Андрій припаркував машину і озирнувся довкола. Ряд автомобілів вражав: тут стояли і статусні позашляховики, і елегантні седани іноземного виробництва. Поруч почувся хрускіт снігу, що випав напередодні, припорошивши затишну територію відпочинкового комплексу.
— Доброго дня, Андрію Миколайовичу, — почувся знайомий голос.
— Вітаю, Василю. Як справи?
Перед ним стояв сторож Василь — людина, яку тут поважали всі. Про його минуле знали небагато, але репутація Василя була бездоганною. Він був не просто охоронцем, а справжнім господарем цього місця, який знав, як зберегти спокій та конфіденційність гостей.
У цьому заміському клубі відпочивали люди серйозні, і Василь мав дивовижну здатність вирішувати будь-які делікатні ситуації ще до того, як вони переростали у проблему. Навіть коли гості дозволяли собі зайвого після тривалих застіль, до порад Василя прислухалися з особливою повагою.
— Все гаразд, пане Андрію. Чи можу я взяти ваші ключі?
Андрій усміхнувся. Це було одне з їхніх золотих правил: ключі від машин здавалися Василю на зберігання. Це гарантувало, що ніхто з компанії не вирішить у веселому настрої сісти за кермо. Повернути їх можна було лише наступного ранку, коли людина була повністю готова до поїздки.
Андрій увійшов до просторої зали, де панував запах дубових віників та трав’яного чаю.
— О, Андрію! Нарешті! Ми вже зачекалися, — вигукнув Гнат, його давній партнер по бізнесу.
Вечір минув у атмосфері щирих розмов та традиційного відпочинку. Вони парилися, обговорювали справи, сміялися. Але в глибині душі Андрія щось непокоїло. Попри успіх у справах та фінансову незалежність, він відчував дивну порожнечу. Йому було вже за тридцять, він мав усе, про що можна мріяти, але не мав того, кого хотілося б бачити поруч щоранку.
Наступного дня голова трохи паморочилася. Андрій згадав, як вчора вони з Гнатом затіяли жартівливу суперечку — хто довше витримає певний темп у парній та розмовах. Андрій програв, і тепер мав виконати «бажання переможця». Вони часто так розважалися, але умови суперечки завжди були справою честі.
На столику в його кімнаті вже стояв запітнілий глечик із фірмовим напоєм Василя. Цей відвар на ягодах та гірських травах діяв магічно — він миттєво повертав сили та ясність думок.
За пів години Андрій спустився до друзів. Компанія вже сиділа за великим дерев’яним столом.
— Ну що, програв? — з усмішкою запитав Гнат. — Ми тут порадилилися і вигадали тобі завдання.
— Кажіть уже, що там у вас, — приречено, але з цікавістю зітхнув Андрій.
— Дивись, друже, — почав Гнат серйозніше. — Ми всі знаємо, що ти затятий холостяк. Наше бажання таке: ти маєш одружитися і прожити у шлюбі рівно один рік. По-справжньому. Спільний побут, сімейні вечері, спільні плани.
Андрій розсміявся: — Ви жартуєте? Де я знайду таку жінку, щоб і мені була до душі, і за рік не розчарувала?
— А ось тут і є головна умова, — підхопив інший товариш. — Тобі треба знайти просту дівчину, не з нашого кола. Таку, яка цінує не твій рахунок у банку, а людські якості. Наприклад, дівчину з села, яка знає, що таке справжня праця.
Андрій задумався. Його друзі хотіли провчити його, показати інший бік життя. У нього був місяць, щоб представити їм свою дружину.
Вийшовши на ганок, він зустрів Василя. Той спокійно спостерігав за природою.
— Пане Василю, а ви не знаєте часом дівчини, яка б погодилася на таку дивну авантюру? — напівжартома запитав Андрій. — Мені потрібна справжня, щира людина.
Василь довго мовчав, а потім уважно подивився на Андрія.
— Знаю одну людину, пане Андрію. Це моя племінниця, Валентина. Але попереджаю відразу — вона не для ігор. Життя її не пестило. У неї маленький син, Семенко, який дуже важко захворів. Чоловік покинув їх, як тільки дізнався про витрати на лікування. Валя поїхала в село, працює на господарстві з ранку до ночі, аби лише кожну копійку відкласти на ліки для дитини. Вона піде на все заради сина, але її серце закрите на замок.
Андрій відчув, як у грудях щось стиснулося. Це було вже не просто «бажання» друзів. Це була можливість справді допомогти.
— Дайте адресу, Василю. Я поїду до неї.
Через два дні Андрій вирушив у дорогу. Село зустріло його тишею та запахом сіна. Будиночок Валентини був скромним, але дуже чистим, з побіленими стінами та квітами на підвіконні. Він постукав.
— Заходьте, відчинено! — пролунав чистий, трохи втомлений жіночий голос.
Андрій увійшов і зустрівся поглядом із Валентиною. Її очі були кольору літнього неба після грози — глибокі, волошкові та сповнені невимовного суму. Вона була тонкою, тендітною, з акуратно зібраним волоссям.
