Мабуть, найгірше в житті — це коли рідна мати стає для тебе не джерелом спокою, а «проблемою», яку треба терміново кудись прилаштувати.

— Алло, доню, мені більше нікуди йти, допоможи! — голос Клавдії Іванівни у слухавці тремтів так, що здавалося, сама лінія зараз обірветься від цього болю. — Прихистите мене? Не на вокзалі ж мені вік доживати?

За кілька днів Клавдія Іванівна вже сиділа на кухні в Алли, судомно стискаючи в руках картату хустинку. Вона щойно приїхала з рідного містечка, де минуло все її життя, і виглядала так, ніби її виставили на мороз у самій сорочці.

Життя її ніколи не було схожим на казку. Перший чоловік, батько Алли, пішов з життя дуже рано, залишивши Клавдію з семирічною дитиною на руках і купою боргів. Тоді, охоплена страхом перед самотністю та злиднями, жінка швидко знайшла собі пару — вдівця, який виховував двох підлітків.

Так вони й жили: на двох — троє дітей, спільний побут у його квартирі, але душа в душу так і не стало. Пасинок і падчерка тримали дистанцію, а Клавдія Іванівна просто намагалася бути корисною, щоб мати дах над головою.

Алла ж, як тільки отримала атестат, вилетіла з рідного дому, наче ошпарена. Вона вступила до університету в обласному центрі, вчилася на совість, гризла граніт науки вдень і підробляла офіціанткою вночі. Мати надсилала крихти зі своєї пенсії, але дівчина знала — розраховувати треба тільки на себе.

Кар’єра Алли пішла вгору. Переїзд до великого міста, хороша робота, знайомство з Дмитром. Коли вони вирішили побратися, батьки Діми допомогли з першим внеском на невелику однокімнатну квартиру.

Потім народився синочок Іванко. Дмитро, чоловік відповідальний і роботящий, зрозумів: у тісноті жити не можна. Він почав працювати на двох роботах, брався за будь-який підробіток.

— Якщо в нас потім народиться ще малеча, у кожного має бути свій куток, — казав він, розглядаючи план нової трикімнатної квартири.

Завдяки підтримці свекрів та неймовірним зусиллям Дмитра, вони купили омріяне житло. Квартира була просторою, з великими вікнами та відчуттям безмежного майбутнього. Кредитні платежі були відчутними, але посильними.

Проте життя вносило свої корективи. Іванку вже виповнилося дванадцять, а братів чи сестер у нього так і не з’явилося. Лікарі лише розводили руками, і пара врешті змирилася, зосередивши всю любов на синові.

Спокій закінчився того дня, коли не стало вітчима Алли. Жінка поїхала до матері, допомогла з усіма сумними справами, але змушена була повернутися до роботи.

А через місяць пролунав той самий фатальний дзвінок.

— Доню, діти покійного чоловіка виставили мене за двері! Виявляється, він ще за життя переписав квартиру на них. Я залишилася ні з чим… Алла, можна я до вас? Мені справді більше нема куди…

Алла слухала маму, і всередині в неї все холоднішало. Вона розуміла: відмовити неможливо. Це мати. Але як поєднати їхній налагоджений світ із присутністю третьої, дуже специфічної людини?

Клавдію Іванівну поселили у вільній кімнаті, яку колись планували для другої дитини. Вона приїхала з однією валізою та оберемком спогадів.

Наступного ранку Дмитро прокинувся о пів на сьому від незрозумілого гуркоту. На кухні щось шипіло, стукало і пахло так, ніби там відкрили цех з виробництва чебуреків.

— Доброго ранку, зятю! — бадьоро вигукнула Клавдія Іванівна, витираючи спітніле чоло фартухом. — Сідай, я тут швиденько перекусу наварила. Яєчня з домашньою ковбаскою (сама на ринок зранку збігала), каша молочна з маслом, бутерброди з салом…

Діма, який зазвичай снідав лише чашкою еспресо та вівсянкою на воді, остовпів.

