«Ти це зараз серйозно, Оксано?» – голос Людмили Степанівни гримів у слухавці так, ніби вона тримала не мобільний телефон біля вуха, а зверталася до багатотисячного натовпу з центральної площі міста. Цей тембр, сповнений незламної, майже броньованої впевненості, завжди змушував Оксану напружуватися.
Оксана притиснула плечем слухавку до вуха, тримаючи рівновагу, і продовжила витирати тарілку, намагаючись не розхлюпати хвилю гіркої зневіри по всій крихітній кухні. Вона старалася, щоб її власний голос був якнайспокійнішим, майже безбарвним.
– А що тут несерйозного, Людмило Степанівно? – спитала вона, обережно ставлячи чисту тарілку на сушку. – Квартира наша – це сорок чотири квадратні метри, це двокімнатна «двійка», ви самі знаєте. Тарасику спати треба в окремій кімнаті, він дуже чутливий до шуму.
– Тарасику… – Людмила Степанівна театрально передражнила її, затягуючи останній склад, немов старий, пожовклий грамзапис. – У наш час, у твої роки, у нас по троє дітей спали на одному дивані у тій самій кімнаті, і ніхто від цього не помер. Я ж, наголошую, святкую шістдесят років – це раз на життя, а не щосуботи.
Оксана зупинилася. Відображення у темному вікні було розмите, ледве помітне. З кімнати долинали приглушені звуки – Тарасик дивився мультик про машинки, час від часу схвильовано коментуючи їхні пригоди вголос. Він був її маяком, її незаперечним аргументом.
– Я ж не проти ювілею, – промовила вона, намагаючись дихати глибоко і рівно, як вчила на йозі. – Я проти того, щоб у нас знову стояли впритул табуретки, а гості палили на сходах і горланили пісні під нашими дверима до другої ночі. Зрештою, ми живемо не у приватному будинку.
– Ох, почалося, – зітхнула свекруха, але це було не зітхання втоми, а зітхання праведної мучениці. Зітхання того, хто постійно змушений мати справу з «розніженими» сучасними жінками. – От раніше жінки якось справлялися, без усяких цих «кордонів» та «права на відпочинок». А тепер суцільне «я втомилася, я не можу, я боюся за дитину».
– Тому що дитина не любить, коли дядько Богдан йому у вухо співає козацькі пісні після третьої чарки, – не втрималася Оксана, і цей факт був настільки конкретним, що його було важко заперечити. – І я теж не в захваті від запаху диму і салату, який застряг у килимку в коридорі до наступного тижня.
На тому кінці зв’язку зависла пауза – коротка, але відчутна, як дзвін від удару по металу. Потім голос Людмили Степанівни став липко-лагідним, сповненим удаваної згоди.
– Оксано, давай так. Ти зараз не заводься. Це все емоції, а свято – це справа серйозна. Обговори із Сергієм. Це ж його рішення, де мати ювілей відзначатиме. Зрештою, це його родина.
Оксана стиснула губи так сильно, що відчула тиск на зубах. «Його родина» – це був козир, який завжди витягався в останній момент, як вирішальна карта.
– Добре, – сказала вона, відчуваючи, як у неї закінчуються сили на цю розмову. – Обговорю.
– Ось і розумниця. Я йому вже дзвонила, він сказав, що поговорить із тобою. Ти ж дівчинка розумна, маєш розуміти, що це важливо.
Пролунало бадьоре, фальшиве «цілую» – і довгі гудки.
Оксана повільно поклала телефон на стіл. Вода в раковині охолола, піна осіла, на тарілках проступили каламутні розводи. Вона деякий час просто стояла, спираючись руками на стільницю, її плечі опустилися. Вона відчула, як у її голові вже почалася інша розмова – та, яка мала відбутися із Сергієм.
Сергій прийшов о дев’ятій. Як завжди, трохи пом’ятий після зміни в автосервісі, із запахом бензину та дешевих автомобільних освіжувачів. Він поставив пакет із хлібом та молоком на стіл, шумно шморгнув носом, стягнув кросівки.
– Ти чого така похмура? – запитав він, зазираючи на кухню. – У тебе вигляд, ніби ти сама щойно проїхалася на розбитому жигулі.
