— Переїхати до мене? Мамо, ти серйозно?
Запитання вирвалося в Олени так різко, що вона аж сама здригнулася. На тому кінці дроту запала важка, дзвінка тиша, яка була гіршою за будь-які крики.
Олена стояла посеред своєї щойно відремонтованої кухні і дивилася у велике вікно. Там, на смарагдовому газоні, її шестирічна донечка, Зорянка, захоплено бавилася з м’ячиком та плюшевим песиком.
Радість від довгоочікуваного переїзду, від цього маленького куточка раю, придбаного за гроші, вистраждані безсонними ночами й тисячами годин роботи, миттєво згасла. Натомість прийшла липка, холодна тривога.
Вона знала, що цей дзвінок – питання часу. Купівля будинку стала тим самим фатальним моментом, який відкрив скриньку Пандори.
— Олено, як ти смієш так розмовляти з матір’ю? — нарешті пролунав крижаний, осудливий голос Ярослави Олександрівни. — Я, між іншим, про тебе турбуюся! Сама, без чоловіка, з дитиною на руках! Тобі потрібна допомога, а ти…
Пам’ять, як злий архіваріус, підсунула іншу розмову, трирічної давності. Тоді Олена, зібравши всю свою волю в кулак, оголосила матері, що йде від Андрія.
— Розлучення? Ти розуму позбулася! — істерично кричала Ярослава Олександрівна. — Що люди скажуть? Вирішила зганьбити мене на старості літ! Чоловік у хаті має бути, хоч якийсь, але свій!
Олена намагалася пояснити, що втомилася від чоловікової холодної байдужості, від його постійних причіпок і принижень, від життя з людиною, яка давно стала чужою і ворожою. Але мати не слухала.
— Треба терпіти! — карбувала вона. — Ти думаєш, мені легко було з твоїм батьком? Думаєш, він мене на руках носив? Скільки я пережила, скільки сліз пролила! Але я залишилася! Заради родини! Заради тебе!
І в той момент Олена вперше усвідомила: для матері вона не улюблена дочка, не жива людина зі своїми почуттями та потребами, а лише декорація. Лялька для підтримки ідеального фасаду благополучної родини, байдуже, якою ціною.
Рішення покинути Андрія було найважчим у її житті. Без підтримки родини, з маленькою Зорянкою на руках, Олена ступила у повну невідомість.
Розлучення виявилося виснажливим і принизливим. Андрій, якого підбурювала її ж мати, намагався довести в суді, що вона погана господиня та нікчемна мати. Але Олена вистояла, як тендітний, але впертий паросток.
Вони із Зорянкою оселилися в крихітній орендованій «гостинці». Вдень Олена працювала маркетологом у невеликій фірмі, а ночами брала замовлення на фрілансі. Вона створювала фірмові стилі, верстала презентації, писала рекламні тексти, розробляла прототипи сайтів. Бралася за будь-яку роботу, що давала змогу відкласти копійку.
Спала чотири-п’ять годин на добу, але жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Кожна зароблена гривня була крихітним кроком до її заповітної мрії — власного будинку. Маленького, але свого, де вона буде єдиною господинею.
Вона намагалася зробити їхній тимчасовий притулок затишним. Купила м’який плед із орнаментом, повісила на вікна яскраві фіранки з котиками, які так подобалися Зорянці.
Але щовечора, вкладаючи доньку спати, вона заплющувала очі й уявляла свій будинок. Будинок, де в саду цвіте бузок, а на світлій кухні пахне свіжоспеченими сирниками.
І ось, після трьох років невтомної праці та жорсткої економії, її мрія здійснилася.
Вона знайшла його — невеликий, трохи занедбаний, але з неймовірною аурою, будиночок у тихому передмісті. З дерев’яною верандою, оповитою диким виноградом, і старим садом, де під вікнами розрісся величезний кущ жасмину.
— Мамо, а це справді наш дім? Назавжди? — шепотіла Зорянка, коли вони вперше переступили поріг. — І в мене буде своя кімната?
— Так, моє сонечко, — відповіла Олена, міцно обіймаючи доньку. — Найзатишніша кімната на світі.
