– Не хвилюйся ти так, Маринко, тобі не можна. Мама дасть гроші, завжди давала, і зараз дасть. Просто вона приїхала, і ще не звикла до нових умов, – заспокоює мій молодший син свою дружину, думаючи, що я не чую їхньої розмови.
– Максиме, вона ж чітко сказала, що тепер жодного євро ніхто від неї не отримає, – схлипує невістка.
Я тихенько прослизнула повз них, і в сад пішла, не хотіла, щоб вони знали, що я все чула.
Додому у відпустку я приїхала всього кілька днів тому, а вже встигла тут надивитися на все, і помилки свої я зрозуміла.
Мені в Італії не одна заробітчанка казала, що не можна так сліпо вірити дітям, але я себе завжди заспокоювала, що у мене діти хороші, надійні, не такі як у інших.
Зараз мені 62 роки, на заробітках я вже 18 років. Поїхала, бо сини у мене підростали, я їм допомогти в першу чергу хотіла.
Дітей я сама ростила, чоловік мій розлучився зі мною ще коли хлопці в школу ходили. Він іншу собі знайшов і до неї пішов, а про мене і про наших дітей навіть не згадував.
Поки сини росли, мені мої батьки дуже допомагали, а потім я наважилася їхати за кордон, подумала собі, що якщо інші змогли, то і я зможу.
Мову я швидко вивчила, на диво. Роботи я теж ніякої не боялася, тож стала працювати і заробляти щомісяця по тисячу євро.
Коли я назбирала перших 10 тисяч, я почала будувати будинок. Я ще не знала, яким він має бути – великим чи маленьким, але вирішила починати і в процесі вже щось вималюється.
Тут якраз старший син надумав одружуватися, і я вже з ним стала радитися. А він захотів великий будинок. В принципі, я була не проти, адже добре заробляла, тому ми могли собі дозволити будувати великий дім.
Через три роки мій молодший син теж оголосив, що буде женитися. І тут виникла перша проблема – старший син не захотів, щоб його брат приводив дружину додому.
– Мамо, не добре це, коли дві сім’ї будуть жити на одному подвір’ї, – став він мені скаржитися.
Я і сама це усвідомлювала, але що я могла зробити? Одного сина вдома залишити, а іншого вигнати – це теж не вихід. Тому я сказала, що нехай обоє вони живуть в нашому будинку, але ми просто зробимо два входи, і кожен буде мати свою половину.
Молодший син зрадів. Старший бурчав, але погодився, бо іншого виходу у нього не було, адже будинок належав мені.
Потім все наче вляглося, кожен жив на своїй половині, а гроші, які я заробляла, я на них двох порівну ділила. Вважала, що все роблю правильно.
От тільки все частіше я чула від своїх подруг-заробітчанок, що так робити не можна, треба для себе гроші складати, а дітей треба привчати до того, що вони мають бути самостійними, а не чекати на мамині заробітчанські євро.
Приїхала я додому, а сини стали сперечатися, у кого з них я маю жити на час відпустки. Мені це було дуже неприємно, та я не хотіла загострювати ситуацію, а просто сказала, що житиму з молодшим сином, там я собі одну кімнатку з виглядом в сад сподобала.
Потім я задумалася над тим, а де я буду жити, коли повернуся? Бо так виглядає, що в цьому будинку мені місця немає.
З собою я не привезла багато грошей, бо ж все дітям передавала, але 5 тисяч мені вдалося назбирати, бо я отримала премію від синьйори – тисячу євро, ще тисячу мені одна подруга віддала, я їй якось зичила, а три тисячі – то була зарплата за останні три місяці, яку я не передавала через бус, бо знала, що сама приїду.
Так от, подивилася я на всю цю ситуацію і передумала гроші дітям давати, так їм і сказала, що жодного євро не дам більше.
Діти дуже засмутилися, а найбільше – молодша невістка, яка зараз дитину чекає, і мій син їй пообіцяв, що як я приїду, то ми купимо їй невелику машину, щоб їй з дітьми було зручніше в село і з села їздити.
Та я рішення свого не зміню, я розумію, що сама на старість ні з чим залишаюся, треба хоча б собі однокімнатну квартиру купити.
Та і це ще не все. Старший син мені сказав, що я їм маю сплачувати комунальні послуги щомісяця, бо будинок мій, тому я і маю платити.
– Ви в ньому живете, ви і платіть, – кажу.
– То дуже багато виходить, нам не треба такого великого будинку, – каже син.
Отак мені повернулися мої заробітки і моє бажання вгодити дітям. На душі наче камінь. Просто не знаю, що робити далі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
