Грудень того року видався справді казковим. Сніг, наче пухнаста перина, вкрив землю, а вечори стали довшими, наповненими м’яким сяйвом ліхтарів та запахом мандаринів, що пробивався навіть крізь зачинені двері магазинів. Оксана любила цей час. Для неї передноворічна метушня не була тягарем, а навпаки — можливістю нарешті сповільнитися, прикрасити оселю та подумати про щось світле.
Вона стояла на кухні, розбираючи пакунки з продуктами. На столі вже чекали своєї черги баночки з домашніми маринадами, які вона привезла з дачі, та свіжа зелень. У думках вона вже малювала ідеальний вечір: тиха музика, вогники гірлянди і вони з Андрієм удвох, відпочиваючи від важкого робочого року.
— Оксаночко, ти куди це на Новий рік зібралася? — голос свекрухи, Надії Петрівни, пролунав раптово, наче грім серед ясного неба.
Надія Петрівна витирала руки об старий вафельний рушник і дивилася на невістку з тим особливим виразом обличчя, який Оксана називала «ревізією». Це був погляд, що оцінював усе: від чистоти плити до вартості купленого масла.
— Ми з Андрієм думали вдома посидіти, — спокійно відповіла Оксана, намагаючись не втратити святкового настрою. — Салатики зроблю, запечу качку з яблуками… Хотілося б просто тиші.
— Не треба ніяких салатів, — відрізала свекруха, кидаючи рушник на стіл. — Ми з подругами порадилися і вирішили, що зустрічатимемо свято на твоїй дачі. Вивези звідти всі свої речі до суботи. Нам потрібен простір для великої компанії, людина двадцять буде. Може, й більше.
Оксана завмерла. Руки мимоволі стиснули банку з горошком. Дача була її серцем. Маленький будиночок, що дістався їй від покійної бабусі, був її єдиним місцем сили. Там, серед старих яблунь та кущів жасмину, вона почувалася справжньою. Вона власноруч фарбувала віконниці, витратила чимало заощаджень, щоб провести воду та полагодити дах. Кожна квітка на клумбі була посаджена з любов’ю.
— Надіє Петрівно, але дача моя… І вона зовсім не пристосована для такої кількості людей взимку, — тихо промовила Оксана.
— А син — мій, — Надія Петрівна примружилася, і в її очах спалахнув небезпечний вогник. — І онуки майбутні, на яких я вже зачекалася, теж будуть моїми. Тож давай без оцих твоїх капризів. Андрій уже сказав, що це чудова ідея. Він у мене хлопчик добрий, не те що деякі.
Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, Оксана спробувала з’ясувати ситуацію. Він лежав на дивані, втомлено гортаючи стрічку новин у телефоні.
— Андрію, твоя мама сказала, що вони забирають дачу на Новий рік. Ти справді погодився?
— Ну, Оксан, що тобі, шкода? — він навіть не підвів очей. — Одна ніч всього. Мати рідко просить про щось подібне. Хай погуляють, відпочинуть люди.
— Рідко? — Оксані хотілося кричати. — Вона кожного тижня приходить сюди, як до себе додому! Вона переставляє речі в моїй шафі, вона критикує те, що я готую! А тепер вона хоче влаштувати гамірну вечірку там, де я хотіла побути в спокої?
— Оксано, не заводися, — Андрій нарешті відклав телефон і важко зітхнув. — Я втомлений. На роботі звіти, начальство тисне. Мені б тиші хоч вдома, а ти тут драму влаштовуєш. Будь мудрішою.
Оксана проковтнула клубок у горлі. Бути мудрішою в їхній родині означало просто замовкнути і розчинитися в чужих бажаннях. Вона пішла на кухню і почала місити тісто. Тільки так вона могла заспокоїти тремтіння рук — коли пальці відчували пружну масу, а думки поступово впорядковувалися. Вона терпіла це вже п’ять років. П’ять років свекруха відчиняла двері їхньої квартири власним ключем у будь-який час, заглядала в каструлі і натякала, що її синочок виглядає блідим.
