Я заробітчанка, але живу не так як інші наші жінки. Вони всі гроші додому відправляють, а я хочу хоч на старість пожити для себе.
Мені вже минуло 65 років, а в Італії я працюю 8 років.
В Україні як лише вийшла на пенсію, так зразу і поїхала на заробітки.
Подруги мої вже по 20 років тут, а я все ніяк наважитися не могла. Хотіла до пенсії доробити, ніяк роботу не могла залишити.
А тепер маю пенсію – аж дві з половиною тисячі гривень!
Я свою пенсійну карточку дочці вдома залишила, вона з неї оплачує комуналку за мою двокімнатну квартиру.
І я розумію, що мені цих грошей не вистачить ні на що, тому поки маю силу, хочу трохи заробити, щоб не бути на старість обузою для дітей.
Дітей у мене двоє: син, якому 43 роки, і дочка 37 років.
Син одружений, має двоє дітей, живе у сватів, у них там великий будинок. Не знаю, як йому живеться в зятях, але напевно добре, раз він нічого не міняє.
Міг же, як інші чоловіки, їхати кудись за кордон на заробітки, давно б уже на квартиру заробив!
А дочка жила зі мною у нашій двокімнатній квартирі.
Я колись це житло отримала від заводу, на якому працювала. Невелика квартира типу малосімейки. Коли завод розпався, я її змогла приватизувати.
Дочка вийшла заміж, зятя привела до нас, але щось там у них не склалося, і вони через два роки розлучилися. Зять повернувся до своїх батьків, а моя Зоряна залишилася вдома.
Дочка у мене проблемна, вона працювати не хоче. Лише піде на якусь роботу, так зразу звільняється, більше трьох місяців на жодному місці праці не затрималася.
Я вирішила, що ніякі гроші я їй давати не буду! За квартиру вона платить з моєї пенсійної картки, а на життя як хоче, так собі хай і заробляє.
Вона на базар по суботах їздить. Я тут в Італії купую на банкарелях дешевий одяг по 1-2 євро, і висилаю їй додому, а вона їздить і продає, і з того живе.
Дочка скаржилася моїй сестрі, що мама в Італії, а їй нічим не допомагає. Сестра навіть пробувала мене присоромити за це. Бо вона разом з своїм чоловіком дочці і квартиру купили, і допомагають усім чим можуть.
Але я і Зоряні, і сестрі своїй сказала, що нехай на мої євро вони не розраховують. Я для себе заробляю, мені гроші пригодяться.
Я і зараз собі не відмовляю. Хочу кави – купую каву, хочу піцу – йду в піцерію.
Мої подруги-заробітчанки дивуються, що я так легко гроші витрачаю. Вони собі шкодують каву в кафе за євро купити! Все складають і додому дітям відправляють.
А я так жити не хочу! Мені 65, треба і про себе подумати.
Діти в мене дорослі, захочуть, самі на себе зароблять!
Сестра каже, що я неправильно роблю, що з таким ставленням до дітей я на старість сама залишуся. Мовляв, я не заслужила, щоб діти мене обходили, якщо доведеться.
Але я цим не переймаюся. До цього часу ще дожити треба.
А зараз я працюю, і можу собі дозволити витрачати на себе.
І син, і дочка на мене ображаються, бо вважають, що я маю їм зараз євро присилати.
Я їм нічого не зобов’язана. Нехай самі працюють.
Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
