Мені 65 років, я заробітчанка, але з дуже невеликим стажем. В Італії я всього 8 років.
Поїхала я пізно, тому що довго не могла наважитися. А вже коли вийшла на пенсію, то тоді і поїхала.
Але я зразу для себе вирішила, що класичною заробітчанкою, яка відправляє всі зароблені гроші додому, я не буду. Якщо я вже в такому поважному віці поїхала, то буду для себе заробляти.
Подруги мої вже по 20 років тут, а я все ніяк наважитися не могла. Хотіла до пенсії доробити, ніяк роботу не могла залишити.
А тепер маю мінімальну пенсію! То ж мої заробітчанські гроші мені точно пригодяться.
Свою пенсійну карточку я доньці вдома залишила, вона з неї оплачує комуналку за мою двокімнатну квартиру.
І я розумію, що мені цих грошей не вистачить ні на що, тому поки маю силу, хочу трохи заробити, щоб не бути на старість обузою для дітей.
Дітей у мене двоє: син, якому 42 роки, і дочка 38 років. Я їх відразу попередила, щоб на мої заробітчанські євро вони не чекали.
У сина є сім’я, вони з невісткою виховують двоє діток. Живе син разом з батьками дружини, у сватів там великий будинок.
Не знаю, як йому живеться в зятях, але напевно добре, якщо він вже стільки років нічого не міняє.
Йому ж ніхто не заважав їхати кудись за кордон на заробітки – давно б уже на квартиру заробив!
А Людмила, донька моя, жила зі мною у нашій двокімнатній квартирі.
Дочка коли вийшла заміж, зятя привела до нас, я не мала нічого проти. Але щось там у них не склалося, і вони через два роки розлучилися.
Зять повернувся до своїх батьків, а моя Людмила залишилася вдома.
В якійсь мірі я зятя розумію, з Людмилою моєю буває дуже нелегко.
Дочка у мене проблемна, вона працювати не хоче. Лише піде на якусь роботу, так зразу звільняється, більше трьох місяців на жодному місці праці не затрималася.
Я вирішила, що ніякі гроші я їй давати не буду! За квартиру вона платить з моєї пенсійної картки, а на життя як хоче, так собі хай і заробляє.
Дочка скаржилася моїй сестрі, що мама в Італії, а їй нічим не допомагає.
Сестра навіть пробувала мене присоромити за це. Бо вона разом з своїм чоловіком дочці і квартиру купили, і допомагають усім чим можуть.
Але я і Людмилі, і сестрі своїй сказала, що нехай на мої євро вони не розраховують. Я для себе заробляю, мені самій гроші пригодяться!
Мені 65, треба і про себе подумати. Діти в мене дорослі, захочуть, самі на себе зароблять!
А тут, в Італії, я можу собі дозволити і на піцу в кафе піти, і якийсь одяг новий собі купити. Не хочу я, як інші заробітчанки, шкодувати собі каву за півтора євро купити. Живемо один раз.
Сестра каже, що я неправильно роблю, що з таким ставленням до дітей я на старість сама залишуся. Мовляв, я не заслужила, щоб діти мене обходили, якщо доведеться.
Але я цим не переймаюся. До цього часу ще дожити треба.
А зараз я працюю, і можу собі дозволити витрачати на себе.
І син, і дочка на мене ображаються, бо вважають, що я маю їм зараз євро присилати.
Але моя думка така – я їм нічого не винна. Нехай самі працюють.
Хіба я щось недобре кажу?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.