— Мамо, ви навіщо таку гору всього наготували? — спросоння вигукнула Алла, заходячи на кухню. — Ми ж стільки не з’їмо! Це ж просто переклад продуктів.

— Ой, почнеться зараз! Снідати треба ситно, щоб сили були працювати! — Клавдія Іванівна вже почала накладати величезні порції в тарілки.

— Дякуємо, звичайно, — Дмитро намагався бути ввічливим, але голос його звучав напружено. — Але мені лікар заборонив жирне. Підшлункова не дуже любить такі «шведські столи».

— Та що ті лікарі знають! — махнула рукою теща. — Від натуральної ковбаски ще ніхто не захворів.

Алла побачила, як у чоловіка починають грати жовна на обличчі. Вона швидко перехопила ініціативу:

— Мам, послухай. У нас у кожного свій режим. Дімі не можна жирного, я намагаюся тримати вагу. Давай домовимося: кухнею займаюся я. Ти відпочивай, ти ж тільки приїхала, такий стрес пережила.

— Я просто хотіла бути корисною, — голос матері вмить став жалібним. — Не звикла я дарма хліб їсти.

Весь день Алла на роботі була як на голках. Повертаючись додому, вона сподівалася на тишу, але ледь відчинила двері, як зрозуміла — «допомога» триває.

У квартирі пахло борщем. Але не тим легким борщем, який любив Діма, а густим, заправленим старою засмажкою.

— А де мої кросівки? — почувся голос Іванка з коридору. — Мам, ти не бачила? Вони тут стояли.

— Я все прибрала! — Клавдія Іванівна визирнула з вітальні. — Чого вони в коридорі пил збирають? Я їх у шафу сховала, у коробку, під полицю… І куртки ваші перевісила, а то висіли як попало.

Алла відчула, як у неї починає сіпатися око. Пошук речей тривав сорок хвилин. Дмитро, знайшовши свої ключі в ящику з-під картоплі, просто мовчки пішов у спальню і зачинив двері.

Минуло три тижні. Напруга в квартирі можна було різати ножем. Клавдія Іванівна щиро намагалася стати своєю, але кожна її дія перетворювалася на дрібну катастрофу.

Одного разу ввечері, коли теща пішла «дихати повітрям» у парк, Алла та Дмитро нарешті залишилися вдвох.

— Дімо, я не знаю, що робити, — Алла притулилася до плеча чоловіка. — Вона хороша, вона старається. Але я відчуваю, що ми втрачаємо свій дім. Я не можу знайти жодної каструлі, я не можу зайти у ванну зранку, бо вона там годину щось пере…

— Алло, я все розумію, — зітхнув Дмитро. — Але варіантів небагато. Продати цю квартиру і купити дві менші? Ми втратимо на цьому купу грошей, і знову вліземо в борги, з яких ледве вилізли. Мої батьки цього не зрозуміють, вони в цю квартиру душу вклали.

— Виставити її на орендовану квартиру? В неї пенсія — сльози одні. Нам доведеться повністю її утримувати. А в нас іпотека.

— Знаєш, — подав голос Іванко, який тихо сидів у кутку з телефоном, — бабусю треба просто чимось зайняти. Вона ж бігає по кухні, бо їй нудно. У мого однокласника бабуся в’яже всякі штуки на замовлення.

Дмитро глянув на сина з цікавістю. — В’яже? Твоя бабуся, Алло, здається, колись килимки робила з клаптів?

— Робила, — згадала Алла. — В селі у неї вся хата була в тих яскравих кружальцях.

Коли Клавдія Іванівна повернулася з прогулянки, її чекала несподівана пропозиція.

— Мамо, — почала Алла, — ми тут бачили в інтернеті такі класні килимки ручної роботи. Зараз це дуже модно, називається «еко-декор». Ти ж вмієш такі в’язати? Нам дуже треба в коридор і у ванну.