– Від сусідки, що вмикає музику, можна двері зачинити, – відповіла Оксана, не обертаючись. – А від твоєї мами – ні.
Він почухав потилицю, пройшов, помив руки. Він знав, що починається.
– Вже зателефонувала? Швидко, – пробурмотів він, сідаючи. – Ну, давай. Викладай свої аргументи.
– Давай, – кивнула вона, сідаючи навпроти. – Вона хоче відзначати у нас. Я проти.
– У нас просторіше, – автоматично видав Сергій, витягуючи батон. Він завжди використовував один і той самий аргумент, немов відбиваючи м’яч у тенісі. – У неї там одні проходи, а не квартира. Минулого разу я ледь не впав зі стільцем.
– Сергію, у нас двокімнатна квартира, сорок чотири метри, ти сам знаєш, – втомлено нагадала Оксана. – І «просторіше» тут лише на папері. Якщо сюди посадити двадцять твоїх родичів, Тарас спатиме в під’їзді на килимку. Ми тут живемо, а не проводимо корпоративи.
– Годі перебільшувати, – відмахнувся він, його тон ставав дедалі більш роздратованим. – Один вечір, Оксано. Ну, серйозно. Це ж ювілей, не рядовий день народження.
Цей його «один вечір» Оксана чула вже не перший рік. Один вечір, коли на Новий рік тітка Оля, ще тоді не така свідома, розлила червоне вино на новий диван. Один вечір, коли двоюрідний брат вирішив, що їхня квартира – прохідний двір, і вся компанія вирішила вільно ходити по ній у брудному вуличному взутті, включаючи дитячу.
Один вечір, після якого вона потім два дні відмивала кухню, перучи скатертину, а Людмила Степанівна поблажливо кидала: «Ну що ти, молода, хіба це робота? Наші жінки легше до цього ставилися».
– Послухай, – вона підняла очі, дивлячись на чоловіка. – Давай прямо зараз домовимося. Ювілей твоя мати нехай відзначає у себе вдома, як планувала, або у кафе. Я не дам тягти натовп рідні до нас.
Сергій завмер, хліб застряг у нього в роті.
– Ти що сказала? – поволі перепитав він, його очі звузилися.
– Те, що чув, – не відводячи погляду, відповіла вона. – Я не готель і не банкетний зал. Це наш дім, і я маю право на тишу і порядок у ньому.
Він поклав батон, витер пальці об серветку з такою старанністю, ніби збирався на ринг.
– Це твоїй мамі скажи, – глухо промовив він. – Що вона нехай у себе вдома відзначає, а сюди нікого не тягне.
– Моя мати нікого сюди не тягає, – спокійно нагадала Оксана. – Вона взагалі до нас приїжджає раз на два місяці, і то у вихідні, коли ти на зміні.
– А мама моя бачитися з сином не має права? – підвищив голос Сергій, використовуючи маніпулятивну логіку своєї матері. – Їй шістдесят, у неї свято, але в нас тут, бачите, дитина ляже спати на годину пізніше, і світ звалиться!
– Справа не в дитині, – відрізала Оксана. – Справа в тому, що я не хочу «обслуговувати» двадцять дорослих людей. Я працюю цілий тиждень, як і ти. У вихідні хочу відпочивати, а не бігати з тарілками та прибирати за чужими людьми, які ставлять склянки як попало і розмовляють так, ніби у них у горлі мікрофон.
Сергій роздратовано стукнув кулаком по столу – не сильно, але так, щоб тарілка брязнула.
– Ніхто тебе не змушує «обслуговувати», – передражнив він. – Можна замовити готову їжу, розкласти, а ти просто сидиш і відпочиваєш.
– А потім два дні мити підлогу, – підняла брови Оксана. – І слухати від твоєї мами, що я не так подала, не тих покликала і мало посміхалася. Це не свято для мене, це додаткова зміна.
Він відкинувся на спинку стільця. Його обличчя спотворила несподівана, неприємна думка.
– Тобто справа не у квартирі, – повільно промовив він. – Справа у мамі.
