fbpx
Життєві історії
Дочка почала наполягати на тому, щоб я їхала до неї в Німеччину. Я зібрала валізку і подалася за кордон. Вирішила використати цей час щоб подумати над тим, як жити далі

З Орестом ми одружилися 25 років тому. Я тоді тільки закінчила школу, а він – старший за мене на 10 років. Мої батьки були не в захваті від того, що я так рано заміж виходжу, але вирішили не перечити.

Ми стали жити у мене, батьки нам виділили бабусину однокімнатну квартиру, а бабусю до себе тим часом забрали, щоб ми могли хазяйнувати окремо.

Невдовзі я народила донечку, Оленку. Але заразом змогла і університет закінчити, бо пообіцяла батькам, що заміжжя не завадить мені отримати освіту. Так я стала юристом.

Чи варто казати, як мені було важко – дитина, навчання, хатня робота. Але я ніколи жодним словом не обмовилася ні чоловіку, ні мамі, що мені складно. Намагалася все встигати.

Коли Оленка пішла в школу, Орест почав їздити на заробітки в Польщу. Це тоді нас дуже виручало. В нашому маленькому містечку роботу було дуже важко знайти. Я влаштувалася юристом в Пенсійний фонд, отримувала мінімалку.

Жили собі та й жили. Я особливо не задумувалася над тим, що мені чогось бракує. Хоча коли донька підросла, жити в однокімнатній квартирі стало тісно.

Якось мама мене запитала, мовляв, Орест вже стільки років на заробітках, чому ми досі не розширилися з житлом. Я стала над цим розмірковувати. Потім при нагоді запитала чоловіка, а він каже – а що ти хотіла, я ж практично весь час сам нашу сім’ю утримую.

Може ми б і зупинилися на цій версії і більше б не поверталися до цього питання, але життя само розставило всі крапки. Мені написала незнайома жінка, захотіла зустрітися. Я спробувала відмовитися, але вона наполягла, сказала, що має щось важливе мені сказати і що мова йде про мого чоловіка.

На наступний день ми зустрілися, і вона повідомила мені, що у них з Орестом стосунки, при чому вже давно. Навіть сказала, що він їй квартиру купив. А коли я запитала, що їй від мене треба, навіщо вона мені все розповіла, жінка сказала, що я маю право знати, і вирішувати мені, що робити далі.

Це було влітку минулого року. Наша Оленка зібралася якраз за кордон виїжджати, знайшла собі непогану роботу в Берліні. То ж я вирішила, що нехай вона спокійно їде, нічого їй розповідати не буду.

І Ореста я теж не чіпала. Але стала чужою і холодною, і він це помітив, та сам почав незручну для нас обох розмову. Казав, що сам не розуміє як так сталося, що його наче зачарували, що та жінка нічого не значить і ми з Оленкою найважливіші люди у його житті. А ще, дуже просив зопалу не приймати поспішних рішень.

Коли почалася війна, Оленка відразу почала наполягати на тому, щоб я їхала до неї. Я зібрала валізку і подалася за кордон. Вирішила використати цей час щоб подумати над тим, як жити далі.

Дочка допомогла мені з роботою, я влаштувалася на прибирання. Заробляю непогано. Хоч і важко в чужій країні, але життя заграло новими барвами. Все частіше подумую над тим, щоб залишитися тут. Адже розбитої вази не склеїш.

Натомість чоловік майже щодня мені телефонує, просить не розлучатися з ним, обіцяє золоті гори і нове щасливе життя. От тільки чи варто в це вірити? Чи може пора нарешті пожити для себе?

Спеціально для ukrainians.today.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page