– Донечко, коли приїдеш додому? Пора мені вже з майбутнім зятем познайомитися, – казав по телефону Степан. – Ну чого ти поспішаєш, тату? Ще встигнемо, – багатообіцяюче відповідала Іванка.

Степан кивав головою, вдавав, що вірить, та насправді він давно зрозумів – дочка його соромиться, тому і не хоче нареченого везти в село.

Іванна народилася в невеликому курортному селі. Мами не стало, коли їй ще й п’яти років не було. Виховував дівчинку тато – Степан Петрович, чоловік простий, але з золотими руками.

Він не боявся жодної роботи: і в полі, і в лісі, і біля худоби. З часом люди в селі почали просити його допомогти то хлів полагодити, то щось зварити чи зробити. А потім він якось жартома поставив на своєму обійсті альтанку, накрив її дранкою, змайстрував лави, мангал – і зробив маленьку колибу.

– Буде людям де відпочити після робочого тижня, – казав він, усміхаючись.

Сусіди тільки дивувалися:

– Степане, з тебе, диви, бізнесмен вийшов!

Та насправді ця нехитра справа стала приносити прибутки, і вже через два роки Степан збудував справжню колибу і розпочав вже серйозний бізнес.

А Іванка росла поруч, все бачила, але не раділа. Село її дратувало, вона мріяла вирватися з нього. Вона часто сиділа під грушею, слухала, як батько жартує з відвідувачами, і думала:

«От виросту, поїду в місто, стану кимось…»

І поїхала.

Після школи вступила в університет в обласному центрі. Там і зустріла Володимира – гарного, вихованого хлопця, з інтелігентної родини: мама – викладачка, тато – лікар.

Вона довго не наважувалася розповісти йому, звідки вона родом. Але коли побачила, що у Володимира серйозні наміри, мусіла зізнатися.

– Я з села, – сказала якось тихо, коли вони сиділи в кав’ярні.

– І що? – здивувався він. – Там же люди справжні.

Та Іванка все одно соромилася. Особливо, коли настав час їхати знайомитися з її татом. З батьками Володимира вона вже познайомилася, все пройшло успішно, хоча вона і дуже переживала. А от тепер настала її черга вводити Володимира в свою сімʼю.

– Ти впевнений, що хочеш їхати в село? У нас там просто. Без тих ваших міських сервісів, – казала вона, поправляючи волосся перед дзеркалом.

– Іванко, – я ж до тебе їду, а не до сервісів.

Коли Володимир переступив поріг сільського подвір’я, де пахло димом, свіжим хлібом і м’ятою, він тільки сказав:

– Тут дихається по-іншому. Та й майбутній тесть відразу припав йому до душі.

Степан Петрович зустрів їх, як годиться: усміх, міцне рукостискання, багата вечеря на столі.

– То ви, пане Володимире, з міста? А я, бачите, з села. Але якось уживемось, – жартував він.

І вони справді зійшлися.

Після тієї поїздки Володимир почав приїжджати частіше, допомагав тестю у всьому. Іванка не раділа цьому, але мовчала.

Проте справжні баталії почалися перед самим весіллям. Дочка навіть сказала батькові, щоб він не приїжджав, бо він там нікого не знає.

Степан Петрович знову все зрозумів, витягнув гроші, які приготував в якості подарунка дочці на весілля, і віддав Іванні. Сума була немаленька – 10 тисяч доларів.

Коли про це дізнався Володимир, то вперше серйозно посварився з коханою. Він не просто наполіг на тому, що батькова присутність на весіллі є обовʼязковою, та ще й переконав своїх родичів, що найкращий варіант для їхнього з Іванкою весілля – це колиба її батька.

Іванка плакала, впиралася, але весілля все ж відбулося і селі. Колиба вмістила усіх, гостей було 70 осіб, і всі були дуже задоволені, бо Степан Петрович неабияк старався, щоб вгодити дочці.

– Ми будемо жити тут, в селі, поруч з твоїм батьком, – заявив Володимир відразу після весілля.

– Володю, ну як ти собі це уявляєш? – питала Іванка. – Твої батьки дали нам квартиру у місті, все готово!

– А я не хочу жити у бетоні. Хочу землю під ногами, не асфальт.

Так і залишилися. Іванка змирилася, і навіть дуже змінилася.

Володимир з головою поринув у сільське життя: придумав розширити татову колибу, зробив новий терасний зал, запросив туристів, створив сторінку в соцмережах, коли ті зʼявилися. Люди поїхали, і за кілька років їхній маленький сімейний бізнес перетворився на мережу відпочинкових комплексів.

Степан Петрович тільки дивувався:

– Ну, зять у мене – з головою! Пощастило мені з ним, я маю сина!

– То все завдяки вам, тату, – усміхалася Іванка.

Життя текло спокійно. Дім – повна чаша. Квітуче подвір’я, запах свіжої кави, сміх гостей.

А потім підросла уже їхня донька – Христинка.

Розумна, красива, сучасна. Після школи поїхала вчитися в місто – і все повторилося.

– Мам, тату, я не повернуся в село. Там нема майбутнього, – сказала якось по телефону.

– Та як же нема, доню? Тут твій дім, тут земля, що нас годує, – переконував Володимир.

– То ваше життя. Моє – інше. Я хочу кар’єру, рух, місто!

Вони не перечили. Бо й самі колись були молодими.

Але одного дня Христинка привезла знайомого – хлопця, Іллю. Стрункий, розумний, усміхнений. Працює у сфері туризму.

Після вихідних у селі він сказав Христинці:

– А навіщо тобі те місто? Тут же рай. Дивись – повітря, гори, річка… Я би тут жив.

Іванка з Володимиром тільки переглянулися.

Мовчали, але обоє думали про одне: історія повторюється.

Христинка, звісно, пручалася.

– Та ви всі зговорилися! Я не уявляю життя без кав’ярень і таксі.

– А ми не уявляємо життя без ранкової роси, – відповів Володимир, усміхаючись.

Минуло кілька місяців. І одного разу Христинка приїхала сама.

Стояла біля річки, дивилася на сонце, що сходило над полями, і тихо сказала:

– Знаєте… тут таки є щось справжнє.

Іванка підійшла й обійняла доньку.

– Ми з татом теж колись думали, що село – це тимчасово. А воно стало нашим домом.

Тепер у їхньому родинному бізнесі працюють усі троє поколінь.

Степан Петрович – старший радник і головний кухар (бо хто ж краще знає, як смачно нагодувати людей).

Володимир керує розвитком комплексів, а Христинка – менеджер з маркетингу, веде сторінку, приймає туристів, знімає відео. Усі щасливі в тому світі, який створили самі.

Життя рухається по колу. Іноді ми тікаємо від своїх коренів, щоб потім зрозуміти – саме там, де пахне сіном і хлібом, найсправжніше щастя. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.