Оксана замовкла. Усередині неї тріснуло щось старе, що вона надто довго намагалася склеїти.
– Справа в тому, – тихо сказала вона, – що твоя мама вважає: якщо син має дружину, значить, вона зобов’язана. Завжди. І в усьому. Це її життєве правило. А я нікому нічим не зобов’язана, окрім свого сина.
Сергій презирливо пирхнув.
– Хто тобі в голову ці слова вклав, га? Подружка твоя Олена?
– Олена, – машинально поправила вона. – І ні. Я сама здогадалася. З мізками у мене все гаразд, уявляєш? Я вмію аналізувати свій біль.
Між ними повисла глуха тиша. На кухні гудів старий холодильник, у кімнаті Тарасик захоплено коментував мультик.
– Гаразд, – нарешті сказав Сергій, дивлячись у стіл. – Я вже пообіцяв їй.
– Кому? – Оксана одразу зрозуміла, але таки запитала.
– Мамі. – Він знизав плечима, навіть не намагаючись виглядати винним. – Сказав, що відзначимо у нас. Це було ще вчора, коли вона дзвонила. А сьогодні вона каже: ти проти. Я їй сказав – не проти, просто ти трохи «злетіла», але я все «вирішу».
– Тобто ти вже все вирішив, – промовила вона, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. – А зі мною вирішив просто поставити перед фактом.
– Та що ти за слова обираєш такі, га? – підвівся Сергій. – Поставити перед фактом… Ми що, в суді? Це родина, Оксано. Тут не папірці підписують, тут поступаються.
– Я п’ять років поступаюся, – сказала вона, сама дивуючись, як рівно звучить її голос. – І рік у рік слухаю, що я все роблю не так.
– Знову ти за своє…
– Ти хоч раз чув, щоб я твоїй матері зателефонувала і сказала, як їй жити? Що їй надіти, що їй на стіл поставити, яку музику вмикати?
Сергій промовчав, уникаючи прямого погляду.
– От і я не чула, – продовжила Оксана. – А вона мені – постійно. Як мені сина одягати, як продукти вибирати, скільки мені важити. Вона втручається усе, що стосується мене, тому що вважає мене продовженням тебе, а не окремою людиною.
– Та вона просто хвилюється! – спалахнув Сергій. – У неї така «манера спілкування». Вона ж не зі зла.
Оксана посміхнулася коротко, безрадісно. Це була її власна, гірка мудрість, яку вона вистраждала.
– Знаєш, що найзручніше у «манері спілкування»? – запитала вона. – Можна все життя говорити людям неприємні речі, а потім відмахуватись: «я ж без злого наміру». Це захисний щит для хамства.
Сергій різко підвівся.
– Все, годі, – кинув він. – Втомилася вона… втомився тут один я. Завтра поговорю ще раз із мамою.
– Скажи їй правду, – тихо промовила Оксана. – Що я проти. І що на цей раз у нас свята не буде. Наше життя, наші правила.
Він глянув на неї так, ніби вперше бачить. Він побачив незнайому жінку, яка відмовлялася грати свою роль.
– Це вже не ти кажеш, – повільно промовив він. – Це… не знаю навіть хто. Ти змінилася.
– Це я, Сергію, – втомлено сказала Оксана. – Та сама, що шість разів готувала на твою рідню і мовчала. Бачиш, говорити вмію.
Він пішов у кімнату до сина, залишивши за собою запах вулиці та мокрого одягу.
Вночі Оксана довго не могла заснути. Спочатку вона прислухалася до тихого сопіння Тарасика, потім – до рідкісного хропіння Сергія, який таки приліг поруч, але демонстративно відвернувся до стіни.
Вона згадала свій перший візит до Людмили Степанівни, п’ять років тому.
Тоді все здавалося простим. Вона, двадцятитрирічна дівчинка у скромній сукні, з хвостом на голові, що нервово крутила в руках букет. Сергій, впевнений, підтягнутий, який шепоче їй біля під’їзду: «Не хвилюйся, мамі ти сподобаєшся».
Людмила Степанівна тоді зустріла її без особливих захоплень, але й без холодного прищуру. Оцінила поглядом чоботи, пальто, зачіску. Сказала: «Проходь, не роззувайся, підлога в мене чиста. Але ось у коридорі не затримуйся, не заважай».