Через два дні Надія Петрівна з’явилася знову, але не сама. Її супроводжували дві вірні подруги — Віра Степанівна та Галина Юріївна. Обидві були одягнені в однакові святкові кофтинки і дивилися на Оксану з тим самим виразом прихованого осуду.
— Ось дивіться, дівчатка, яка тут у нас хазяйка, — свекруха обвела рукою кухню. — Стіл не накритий, навіть чаю не запропонувала. Я ж казала вам.
Оксана щойно повернулася з роботи, вона ще навіть не встигла зняти пальто. Важкі сумки з продуктами відтягували руки.
— Я зараз усе поставлю… — почала вона.
— Не треба нам твоїх «зараз», — Віра Степанівна по-хазяйськи всілася на стілець. — Ми ненадовго. Надійко, показуй список.
Свекруха дістала аркуш паперу, густо списаний її розмашистим почерком.
— Отже, на дачу потрібно: постільна білизна на двадцять осіб. Посуд святковий, не твій цей глиняний, а нормальний. Скатертини. Треба привезти мікрохвильовку і хоча б один великий телевізор, щоб ми могли концерт подивитися. І щоб у будинку було ідеально прибрано, — вона поклала список перед Оксаною.
— У мене немає двадцяти комплектів білизни, — Оксана відчувала, як усередині все стискається в тугий вузол. — І телевізора там немає, там лише маленьке радіо. Дача крихітна, там лише один диван і пара крісел. Як ви там розміститеся?
— Ну, то купиш, — Надія Петрівна склала руки на грудях. — Гроші на свято завжди знаходяться. Краще вклади їх у сімейний затишок, а не у свої квіточки, які нікому, крім тебе, не потрібні.
— Це мої квіти… — майже пошепки сказала Оксана.
— Ой, чуєте, дівчата? Мої квіти! — Галина Юріївна неприємно хихикнула. — А Андрійко, виходить, чужа людина? Чоловік чи так, перехожий?
— Чоловік, — Оксана стиснула ручки сумки так, що пальці побіліли. — Але дачу мені бабуся залишила. Це мій спадок.
— Заповіти сьогодні пишуть, а завтра переписують, — Надія Петрівна підвелася, демонструючи, що розмову закінчено. — Чекаю, що до суботи все буде готово. І ще одне, Оксаночко: твоя присутність там не потрібна. Будеш тільки під ногами крутитися і настрій псувати своїм кислим виглядом.
Коли за ними зачинилися двері, Оксана опустилася на пуф у передпокої. Сумки випали з рук, і по підлозі покотилися червоні яблука. Вона дивилася на них і відчувала таку порожнечу, якої не було навіть після найважчих робочих днів. Вона зрозуміла: якщо вона не зробить щось зараз, її «мудрість» перетворить її на примару у власному житті.
Вона дістала телефон і набрала номер, який знала напам’ять.
— Тітко Маріє? Це Оксана. Чи можна до вас заїхати? Мені… мені дуже треба поговорити.
Тітка Марія була двоюрідною сестрою Оксаниної бабусі. Вона жила на околиці міста у старому будинку, де завжди пахло м’ятою, сушеними яблуками та спокоєм. Це була жінка з проникливим поглядом і дивовижним почуттям гумору, яке часто рятувало її в житті.
— Розповідай, — тітка Марія поставила перед Оксаною велику чашку з трав’яним чаєм. — Вигляд у тебе такий, наче ти з вовками за шматок хліба билася.
Оксана розповіла все. Про дачу, про список вимог, про пасивність Андрія і про те, як їй боляче від того, що її дім перетворюють на готель для чужих людей.
— І що ти думаєш робити? — запитала тітка.
— Терпіти, мабуть. А що я можу?
— Терпіти — це не стратегія, дитино. Це повільна отрута. Якщо ти зараз не окреслиш кордони, то наступного разу вони зажадають твою квартиру, а тебе переселять у комірчину. Треба зробити так, щоб Валентина… чи як там її, Надія… сама захотіла втекти звідти.