Вони стояли посеред порожньої вітальні, залитої теплим вечірнім світлом, і плакали від щастя. Це був початок їхнього нового, власного життя.
Ремонт для Олени став справжньою внутрішньою терапією. Вона зривала старі шпалери, немов здирала з себе важкий тягар минулого. Шпаклювала стіни, замазуючи тріщини у власній душі.
Вона фарбувала, клеїла, прикручувала, працювала до повного виснаження, і ця фізична втома приносила дивовижне відчуття внутрішньої сили. Вона будувала свій світ власними руками, і він був міцний та надійний.
Вечорами, коли Зорянка вже спала у своїй новій, майже готовій кімнаті, що нагадувала оселю лісової феї, Олена сідала за ноутбук і продовжувала працювати. Клієнти цінували її за креативність і відповідальність, замовлень ставало все більше.
Вона дивилася на сплячу доньку і уявляла їхнє майбутнє: ось вони снідають на веранді, ось кличуть друзів на шашлики, ось узимку ліплять сніговика в саду. Справжнє, просте, тепле життя.
Єдиною людиною з усієї її чималої родини, хто щиро, без прихованого осуду, за неї порадів, був двоюрідний брат Остап.
— Сеструню, ти просто тигриця! У хорошому сенсі! — захоплено кричав він у слухавку. — Сама купити хату! Я тобою страшенно пишаюся! Як тільки закінчу свій проєкт, одразу приїду, щоб допомогти з меблями!
Його теплі, щирі слова були справжнім бальзамом на душу, підтвердженням, що вона не божевільна егоїстка, а молодець.
Поступово будинок набував свого унікального вигляду. Кімната Зорянки стала схожа на ілюстрацію з дитячої книжки — з м’ятними стінами, білими меблями та флуоресцентними зірочками на стелі.
У вітальні Олена повісила велику картину із зображенням Карпатських гір у тумані, про яку давно мріяла, але колишній чоловік вважав її «надто похмурою». Це був її дім, і тут усе мало бути так, як вона хоче.
І саме в той момент, коли вона милувалася своєю картиною, пролунав дзвінок. Дзвінок із минулого, що вона так старанно від себе відгороджувала.
— Добрий день, доню, — пролунав у слухавці холодний, незадоволений голос матері. — Чому я дізнаюся від тітки Люби, що ти купила будинок? Ти вирішила зовсім від сім’ї відхреститися?
— Гарний ти собі маєток відхопила, просторий, — без жодного переходу заявила Ярослава Олександрівна, переходячи до головного. — Я от думаю, коли я можу переїхати?
В Олени перехопило подих. Вона очікувала докорів, нотацій, скандалу, але не цього.
— Що означає «переїхати»?
— Ну як це, — роздратовано пояснила мати, немов говорила з нетямущим підлітком. — Я свою квартиру залишу тітці Лідії, вона зовсім занедужала, потрібен догляд. А сама до тебе переберуся. Буду з Зорянкою допомагати. Ти ж у нас одна, без захисника. Яка з тебе сім’я? Одиначка з причепом. А так хоч під моїм наглядом будеш, щоб люди пальцями не тикали.
Кожне слово було ударом. Жорсткий шантаж, загорнутий у фальшиву обгортку турботи.
— Мамо, я… я не думала…
— А що тут думати? — скипіла Ярослава Олександрівна. — Я тобі все життя присвятила, а ти? Невдячна! Вся в батька, така ж егоїстка! Я на тебе поклала свою молодість, а ти мене на старості років виганяєш!
— Я тебе не виганяю! — закричала Олена, відчуваючи, як по щоках котяться сльози безсилля й образи. — Але це мій дім! Мій! Я хочу тут жити своїм життям!
— Своїм життям? — отруйно розсміялася мати. — Яке в тебе може бути життя? Повторюю для особливо обдарованих: ти розлучена жінка з дитиною! Твоя доля — доживати віку самотою!
І в цю мить усередині Олени щось остаточно обірвалося. Багаторічний страх перед матір’ю, почуття провини, яке в’їлося ще з дитинства, — все це раптом зникло, немов випарувалося. Залишилася лише холодна, кришталева ясність.
— Мамо, — промовила вона на диво спокійно і твердо. — Я не хочу, щоб ти переїжджала до мене. Ні зараз, ні пізніше.