Потім був довгий стіл у залі, сервант із кришталевими келихами, тости. Вже тоді Оксану різонуло: «Мій Сергійко завжди був розумником, сам усього досяг», сказане так, ніби Сергій сам себе народив і виростив, а решта людей навколо – декорації. Навіть її скромний внесок у його успіх не згадувався.
Але тоді вона була закохана, і Сергієва «мама трохи різка, але добра» здавалася дрібницею, рисою характеру, яку треба просто прийняти.
Дрібниці збиралися в купу. Вони були як невеликі, але постійні краплі, що пробивають камінь.
Флешбек 1. Вагітність. Коли Оксана завагітніла і їй було погано від запаху смаженого, Людмила Степанівна телефоном сказала: «Не вигадуй, Оксано. Ми в твої роки взагалі на городі працювали і не знали, що таке токсикоз. Це ти просто себе шкодуєш».
Флешбек 2. Материнство. Коли Тарасик народився і почав плакати вечорами, свекруха надіслала довге, повчальне повідомлення, де пояснила, що «якщо балуєш, він у тебе і репетує». Жодного слова підтримки, лише звинувачення.
Флешбек 3. Робота. Коли Оксана влаштувалася на роботу в аптеку і приходила додому ніяка, Людмила Степанівна помітила під час зустрічі: «Ти давай не лінуйся, мужика годувати треба, бо на боці поїсть. І що це в тебе за робота? Там, де ти, завжди має бути чисто, а ти вся втомлена».
Оксана щоразу ковтала образу, бо Сергій казав: «Ну ти ж розумієш, у неї такий характер. Вона ж не зі зла. Зате вона Тарасика любить».
Вона розуміла. Але всередині росло вперте почуття, що її власне життя розповзається по чужих тарілках, як салат, який комусь не так посолили, і що вона втрачає не тільки сили, а й саму себе.
Вранці Сергій пішов раніше, ніж зазвичай. Не поцілував, не пожартував, тільки тихо прикрив за собою двері, немов боячись порушити крихку тишу, яка оселилася між ними.
Оксана провела Тарасика в садок, зайшла в магазин. Спіймала себе на тому, що в голові у неї крутиться та сама фраза: «я не зобов’язана». Це було майже як мантра, як щит, викуваний із п’яти років мовчазного терпіння.
На роботі – за аптечним прилавком, серед чеків та скромних розмов про тиск та пільгові рецепти – ця фраза надавала їй сил.
– У вас завжди спокійно, – сказала їй постійна покупниця. – У багатьох в аптеках, як на ринку, а у вас… як у кімнаті відпочинку.
Оксана усміхнулася, і ця посмішка була щирою. Тут вона контролювала свій простір.
Ближче до обіду телефон вібрував у кишені халата. Вона дістала, побачила ім’я «Людмила Степанівна» – і сховала назад. Телефон смиренно замовк, але за кілька хвилин заграв знову.
Третій дзвінок вона скинула, а потім, у перерву, відкрила голосові повідомлення.
Перше: «Оксано, ну ти чого трубку не береш? Я ж по-доброму хочу поговорити. Не вдавай, що ти мене боїшся, я ж не чужа людина».
Друге, з легкою металевою ноткою роздратування: «Значить так. Я не зрозуміла, що у вас там відбувається, але ставити питання, де мені, матері, відзначати ювілей, це вже перебір. Я, між іншим, до тебе, як до дочки, ставилася».
Третє, дуже коротке, але загрозливе: «Подзвони, поки я спокійно розмовляю. Це не розмова для чоловіка».
Оксана прослухала, видихнула та заблокувала екран.
Колега, Світлана, зазирнула через плече.
– Своя?
– Своя, – гірко посміхнулася Оксана.
– Судячи з обличчя, дуже рідна, – похитала головою Світлана. – У мене теща така була. Поки чоловік не поставив її на місце, я мало не збожеволіла. Ти пощастило, що твоя далеко.
– Мені не пощастило, – знизала плечима Оксана. – Я сама собі пощастила. Я більше не граю у її гру.