Тітка Марія задумалася, постукуючи ложечкою по склянці.
— Слухай, у мене є одна ідея. Пам’ятаєш Віру, мою сусідку? Її племінник Артем — актор. Хлопець молодий, талановитий, зараз якраз шукає підробіток. Він може зіграти кого завгодно. Давай ми влаштуємо твоїй свекрусі такий «сюрприз», що вона туди дорогу забуде.
План був простий, але ризикований. Артем мав зіграти роль власника сусідньої ділянки, який щойно повернувся з тривалого відрядження. Людина сувора, конфліктна і, головне, така, що терпіти не може галасу. Тітка Марія дізналася, що справжні сусіди поїхали до родичів за кордон і повернуться лише наприкінці січня.
У п’ятницю Оксана, перемагаючи внутрішній опір, завезла на дачу все, що вимагала свекруха. Андрій допоміг завантажити машину, але в його очах Оксана бачила лише полегшення від того, що йому не доводиться обирати сторону.
Вона прибрала будинок, застелила дивани новою білизною, яку довелося взяти в борг у колеги. У хаті пахло свіжою хвоєю — вона спеціально нарізала гілок у лісі. Кожна деталь давалася їй з болем, але вона повторювала собі: «Це востаннє».
У суботу вдень приїхала Надія Петрівна з подругами та їхніми родинами. Кілька машин, галас, вибухи сміху. Свекруха оглянула будинок, поблажливо кивнула:
— Ну, молодець. Бачу, можеш, коли хочеш. Тепер їдь, не заважай нам готуватися.
— Добре, — Оксана взяла сумку. — Тільки будьте обережні. Сусід збоку… він повернувся. Кажуть, людина дуже непроста, військовий у відставці чи щось таке. Не любить шуму.
— Ой, не сміши мене! — махнула рукою Надія Петрівна. — Хто там взимку на дачах живе? Хіба що миші.
Оксана поїхала, але залишилася неподалік, у невеликому придорожньому кафе. Вона замовила каву і почала чекати. Артем мав з’явитися близько десятої вечора, коли свято зазвичай досягає свого піку.
Телефон Оксани задзвонив о пів на одинадцяту. Це була Надія Петрівна. Її голос, зазвичай впевнений і владний, тепер тремтів від обурення та прихованого страху.
— Оксано! Ти знаєш, хто тут до нас прийшов? Якийсь божевільний! Він кричить, погрожує поліцією, каже, що ми незаконно захопили територію! Приїжджай негайно!
— Надіє Петрівно, я ж попереджала про сусіда, — спокійно відповіла Оксана. — Я зараз далеко, буду через годину-півтори. Намагайтеся з ним домовитися.
Насправді «божевільним» був Артем. Він підійшов до справи професійно: одягнув камуфляжну куртку, взяв потужний ліхтар і папку з якимись паперами, що виглядали як офіційні документи. Він не просто кричав — він діяв методично. Почав фіксувати номери машин, світити ліхтарем у вікна і вимагати припинити порушення спокою в «охоронній зоні».
Коли Оксана нарешті «доїхала» до дачі, картина була епічною. Кілька гостей уже збирали речі, подруги свекрухи тулилися біля машин, а сама Надія Петрівна намагалася щось довести чоловіку, який стояв за парканом і холодно відкарбовував фрази про «судові позови» та «порушення громадського порядку».
— Що тут відбувається? — Оксана вийшла з машини.
— Ось, подивися! — свекруха вказала на Артема. — Він каже, що ми не маємо права тут бути!
Артем перевів погляд на Оксану, і в його очах на мить промайнув веселий вогник, який він одразу приховав.
— Громадяночко, ви власниця? Ваші гості порушують усі можливі норми. Я вже викликав оперативну групу. Тут заповідна зона в зимовий період, ніяких масових заходів.