— Ви від дядька Василя? — запитала вона, витираючи руки об фартух.
— Так, я Андрій.
— Проходьте. Я знаю, чому ви тут. Дядько розповів про вашу пропозицію. Ось папери з лікарні, — вона поклала на стіл теку. — Там вказано вартість обстеження та препаратів. Якщо ви готові це оплатити, я згодна на ваші умови. Мені байдуже, що про мене подумають, аби лише Сьомка одужав.
У цей момент з іншої кімнати вийшов хлопчик. Він був дуже блідим, але коли побачив гостя, його очі засвітилися цікавістю. Андрій простягнув йому пакунок з іграшками та фруктами.
— Це тобі, Семенко.
Хлопчик несміливо посміхнувся, і в той момент Андрій зрозумів: він виконає це бажання не заради суперечки з друзями, а тому, що просто не може інакше.
Він зателефонував знайомому професору, переповів ситуацію і домовився про найкращі умови для дитини.
— Збирайтеся, Валентино. Завтра ми виїжджаємо до міста. Семенкові потрібно почати курс лікування негайно.
Життя у великому будинку Андрія стало для Валентини справжнім випробуванням. Вона звикла все робити сама і почувалася ніяково в просторих кімнатах, де за порядком стежила помічниця.
— Андрію Миколайовичу, — зверталася вона до нього на «ви».
— Валю, ми ж тепер подружжя, нехай і офіційно лише на папері. Давай просто — Андрій. І на «ти».
Вони розписалися тихо. Проте друзі Андрія не могли оминути таку подію. Одного вечора вони завітали в гості. Андрій хвилювався, як Валя сприйме його галасливих компаньйонів, але вона трималася з дивовижною гідністю. Вона приготувала чудову вечерю, була привітною, але стриманою.
Коли Гнат виходив на терасу покурити, він підійшов до Андрія: — Знаєш, друже… Я думав, ми пожартуємо. Але ти знайшов справжній скарб. Дивися не втрать її, бо така жінка — це рідкість у наш час.
Минуло пів року. Будинок Андрія змінився. Тепер там завжди пахнуло свіжою випічкою, на дивані лежали іграшки, а в повітрі відчувалося життя. Семенко завдяки професійному лікуванню та належному догляду почав швидко одужувати. Його щічки порожевіли, він став активним і весело бігав по саду.
Андрій ловив себе на думці, що він більше не хоче повертатися до свого колишнього життя. Кожен вечір він поспішав додому, щоб почути: «Андрію, ти вже прийшов? Вечеря готова».
Одного теплого травневого вечора вони гуляли у місцевому парку. Все навколо цвіло — каштани викинули свої білі свічки, а повітря було солодким. Семенко бігав за метеликом, а Андрій та Валентина йшли поруч.
— Валю, — тихо почав Андрій, зупинившись біля старого квітучого куща бузку. — Наша угода… Вона скоро закінчиться.
Валентина опустила очі. Її серце калатало. За цей час вона побачила в Андрії не просто спонсора чи бізнесмена, а людину з величезною душею. Він став для Семенка батьком, якого у того ніколи не було.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — Я вдячна тобі за все. Ти врятував мого сина. Якщо ти хочеш розлучитися, я зрозумію. Ми повернемося в село…
Андрій м’яко взяв її за руки.
— Ти не зрозуміла. Я не хочу розлучатися. Я хочу, щоб ми були справжньою сім’єю. Не через суперечку, не через папери. Я люблю тебе, Валю. І Сьомку люблю як рідного. Залишайся зі мною назавжди.
Валентина підняла на нього свої волошкові очі, в яких тепер замість суму була надія. Вона не сказала ні слова, просто притулилася до його плеча.
Десь далеко, за межами цього парку, були справи, контракти та великі суми. Але тут, під квітучим бузком, було лише те, що не можна купити за жодні статки — щирість, відданість і спокій.
Через тиждень вони знову поїхали до того самого відпочинкового комплексу. Василь, як завжди, зустрічав їх біля воріт. Побачивши Андрія з Валентиною та щасливим Семенком, він ледь помітно посміхнувся і кивнув.
— Все гаразд, пане Андрію? — запитав він.
— Краще, ніж будь-коли, Василю. Дякую за все.
Василь взяв ключі від машини, але Андрій затримав його руку:
— Сьогодні я не буду здавати ключі, Василю. Я нічого не питиму. Я хочу пам’ятати кожну хвилину цього щастя і сам відвезти свою сім’ю додому.
Ця історія стала легендою серед друзів Андрія. Вони більше не сперечалися на такі речі. Бо кожен з них, дивлячись на Андрія та Валентину, зрозумів: справжнє життя починається там, де закінчується розрахунок і починається турбота про іншу людину.
Валентина більше не боялася завтрашнього дня. Вона знала, що поруч є плече, на яке можна спертися. А Семенко щовечора просив Андрія розповісти казку про доброго велетня, який врятував маленьке село. І Андрій розповідав, знаючи, що цей велетень — це просто людина, яка колись вчасно почула голос свого серця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