Світлана, дивлячись на рішуче обличчя Оксани, промовчала. Кожна жінка мала свою кухню, і не всяку перемиєш навіть удвох.
Увечері до їхніх дверей зателефонували так упевнено, так владно, ніби за нею стояла не людина, а комісія з перевірки лічильників чи навіть міністр.
Оксана відкрила. На порозі, у темному, майже театральному пальті, з капелюшком у руках, стояла Людмила Степанівна. Обличчя зібране, губи стиснуті, погляд колючий, як голка.
– Проходьте, – автоматично сказала Оксана, відійшовши убік, навіть не намагаючись чинити опір. Вона розуміла, що це вирішальний бій.
– Дякую, що дозволила, – сухо відповіла свекруха і увійшла.
Тарасик підбіг із кімнати:
– Ба!
– Привіт, сонечко, – відразу пом’якшала вона, нахиляючись. – Який ти в нас уже виріс.
Вона потрималася за його щічку довше, ніж було потрібно, ніби нагадуючи Оксані: «Ось моя фортеця, моя законна територія».
– Сергій де? – обернулася вона.
– На роботі, – відповіла Оксана. – Зміна, ви ж знаєте.
– Знаю, – відрізала Людмила Степанівна. – Значить, без нього говоритимемо. Навіть краще. Це розмова жінок.
Вони пройшли на кухню. Оксана поставила чайник, дістала кухлі.
– Не треба, – підняла руку свекруха. – Я ненадовго.
Вона сіла за стіл, поклала шкіряну сумку поруч із собою, як щит, за яким можна було сховатися.
– Я ось що хочу зрозуміти, – почала вона без розігріву. – Куди ти зібралася подіти мою рідню? На вулицю, чи що, виганяти?
– Я нікуди нікого не жену, – спокійно сказала Оксана. – Я лише сказала, що у нас відзначати не будемо. Ви можете зібрати у себе, як планували спочатку, чи у кафе.
– У себе, – пирхнула Людмила Степанівна. – У себе я що, триповерховий будинок маю? У мене хрущовка, кімнати крихітні, кухня – кут. Я там людей де діну?
– Можна зняти зал у кафе, – запропонувала Оксана. – Там усім буде зручно, ніхто потім не митиме посуд.
– А хто платитиме? – примружилася свекруха, переходячи до фінансового тиску. – Ти? У тебе якісь доходи, я чудово знаю.
– Я не пропонувала з вас все сплатити, – зауважила Оксана. – Можна скинутися родичами.
– Тобто ти ще й розпоряджаєшся, хто скільки буде скидатися, – холодно посміхнулася Людмила Степанівна, відкидаючи будь-яку раціональність. – Гарне у Сергія життя влаштувалося: дружина йому командує, де матері святкувати, і ще рахує чужі гроші.
– Я командую лише своєю квартирою, – втомлено промовила Оксана. – І своїм часом. Я не хочу витрачати свої вихідні на обслуговування.
– А нічого, що він теж у цій квартирі живе? – свекруха подалася вперед. – І що він – мій син? Ти, коли виходила заміж, знала, що в нього мати є?
– Знала, – кивнула Оксана. – І саме тому я не лізу до вас у хату. Я жодного разу не сказала, як вам меблі переставляти чи кого кликати у гості. Я поважаю ваші кордони, будь ласка, поважайте мої.
– Я тебе не для суперечки виростила, – зірвалось у Людмили Степанівни.
Оксана звела погляд.
– Ви мене взагалі не ростили, – нагадала вона тихо, і це була найболючіша, найчесніша фраза. – У мене своя мати.
Вони довго подивилися один на одного. У цей момент Оксана зрозуміла, що не відчуває ненависті, лише холодну байдужість, змішану з глибокою втомою. Вона бачила не грізну родичку, а просто стару, нещасну жінку, яка вміла жити лише за сценарієм тотального контролю.
– Добре, – свекруха відкинулася на спинку стільця. – Говори тоді прямо. Ти не хочеш, щоб тут була моя рідня. Чому? Соромишся нас?
– Я не хочу, щоб у нашій маленькій квартирі було двадцять людей, – повторила Оксана. – Мені важко. Мені некомфортно.