— Ой, Оксаночко, давай поїдемо звідси, — Галина Юріївна смикала свекруху за рукав. — Мені не потрібні проблеми на роботі. Поїхали додому, ну його, те свято.
Надія Петрівна ще намагалася чинити опір, але коли Артем дістав рацію і почав щось суворо в неї доповідати, її впевненість остаточно розвіялася. Компанія почала поспіхом вантажитися в машини.
Додому Оксана повернулася вже після опівночі. Андрій спав, розтягнувшись на ліжку. Він навіть не поїхав рятувати матір — сказав, що «не хоче втручатися в жіночі розбірки». Оксані було і смішно, і гірко водночас. Вона лягла на свою половину ліжка і вперше за довгий час відчула, що перемогла.
Наступного ранку Андрій був похмурим. Йому вже встигла подзвонити мати і вилити весь свій гнів.
— Мама каже, що ти все знала. Що ти навмисно підставила їх під цього божевільного сусіда.
— Андрію, я попереджала її. Ти сам чув. Хто ж знав, що він такий агресивний?
Надія Петрівна після того випадку притихла. Вона справді пообіцяла більше ніколи не ступати на ту «прокляту дачу». Для Оксани це була ідеальна тиша. Вона вже планувала весняні посадки, коли через два тижні до її дверей зателефонували.
На порозі стояла незнайома жінка в темному пальті. Її обличчя було блідим, а очі — втомленими.
— Ви Оксана? — запитала вона.
— Так. А ви хто?
— Мене звати Олена Вікторівна. Я мати Артема… того хлопця, актора.
Оксана відчула, як серце пропустило удар. Вона впустила жінку до квартири.
— Я не знала про вашу витівку, — почала Олена Вікторівна, сідаючи на край стільця. — Артем нічого не казав. Він просто хотів підзаробити, щоб допомогти мені з ліками. Але в ту ніч… він сильно перемерз. Він чекав у лісі майже три години, поки ваша компанія розгуляється. Потім ще на вітрі стояв. Зараз він у реанімації. Пневмонія, дуже важкий стан.
Оксана відчула, як кімната попливла перед очима. Вона ніколи не думала, що її бажання провчити свекруху може коштувати комусь життя.
— Я не знала… Я думала, він приїде на машині і одразу вийде.
— Він хотів, щоб усе виглядало справжнім. Хотів не підвести вас, — жінка шморгнула носом. — Зараз потрібні великі кошти на лікування. Спеціальні препарати, яких немає в звичайних аптеках. Я прийшла не просити, а просто… просто щоб ви знали.
Олена Вікторівна пішла, залишивши Оксану в стані повного заціпеніння. Вона зрозуміла, що її «перемога» перетворилася на попіл.
Того вечора Оксана розповіла все Андрію. Вона більше не могла тримати це в собі. Вона чекала криків, звинувачень, можливо, навіть того, що він піде з дому.
— Ти найняла людину, щоб розіграти мою маму? — він дивився на неї з сумішшю подиву та жаху. — Оксано, ти хоч розумієш, як це звучить?
— Розумію. Це було нерозумно. Це було від розпачу. Але зараз хлопець помирає. Андрію, мені потрібна допомога. Ті заощадження, що ми відкладали на ремонт… вони мені потрібні зараз усі.
— Ти хочеш віддати всі наші гроші чужій людині? Через свою дурість?
— Через свою вину, Андрію. Це різні речі.
Він довго мовчав, ходячи по кімнаті. Потім різко зупинився.
— Мама мала рацію щодо тебе. Ти непередбачувана.
Він пішов до іншої кімнати, а Оксана залишилася сидіти на кухні. Вона вже вирішила: якщо він не дасть грошей, вона продасть усе, що в неї є — золото, техніку, можливо, навіть частину ділянки.
Наступного ранку вона побачила на столі свою банківську картку. Поруч лежала записка: «Я додав туди свою премію. Це не для тебе і не для нього. Це для того, щоб я міг спати спокійно, знаючи, що ми не вбивці. Але мамі я про це не скажу».
