувала собі їжу та підтримувала чистоту в квартирі.
Справа була в іншому. Їй потрібна була душевна близькість, підтримка, відчуття, що поруч є рідна людина.
Їй потрібен був сенс, якого не стало з відходом чоловіка.
Але Мар’яні було абсолютно байдуже. Вона повернулася до свого звичного режиму, відчувши лише хвилинне полегшення від того, що найгірше — зміна її життя — не сталося.
Минали місяці.
Щодня, як за розкладом, о дев’ятій ранку, Мар’яна отримувала дзвінок від матері. Це була її єдина форма контролю і зв’язку.
Дзвінки були щоденними, і Мар’яна від них шалено втомлювалася і дратувалася.
Завжди одне й те саме: “Як ти, донечко?”, “Ти поїла?”, “У мене все добре, тільки щось так самотньо”.
Мар’яна відповідала сухо, майже монотонно: “Добре, мамо. Я зайнята. Подзвоню пізніше”.
І клала слухавку, відчуваючи полегшення.
Одного вівторка, сидячи на нараді, обговорюючи мільйонні контракти, Мар’яна раптом зрозуміла, що вранці дзвінка не було.
Ні о дев’ятій, ні о десятій.
Минуло вже кілька днів, а мати не телефонувала.
Це усвідомлення оповило її, як холодний вітер.
Хоча раніше ці дзвінки були для неї обтяжливими, тепер їхня відсутність викликала велике, незрозуміле занепокоєння.
Мар’яна, зазвичай стримана миттєво зблідла.
Вона попросила вибачення, вийшла з кімнати для нарад і судомно набрала номер матері. Але ніхто не піднімав слухавку.
Ніколи раніше такого не траплялося. Олена Петрівна завжди тримала мобільний телефон біля себе, вмикаючи звук на максимальну гучність, постійно переживаючи: “Мало що, раптом щось станеться”.
Мар’яна знову і знову набирала знайомий номер.
Знову лише холодні, довгі гудки, що здавалися їй передвісником чогось недоброго.
У її уявленні малювалися картини того, як мати, самотня, щось сталося, а вона не може взяти телефон.
На мить вона усвідомила багато чого.
Вона не знала навіть, до кого з сусідів звернутися, щоб перевірити.
Вона не знала нікого з оточення матері, бо ніколи не цікавилася цим.
Через десять хвилин безперервних спроб, коли Мар’яна вже викликала таксі, щоб мчати до будинку матері, на її екрані спалахнуло заповітне “Мама”.
Мар’яна, замість того, щоб відчути радість і полегшення, чомусь страшенно розлютилася.
Вона відповіла на дзвінок, уже збираючись висловити все, що думає.
І про те, як сильно вона нервувала, і про те, що мати не дзвонила так довго. Тільки от не встигла.
— Алло, — пролунав незнайомий, стомлений жіночий голос, — вас турбують із лікарні. Очеретна Мар’яна Юріївна?
— Так.
— Очеретна Олена Петрівна є вашою матір’ю?
— Так.
— Мені дуже шкода, що я змушена повідомити вам цю новину. Вашої мами не стало. Приїздіть, будь ласка, необхідно зайнятися документами.
У цю мить Мар’яна більше не чула нічого навколо: ні голосу тієї жінки у телефонній трубці, ні стурбованих запитань колег, ні шуму міста, що проникав крізь скло.
Лише дзвінка, всепоглинаюча тиша і величезний смуток та пустка.
Смуток втрати і непоправної, незбагненної провини.
Її репутація, її кар’єра, її ідеальний порядок — усе це розсипалося на порох.
Сльози текли, змішуючись із дорогим тональним кремом.
Тільки зараз, здавалося, Мар’яна усвідомила, як багато вона пропустила. Не просто пропустила, а свідомо відкинула.
Мар’яна приїхала до лікарні. Їй пояснили, що Олена Петрівна не відповідала на дзвінки протягом двох днів.
Сусіди, яких викликали занепокоєні родичі з іншого міста, двоюрідна сестра Юрія Івановича, з якою мати підтримувала зв’язок і телефонувала їй щодня, знайшли її вдома, вона просто лежала.
Її привезли до стаціонару, але було вже пізно.
Мар’яна мовчки оформлювала документи, її рука виводила підписи, але усвідомлення було далеко.
Вона згадувала ту останню розмову. Мати скаржилася на самотність, на те, як важко їй стало ходити до магазину, і просила купити їй новий чайник.