– Жінкам усе життя тяжко, – відмахнулася Людмила Степанівна. – У мене твій Сергій народився, за три дні я вже на роботу вийшла. Ніхто не питав, чи важко. А ти тут влаштувала… жіночі істерики.
– У вас було своє життя, – перебила її Оксана, дивуючись власному спокою. – У мене – своя. Я не мушу повторювати ваш сценарій. Я не ваш клон.
Свекруха примружилася ще сильніше.
– На тебе хтось натиснув, – впевнено сказала вона. – Я тебе знаю. Ти дівчинка безглузда, але м’яка. А це ти зараз… як у кіно кажеш.
– Ніхто мене не натискав, – відповіла Оксана. – Просто мій ліміт закінчився.
– Який ще ліміт?
– Ліміт терпіння, – коротко пояснила вона. – Я більше не можу бути зручною.
Людмила Степанівна повільно підвелася, її рухи були повільні, як у старого хижака, який готується до стрибка.
– Добре, Оксано. Якщо ти заговорила про ліміти – тоді врахуй. У кожного вони свої. У мене також.
– Що ви маєте на увазі?
– Те й маю. – Свекруха поправила комір пальто. – Я не буду принижуватися і по родичах пояснювати, що невістка в мене втомилася. Скажу щиро, як є.
– А як є? – запитала Оксана, готуючись до найгіршого.
– Що ти мене з дому сина виживаєш. Що ти руйнуєш нашу сім’ю.
Оксана мимоволі засміялася – коротко, нервово, але це був сміх полегшення.
– Я вас туди не заселяла, щоби виживати, – сказала вона. – У наші ключі ви самі не просились.
– Слова підбирай, – одразу зашипіла свекруха. – Я, може, й не живу у вас, але ти чудово розумієш, про що я говорю.
– Розумію, – кивнула Оксана. – Ви скажете, що я вас не поважаю і цим руйную шлюб Сергія.
– Це факт, – гордо підвела голову Людмила Степанівна. – У вас зараз так модно: кордони, свобода, «я нікому нічого не винна». Поживеш ще – зрозумієш, що це дорога в нікуди.
– Можливо, – відповіла Оксана, відчиняючи вхідні двері. – Але святкувати все одно будете у себе.
Свекруха подивилася на неї востаннє – важко, довго.
– Подивимося, – кинула вона і грюкнула дверима.
Увечері Сергій зателефонував, не чекаючи кінця зміни.
– Ти навіщо так з нею? – з порога, без «привіт» і «як ти».
– Як – так? – Оксана поставила на стіл кухоль із чаєм.
– Вона прийшла додому, вся у сльозах, – голос Сергія був злий і напружений. – Каже, ти її вигнала та сказала, що вона ніхто в цьому домі.
– Я так не казала, – втомлено відповіла Оксана. – Я сказала, що в цьому будинку ми вирішуємо з тобою, а не з нею.
– Тобто ти ставиш себе зі мною на одну лінію, а маму – убік, так? – він звучав як розлючений підліток.
– А хіба має бути інакше? – здивувалася вона. – Ми з тобою родина. Окрема.
Він замовк. Він ніколи не звикав до цієї думки – думки про їхню автономію.
– Знаєш, що вона сказала? – нарешті спитав він. – Якщо я дам тобі «рознести сім’ю», потім пошкодую.
– А що вона називає «сім’єю»? – запитала Оксана. – Зібрання родичів в одній квартирі? Чи два дні моєї рабської праці?
– Вона сказала, що якщо ти не готова потерпіти заради її свята, значить… – він затнувся.
– Значить, я тебе не люблю, – домовила Оксана. – Я вже здогадалася. Це класика.
Сергій шумно видихнув.
– Ти все перевертаєш.
– Я просто називаю речі своїми іменами, – сказала вона. – Кохання – це не коли один постійно поступається, а інший навіть не помічає. Кохання – це коли ти мене захищаєш від тиску, а не приєднуєшся до нього.
– Тобто ти не поступишся? Ну ось хоч трохи? – спитав він, і в голосі його на мить промайнула втома, майже благання, але благання, звернене до неї, а не до його матері.