— Та вмію, аякже, — здивувалася жінка. — Тільки ниток же треба багато…

— А ми не з ниток! — Іванко витягнув величезну купу старого одягу та постільної білизни, яку Алла заздалегідь підготувала. — Ось, бабусю, це «сировина». Давай навчимося робити такі, щоб сучасні були. Я тобі майстер-класи знайду.

Очі Клавдії Іванівни заблищали. Вперше за довгий час вона відчула, що її не просто «терплять», а просять про щось важливе.

Вже наступного дня кухня перетворилася на майстерню. Клавдія Іванівна різала тканину на смужки, змотувала їх у клубки. Стукіт кришок каструль змінився на мирне шурхотіння тканини.

Іванко пішов далі. Він створив бабусі сторінку в соцмережах. — «Килимки від бабусі Клавдії», — урочисто оголосив він. — Ба, дивись, я фото завантажив. Тут люди ставлять «лайки».

Коли за кілька днів вдалося продати перший килимок якійсь жінці з іншого району, радості не було меж.

— Алла, ти бачила? — Клавдія Іванівна показувала доньці екран телефона. — Питають, чи можу я в синіх тонах зробити! Боже, я ж думала, що я вже нікому не потрібна…

Здавалося, рішення знайдено. Але побут — штука підступна. Клавдія Іванівна, відчувши смак «бізнесу», стала ще активнішою в обговоренні сімейних справ.

— А чого це ви знову замовили піцу? — питала вона ввечері, коли Діма втомлений приносив коробку. — Це ж гроші на вітер. Я б за ці кошти тиждень вас годувала.

Дмитро мовчки ставив піцу на стіл і йшов вмиватися. Його дратувало, що тепер навіть замовлення їжі ставало предметом дискусії.

— Алло, — сказав він якось вранці, — я хочу ходити по хаті в трусах і пити воду з горла. Я хочу тиші. Я хочу бути головним у своєму домі, а не слухати поради, як економити на туалетному папері.

— Дімо, потерпи, ми ж домовилися про відпустку. Поїдемо на море, видихнемо, — вмовляла Алла.

Наприкінці тижня Алла оголосила: — Квитки куплені. Наступної середи ми втрьох летимо на море. Мама поки побуде за господарку, квіти поллє, за квартирою догляне.

Клавдія Іванівна, яка в цей момент в’язала черговий шедевр, раптом зупинилася. Її обличчя зблідло.

— На море? Утрьох? — перепитала вона. — А як же іпотека? Ти ж казала, що грошей немає, що ледве кінці з кінцями зводите?

— Мам, грошей ніколи не буде «достатньо», — намагалася пояснити Алла. — Але ми працювали два роки без перерви. Нам треба перезавантажитися.

— Значить, на море гроші є, а на те, щоб якось питання з моїм житлом вирішити — немає? — раптом видала Клавдія Іванівна. — Втомилися від мене, так? Заважаю вам жити?

Це було сказано так гірко, з таким надривом, що Алла на мить заніміла. А потім її прорвало. Все роздратування останніх місяців, усі невисловлені образи за переставлені каструлі та жирний борщ виплеснулися назовні.

— Так, ми втомилися! — закричала Алла, і її голос відбивався від стін шикарної квартири. — Ми дали тобі дім, ми тебе годуємо, ми терпимо всі твої порядки! Невже я не маю права раз на два роки відпочити зі своїм чоловіком і сином? Ти хочеш, щоб ми до кінця твоїх днів сиділи біля твоєї спідниці?

Клавдія Іванівна нічого не відповіла. Вона просто встала, зібрала свої клубки і повільно пішла у свою кімнату. Двері тихо зачинилися.

Алла, тремтячи від люті та сорому, вискочила з квартири. Дмитро пішов за нею.

Вони довго блукали вечірніми вулицями. Місто світилося вогнями, навколо сміялися люди, а всередині в Алли було порожньо.

— Я погана донька, Дімо? — спитала вона, сідаючи на лавку.