Мар’яна різко відповіла, що не має часу на дрібниці і що вона сама повинна краще організовувати свій побут.
Вона обіцяла приїхати “на вихідних”, але так і не приїхала.
Наступні дні були суцільним туманом. Прощальні клопоти, дзвінки родичів, які Мар’яна здебільшого ігнорувала, і необхідність прибрати мамину квартиру.
Коли вона зайшла туди, її вразила несподівана, ідеальна тиша.
Вона завжди була такою: тиха, чиста, акуратна. Але тепер ця тиша була важкою, порожньою.
На тумбочці біля ліжка Мар’яна знайшла акуратно складену стопку речей: чиста нічна сорочка, свіжий рушник, маленький блокнот і олівець.
Олена Петрівна завжди була готова до будь-чого. На столі, біля вікна, лежала розкрита книга і чашка з недопитим чаєм, що вже давно охолов.
Здавалося, вона відійшла лише на хвилину.
Мар’яна сіла на старий диван, на якому ще рік тому Олена Петрівна плакала і благала забрати її до себе.
Вона відчула важку тугу і тяжкість. Вона згадала, як легко могла б поступитися тоді, як багато могла б дати.
Вона ж збрехала про відсутність місця! У них чотирикімнатна квартира, а не трикімнатна. Одна кімната — її спальня, друга — Дмитра, третя — Михайла. Четверта — кабінет Мар’яни, в якому вона проводила більшу частину свого часу.
Цей кабінет був обладнаний найдорожчою технікою, але використовувався лише для роботи. Вона могла б перетворити його на кімнату для матері, а працювати в спальні. Але вона не захотіла.
Вона побоялася, що присутність матері порушить її концентрацію, її «режим».
Мар’яна відкрила шафу і побачила рівні стопки випраної і випрасуваної білизни. Її мати була надзвичайно охайною.
Усе її життя було порядком, в якому не вистачало лише одного — живого, емоційного зв’язку.
Вона знайшла блокнот, який лежав біля телефону. Це був щоденник. Мар’яна вагалася, чи варто його читати. Але вона потребувала її голосу, її присутності. І вона почала читати.
«25 березня. Сьогодні рівно рік і три місяці, як мого коханого немає. Я звикла до тиші. Але до самотності звикнути неможливо. Мар’янка дзвонила. Була, як завжди, холодна. Запитала, чи не треба чого. Я попросила зайти, посидіти півгодини. Вона сказала, що у неї важливий клієнт і вона не може. Я розумію, вона зайнята, але мені так не вистачає просто поговорити, не про чайник і не про продукти. Мені потрібно, щоб мене просто обійняли.
Я дивилася сьогодні наш з чоловіком улюблений серіал. Я думала, що він сидить поруч, на нашому дивані. І я почала йому розповідати, що там відбувається, а потім, я замовкла. І зрозуміла, що я одна. Я розплакалася. До сліз сумно від цієї порожнечі.
10 червня. Вчора був день народження Михайла. Прийшла Мар’яна з Дмитром. Вони були у мене п’ятнадцять хвилин. Залишили мені пакет і поїхали. Мар’яна сказала, що поспішає на роботу, хоча це був вихідний. Я відчуваю, що вона мене уникає. Вона боїться, що я попрошуся до них. Я б не стала їх обтяжувати, але я так сильно сумую за їхнім шумом, за їхніми розмовами. Я хочу відчувати себе частиною сім’ї, а не її примарою.
Снився мій Юрко. Сказав мені: «Оленко, чому ти не поговориш з нею по-справжньому?» Я кажу: «А про що? Вона ж не слухає». А він відповідає: «Ти просто скажи їй правду, що тобі потрібна не допомога, а вона».
4 вересня. Сьогодні була у поліклініці. Серце. Фахівець сказав: «Вам треба менше хвилюватися, більше відпочивати і мати позитивні емоції». Ха-ха. Де мені їх взяти? Мар’яна дзвонила. Я відчувала себе винною, що відволікаю її. Я сказала, що у мене все добре. Я збрехала, щоб вона не турбувалася, і щоб вона не відчувала, що я її навантажую.
Я дивлюся на її фотографію. Яка вона була маленька, коли вперше взяла мою руку. Така тендітна. Я завжди її любила. Вона просто не знає, як показати свою любов. Або не хоче. Я намагаюся її зрозуміти. Вона втомилася, вона багато працює. Але чи робота — це все, що має значення?
