Я повернулася з Італії недавно, а до того 15 років була на заробітках. Поїхала, бо їхали всі. Та й я вважала, що дітям треба допомогти. У мене є старший син і молодша дочка. Я дуже не хотіла, щоб вони повторили мою долю.
Коли я вийшла заміж, то пішла жити до чоловіка. Жили ми разом із свекрухою, то ж за всі ці роки я нічого доброго і пригадати не можу. Я мріяла лише про одне – мати свій куточок, нехай маленький, але свій.
Та у мого чоловіка ніколи не було такої мрії, йому подобалося жити з мамою, і він все мене картав за те, що я невдячна, не вмію цінувати те, що у мене є.
Степана мого не стало, коли мені було 40 років. Жити з свекрухою я не хотіла. А тоді якраз жіночки з нашого села вже починали виїжджати в Італію, і я подумала, що це мій шанс змінити життя.
Діти на той час вже були дорослі, вчилися в університеті, то ж я за них не дуже хвилювалася. До того ж, я знала, що бабуся, моя свекруха, їх дуже любить, і завжди допоможе.
В мене було завдання спочатку купити дітям по квартирі, а потім придбати житло і собі. Я так і зробила – спочатку купила доньці однокімнатну квартиру, а потім синові.
Додому я не приїжджала, безвилазно сиділа в Італії, і наступною моєю покупкою була квартира для себе – велика, трикімнатна, з гарним ремонтом і дорогими меблями. Я багато років працювала, і вважаю, що заслужила на таку покупку.
Та це не оцінили мої діти. І син, і дочка сподівалися, що я когось з них впущу в свою квартиру. Вони вже обзавелись сім’ями, мають дітей, і їм тісно в однокімнатних квартирах. Але я тут до чого? Я їм на старт дала, а далі нехай самі працюють.
Коли вони зрозуміли, що останню велику квартиру я купила для себе, я збираюсь там жити одна, то вони перестали зі мною спілкуватися взагалі. Таку вдячність від дітей я отримала.
Поки квартира моя стоїть закрита, а я продовжую працювати в Італії. Діти мені навіть не телефонують.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.