fbpx
Життєві історії
Дoчка була пoвністю згiдна з тим, щo гoворив зять: «Тpеба цю кваpтиру прoдати, взяти іпoтечний кpедит і кyпити нoрмальну квaртиру в нoвому бyдинку. Не в хaлупці ж дiтей нарoджувати». Батько вiдмовив – дочка з зятем пiшли. Не дзвoнять, не пpиходять

Дoчка була пoвністю згiдна з тим, щo гoворив зять: «Тpеба цю кваpтиру прoдати, взяти іпoтечний кpедит і кyпити нoрмальну квaртиру в нoвому бyдинку. Не в хaлупці ж дiтей нарoджувати». Батько вiдмовив – дочка з зятем пiшли. Не дзвoнять, не пpиходять.

Молодята жили в бабусиній квартирі, яку ласкаво називали халупкою. Миколі Івановичу таке слово не подобалося – він пам’ятав, яким щастям переповнювало всю їхню родину, коли батькові дали цю квартиру від заводу. Джерело

Він пам’ятав, як дружно вони там жили. Тепер ось у спадок ця квартира перейшла йому. У минулому році дочка вийшла заміж, і тепер жила там разом з чоловіком.

То молоді там євроремонт робити збиралися, то хотіли піти на знімну з красивим інтер’єром, а цю здавати, а ось тепер у них новий план.

«Треба цю квартиру продати, взяти іпотечний кредит і купити нормальну квартиру в новому будинку. Не в халупці ж дітей народжувати» – зять з поважним виглядом розмірковував на кухні у Миколи Івановича. По вигляду дочки було зрозуміло, що вона дуже пишається тим, який розумний у неї чоловік.

– Дамо оголошення про продаж, ріелторів підключимо. Вони все оформлять, а вам потім тільки на угоду треба буде приїхати, – продовжував зять.

– Кредит взяти – багато розуму не треба, за нього потім розплачуватися доведеться. Чим платити збираєшся? – строго запитав Микола Іванович.

Читайте також: Кoли Віра зрозуміла, що вaгiтна – рoзгубилася. Їхати додому з «пpибутком» – не мoгла, щоб не осоpомити дoньку. Вона ж пoїхала до Італії зарoбляти грoші, а тут таке. Зaлишатися – теж не виxід, адже в її коxаного є дpужина. Віра здuвувалася що, дoвідавшись про вaгiтніcть, Сальваторе, ніби чекав від неї такої нoвини. Віра втpaтила свідoмість, коли їй дали вoстаннє пoглянути на сина. А вдома її спiткала стpашна бiда

-Ти, татусю, не переживай. Ми все розрахували. У Олексія зараз нормальні заробітки, мерчендайзерам добре платять. Розплатимося, не хвилюйся – заторохтіла дочка. – Тільки нам поручитель потрібен, щоб кредит дали. Ми хотіли тебе попросити: поїхали з нами в банк, напишеш, що ручається, що ми нормальні люди, вчасно все платити будемо.

Ага, нормальні. Особливо ти, дочко. Згадай, хто за тебе залишок кредиту за смартфон вносив? Загалом так – квартира ця дісталася мені від батьків і розтринькати її мені ніяк не можна. Поручителем я теж не хочу бути. Давайте так: я її продам і куплю іншу, яку виберете. Є у мене заощадження, а не вистачить, сам кредит візьму. А ви в новій квартирі робіть ремонт, який хочете. Вона ж вам і дістанеться потім.

Зять аж підстрибнув на місці. Микола Іванович, ви уявляєте, в яку суму там ремонт обійдеться?! Сенс мені в чуже житло вкладатися. У разі чого ви мене випрете звідти і все.

– Ось ти як заговорив! Тобто ти хочеш, щоб я продав свою квартиру, став поручителем за кредитом, а нову квартиру на тебе оформили?! – скипів Микола Іванович.

– Ну чому ж на мене, на нас з Оленкою … Гаразд, ми зрозуміли. Пішли Олена.

Дочка з зятем пішли. Не дзвонять, не приходять. Навіть з днем ​​народження не привітали. І Микола Іванович не дзвонить.

Тепер сидить батько і думає, може дарма він так з молодими? Адже то житло йому по суті і не потрібне. Може не варто псувати відносини з єдиною дочкою. Але щось стpашно людині, яка звикла жити лише на зароблене, брати кредит.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page
facebook