5 листопада. Мені здається, я занедужала. Щось не добре. Я не дзвонила Мар’яні. Не хочу її хвилювати. Вона засмутиться. А потім буде злитися на мене за те, що я сама не догледіла. Спробую поспати. Сподіваюся, завтра буде краще. Я б хотіла, щоб Юрчик мій був поруч. Він би мене заспокоїв і все було б добре».
Останній запис був датований вчорашнім днем. Мар’яна сиділа, приголомшена, зі щоденником у руках.
Вона усвідомила сумну річ: її мама відійшла, намагаючись не потривожити її. Вона навіть у найгірший момент не хотіла порушити її «режим» і створити «незручності».
Мар’яна зрозуміла, що вона весь час боялася бути обтяженою, але саме її холодна відстороненість стала найбільшим тягарем для матері.
Її “ідеальне життя” було побудоване на руїнах материнської самотності.
Наступні тижні Мар’яна провела в сумних роздумах.
Вона не могла працювати. Дмитро, її чоловік, який сам був емоційно стриманим, не знав, як до неї підступитися.
Михайло, її син, вперше побачив матір такою. Він намагався її підтримати, мовчки приносив їй чай і просто сидів поруч.
Одного вечора, Михайло, тихо зайшовши до вітальні, де сиділа Мар’яна, сказав:
— Мамо, я чув, як ти тоді говорила бабусі, що у нас немає місця. Це неправда. У тебе є великий кабінет.
Мар’яна підняла на сина вологі очі свої.
— Я знаю, сину. Я була егоїсткою. Я не хотіла, щоб вона порушила наш спокій.
— Бабуся ніколи б не порушила спокій, — тихо відповів Михайло. — Вона була найспокійнішою людиною, яку я знав. Вона просто хотіла, щоб хтось із нею поговорив. Я пам’ятаю, як вона мене завжди слухала. Навіть коли я був маленький і говорив про нецікаві їй речі.
Слова сина прозвучали важко.
Мар’яна, яка все життя прагнула до ідеального контролю, втратила його. Вона втратила найважливіше — людину, яка любила її безумовно, незважаючи на всю її холодність.
Вона довго сиділа на дивані.
Вона згадала мамині слова: «Мені потрібна не допомога, а ти».
Ця фраза тепер дзвеніла у неї в голові, немов дзвін.
Вона змарнувала два роки. Два роки, які могла провести поруч з матір’ю, даруючи їй те, що їй було потрібно найбільше: просту присутність.
Мар’яна зрозуміла, що її «режим», її «правила» були лише захисною оболонкою від справжнього життя, від справжніх емоцій, які вимагають віддачі.
Вона була настільки занурена у свою кар’єру та свою самодостатність, що забула, як це — бути дочкою, бути просто людиною.
Вона так і не змогла продати квартиру матері. Це було єдине місце, де вона могла відчути її присутність.
Вона стала навідуватися туди щотижня. Прибирала, поливала квіти, які так любила Олена Петрівна, і сиділа біля вікна, дивлячись на лавку, де сиділи пенсіонери.
Вона більше не вважала їх чужими. Вони просто спілкувалися, підтримували одне одного, жили просте, відкрите життя, на відміну від її власного, закритого на всі замки.
Мар’яна навчилася жити з цим смутком, але він нікуди не зник. Він став частиною її суті, нагадуванням про те, що немає нічого важливішого за час, проведений із близькими.
Вона змінила своє ставлення до Михайла, до Дмитра, стала більш відкритою, більш м’якою.
Вона зрозуміла, що справжнє багатство — це не мільйони на рахунках, а тепло, яке вона не змогла подарувати єдиній людині, яка цього потребувала.
І тепер вона буде жити, намагаючись надолужити це тепло, віддаючи його тим, хто залишився.
Це був її єдиний, гіркий урок, який вона засвоїла занадто пізно. Тихий голос матері назавжди замовк, залишивши після себе лише дзвінку тишу та тягар нездійсненної провини.
Олена досі ходить в порожню мамину квартиру, поливає її квіти, прибирає, доглядає її, але не може продати.
Але хіба вже варто триматися за це житло? Хіба це щось змінить? Невже це виправить помилку важку?
А ви зустрічали таких дітей, які бояться відповідальності за стареньку маму?
Фото ілюстративне.