— Ти просто людина, Алло. Ми всі на межі. Це ненормально, коли три покоління живуть у такому напруженні.

— Я не хочу повертатися додому сьогодні. Я не зможу дивитися їй в очі.

— Давай підемо в готель, — несподівано запропонував Дмитро. — Тут поруч є непоганий. Просто одну ніч побудемо в тиші. Ванька великий, він впорається.

Вони зателефонували синові, попередили, що затримаються до завтра. Та ніч була першою за довгий час, коли вони розмовляли не про проблеми, а про себе. Але осад на душі нікуди не зник.

Повернулися вони наступного дня близько обіду, заспокоєні та налаштовані на мирну розмову.

Але в передпокої було занадто тихо. І занадто порожньо.

— А де бабусині капці? — спитала Алла, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.

— Поїхала бабця, — коротко кинув Іванко, виходячи зі своєї кімнати. Він виглядав дуже дорослим і серйозним.

— Як поїхала? Куди? Сама?

— Ми з нею вчора всю ніч розмовляли, — розповів син. — Вона плакала, казала, що заважає вам. Я почав шукати в інтернеті варіанти. Знайшли роботу комендантом у гуртожитку. Там житло дають — окрему кімнату. І море поруч.

— Яке море, Іване? — Дмитро здивовано глянув на сина.

— У містечку на півдні. В неї там ще подруга дитинства знайшлася, вони списалися вночі. Подруга каже: «Приїжджай, допоможу з документами». Бабуся зібралася за годину. Я її на таксі відвіз до поїзда.

Алла з Дмитром мчали на вокзал, хоча розуміли, що потяг вже давно пішов. Вони знайшли Клавдію Іванівну по телефону. Вона вже була за сотні кілометрів.

— Мам, ну як ти так могла? — плакала Алла у трубку, стоячи посеред галасливого вокзалу. — Чому не дочекалася нас?

— Доцю, так треба, — голос Клавдії Іванівни був дивно спокійним. — Я вчора зрозуміла одну річ. Я вас дуже люблю, але я не хочу бути для вас тягарем, через який руйнується ваша сім’я. Мені потрібен свій куток, нехай маленький, але свій. Ванька мені допоміг, він у вас такий золотий виріс… Не хвилюйся, я не пропаду. В мене є килимки, є подруга, і я знову буду працювати.

Додому вони поверталися мовчки. Квартира, про яку вони так мріяли, тепер здавалася завеликою. Але в ній нарешті з’явилося повітря.

Минуло кілька місяців. Клавдія Іванівна справді прижилася на новому місці. Вона надсилала фотографії: море, квітучі акації, її кімнатка, застелена тими самими клаптевими килимками. Вона стала «головною» у гуртожитку, її там поважали за порядок і добре серце.

А ще через місяць Аллу почало нудити вранці.

— Дімо, я не вірю, — прошепотіла вона, дивлячись на дві смужки на тесті. — У сорок років? Після стількох років очікувань?

— Це мабуть той морський відпочинок допоміг, — сміявся Дмитро, підхоплюючи дружину на руки. — Або просто місце в квартирі звільнилося для когось нового.

Життя дивним чином розставило все по своїх місцях.

— Знаєш, — сказав Дмитро якось увечері, коли вони обговорювали майбутні витрати, — у нас же буде державна допомога на дитину. Давай не будемо її просто витрачати.

— А що ти пропонуєш?

— Давай візмемо ще одну невелику іпотеку — на маленьку квартиру-студію в тому містечку, де зараз твоя мама. Будемо її здавати туристам, а Клавдія Іванівна зможе там жити, якщо з роботою щось не складеться. Це буде наш запасний аеродром. І ми зможемо приїжджати до неї в гості не як «господарі», а як рідні люди.

Алла посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчула справжню, дорослу вдячність до своєї мами. За те, що та знайшла в собі сили піти, щоб зберегти їхню любов.

— Давай, коханий. Так і зробимо.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.