— Ах ти ж… Невдячна! — зашипіла у відповідь Ярослава Олександрівна. — Пам’ятай мої слова, одна пропадеш! І донька твоя тебе так само покине!
У слухавці пролунали короткі гудки. Олена повільно опустила телефон. Стосунки було розірвано. І на зміну болю несподівано прийшло величезне, глибоке полегшення.
Ярослава Олександрівна швидко взялася до справи. Уже наступного дня телефон Олени почав розриватися від повідомлень і дзвінків.
Двоюрідна сестра Ксенія надіслала гнівну тираду: «Як ти могла вигнати рідну матір? Вона ж тобі все дала!». Тітка Лідія, якій, вочевидь, пообіцяли квартиру, дзвонила і плакала в слухавку, благаючи «одуматися і не чинити гріха».
Ярослава Олександрівна розгорнула повномасштабну інформаційну війну, виставляючи себе жертвою, а дочку — безсердечним монстром.
Олена мовчки блокувала номери та видаляла повідомлення. Вона була готова до цього наступу. Але чого вона не очікувала, то це підтримки з абсолютно несподіваного боку.
У її житті з’явився Максим. Спокійний, небагатослівний інженер-конструктор, з яким вона познайомилася на професійній конференції. Він просто приїхав одного вечора з коробкою піци «Чотири сири» та пляшкою гарного червоного вина.
Вони проговорили до ранку, обговорюючи не тільки роботу, але й життя. Він з такою теплотою та ніжністю дивився на Зорянку, що в Олени щеміло серце. Поруч із ним було дивовижно надійно і спокійно.
А за тиждень на порозі її будинку з’явилася бабуся, мамина мама, Параска Іванівна. Маленька, сухенька, але міцна бабуся з ясними, як волошки, очима. Вона увійшла, озирнулася і міцно-міцно обійняла онуку.
— Молодець, Оленко. Усе правильно зробила.
Вони пили чай із запашним чебрецем на веранді, і бабуся, зітхаючи, розповідала:
— Ярка, твоя мати… вона все життя не жила, а грала на публіку. Щоб усі заздрили. Чоловік — керівник, дочка — відмінниця, квартира — повна чаша. А що за цим фасадом творилося, нікого не цікавило. Вона не зла, ні. Вона просто… нещасна. І інших намагається зробити такими ж. Тому не звинувачуй себе. Ти маєш повне право на своє, виболене, щастя.
Увечері, вкладаючи бабусю спати в гостьовій кімнаті, Олена зізналася:
— Бабусю, я так боюся стати схожою на неї. Боюся, що теж вимагатиму від Зорянки подяки за свої жертви, що буду її контролювати.
— Дурненька, — усміхнулася Параска Іванівна. — Ти вже не така. Ти змогла піти, змогла збудувати своє життя. Ти сильна. А ніяких «жертв» і не було. Був твій сміливий вибір стати щасливою.
Остання атака відбулася ще за тиждень. Довге, повне отрути та прокльонів повідомлення від матері. «Ти повториш мою долю, тебе теж покинуть, і ти залишишся одна…».
Олена заплющила очі, намагаючись відігнати звичне почуття провини, що в’їлося під шкіру. В цю мить до неї підбігла Зорянка і міцно обійняла за шию.
— Мамо, ти чого засумувала? Давай покличемо дядька Максима в гості та спечемо печиво з корицею? Будь ласка!
Олена вдихнула рідний запах доньчиного волосся і зрозуміла — ось він, її якір. Її справжнє. Її неминуче щастя. Решта — лише привиди минулого, які не мають влади над цим домом.
У цей момент у хвіртці пролунав дзвінок. То був Максим. Він стояв на порозі з пакетом продуктів і трохи зніяковіло посміхався.
— Привіт. Я тут подумав, може, справді, спечемо щось смачненьке?
Олена подивилася на нього, на свою щасливу доньку, на залитий сонячним світлом сад і вперше за багато років відчула абсолютну, безтурботну гармонію.
Вона все зробила правильно. Минуле залишилося у минулому, а попереду було ціле життя, яке вона будуватиме за власним проєктом. І вона була до нього готова.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