Оксана поїхала до лікарні. Вона передала гроші Олені Вікторівні, розмовляла з лікарями. Наступні два тижні вона жила між роботою та лікарняним коридором. Вона не бачила Артема — він був у боксі, — але щодня привозила все необхідне.
Коли Артема нарешті перевели в загальну палату, Оксана вперше зайшла до нього. Він виглядав дуже худим, але посмішка була тією самою.
— Ну що, заповідна зона в безпеці? — хрипко запитав він.
Оксана розплакалася. Вперше за весь цей час.
— Пробач мені, Артеме. Це не вартувало того.
— Та годі вам. Я сам винен, вирішив пограти в героя. Зате тепер точно знаю — акторство це не моє. Піду в юристи, там хоч в кабінетах тепло.
Найважчим був момент, коли про все дізналася Надія Петрівна. Вона прийшла до них, налаштована на черговий скандал, але застала Оксану та Андрія за розмовою про Артема. Оксана не стала нічого приховувати. Вона розповіла все: від ідеї тітки Марії до чеків з лікарні.
Свекруха слухала мовчки. Вона не кричала. Її обличчя поступово ставало сірим, а очі — якимись порожніми.
— То виходить… ви мене так зневажаєте? — тихо запитала вона.
— Ні, Надіє Петрівно, — Оксана підвелася. — Ми вас не зневажаємо. Ми просто хотіли, щоб ви побачили нас. Щоб ви зрозуміли, що в нас є власне життя, куди не можна заходити в брудному взутті. Так, я вчинила жахливо. Я використала людину, і вона ледь не загинула. І це мій хрест. Але ви… ви теж зробіть висновки.
Надія Петрівна схопила свою сумку і вискочила з квартири. Андрій хотів побігти за нею, але Оксана зупинила його.
— Дай їй час. Зараз вона має подумати.
Минуло кілька місяців. Весна вступила у свої права, і дача Оксани розквітла так, як ніколи раніше. Вона проводила там кожні вихідні. Андрій почав допомагати — він сам полагодив паркан і змайстрував нову лаву під яблунею.
Якось у неділю, коли вони зрізали сухе гілля, біля хвіртки зупинилася знайома машина. З неї вийшла Надія Петрівна. Вона була в простому робочому одязі, з хусткою на голові.
— Можна? — запитала вона, не переступаючи поріг.
— Проходьте, — Оксана відклала секатор.
Свекруха зайшла на ділянку, озирнулася.
— Гарно тут у тебе. Квіти… вони справді гарні. Я от подумала… у мене на підвіконні герань зовсім зачахла. Може, порадиш щось?
Оксана подивилася на жінку. В її погляді вже не було тієї колишньої владності. Лише втома і якесь нове, ще крихке бажання порозумітися.
— Пораджу, — посміхнулася Оксана. — Давайте чаю поп’ємо. У мене є м’ята, тітка Марія дала.
Вони сиділи на новій лаві, пили чай і говорили про квіти. Вони не згадували ту новорічну ніч — вона залишилася десь там, у минулому, як важкий сон. Але кожна з них тепер знала: стосунки — це теж сад. Якщо занадто сильно тягнути рослину вгору, вона зламається. А якщо поливати її лише холодною водою — вона зав’яне.
Андрій дивився на них збоку і вперше за довгий час почувався спокійним. Його родина не стала ідеальною, але вона стала справжньою. Без ігор, без акторів і без зайвих свідків.
Артем, до речі, справді вступив на юридичний. Він іноді заїжджав до них на дачу, привозив Олені Вікторівні квіти від Оксани. Він казав, що та пригода стала найкращим уроком у його житті — уроком того, що за кожну маску доводиться платити.
А Оксана… Оксана нарешті відчула, що її дім — це не стіни і не заповіт. Це можливість сказати «ні», коли це потрібно, і «так», коли це йде від серця. Вона дивилася на свої квіти і знала: вони тепер будуть рости довго і щасливо. Бо земля, на якій вони стоять, нарешті стала вільною від образ.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