Оксана замовкла. Раніше вона б здалася. Але тепер її внутрішня чаша була порожня.
– Ні, – сказала вона повільно. – Не поступлюся.
На тому кінці повисла пауза. Сергій не відповів, а лише кинув слухавку.
Дні до ювілею тяглися в’язко та важко. Сергій став приходити пізніше, довго затримуючись «у справах». На кухні він їв мовчки, майже не зводячи очей. З Тарасиком грав за інерцією, а його відсутній погляд свідчив про постійну внутрішню боротьбу.
Якось увечері Оксана почула, як син запитує:
– Тату, а ти з бабою лаєшся?
– З якою бабою? – не зрозумів Сергій.
– Ну з цієї, – Тарасик важливим виглядом тицьнув пальцем у стелю, де під ними жила самотня пенсіонерка, що голосно лаялася на кішку. – Ти теж так кричиш іноді.
Сергій зніяковів, перевів погляд на дружину, але вона вже пішла на кухню. Дитяча безпосередність протверезно вказувала на реальність їхньої ситуації.
Напередодні ювілею Сергій зібрав пакет із сорочкою, штанами і чогось прихопив свою стару бритву з ванної, хоча мав ще одну. Це був символічний жест.
– Я сьогодні в мами переночую, – після вечері сказав він, не дивлячись їй у вічі. – З ранку допоможу їй стіл накрити.
– Зрозуміло, – кивнула Оксана. – Тарасик із нами?
– Мама хотіла, щоб і ви прийшли, – сказав він, нарешті підводячи погляд. – Але сказала: якщо ти прийдеш одна, без настрою, краще не приходити. Щоб не псувати свято.
– А мій настрій хтось запитав? – гірко посміхнулася Оксана.
– Ось знову. – Сергій скривився. – Все навколо твого настрою.
– Навколо моєї праці та моєї гідності, – поправила Оксана. – Я не хочу відпрацьовувати чужі свята.
Він зітхнув, підхопив пакунок.
– Гаразд, – кинув він біля дверей. – Вирішуй сама.
Оксана стояла в коридорі, притуляючись до стіни, і слухала, як зачинилися двері, як віддалилися кроки.
Тарасик виглянув із кімнати:
– Тато пішов?
– Пішов до баби, – кивнула Оксана. – Допомагати.
– А ми підемо?
Вона подивилася на сина і раптом усвідомила свою перемогу. Вона сперечалася не з Людмилою Степанівною, а зі своєю старою, поступливою версією.
– Ми поїдемо до неї пізніше, – сказала вона. – Привітаємо її, подаруємо подарунок. Але в гості з натовпом не підемо.
– Чому? – Серйозно запитав Тарасик.
Вона присіла поряд з ним навприсядки, щоб бути на одному рівні.
– Тому що наша родина теж має правила, – відповіла вона. – І ми самі вирішуємо, як нам зручно. Ми поважаємо свій комфорт і простір.
Тарасик подумав.
– Тоді я намалюю їй листівку, – поважно заявив він.
– Чудова ідея, – посміхнулася Оксана.
У день ювілею ранок почався дивно спокійно, як перший день відпустки. Ніхто не дзвонив, не стукав, не вимагав звіту. Оксана з Тарасиком неквапливо поснідали. Він сів малювати. Вона пішла в магазин за невеликим тортом і квітами, відчуваючи, що робить це з власної волі, а не з примусу.
Біля під’їзду вона зіткнулася з тіткою Олею, двоюрідною сестрою Сергія. Та, на відміну від Людмили Степанівни, трималася простіше і була втомленою.
– О, Оксано, привіт, – махнула вона пакетом. – Ти до свекрухи, чи що?
– До обіду зберемося, – ухильно відповіла Оксана. – А ви?
– Та ми вже там, – пирхнула Оля. – З сьомої ранку вона всіх на вуха підняла. Сергій де?
– У матері допомагає, – сухо сказала Оксана.
Тітка Оля подивилася на неї уважніше.
– Слухай, – понизила вона голос, нахиляючись. – Галя щось гасає, бурчить: «невістка проти, невістка втомилася». Ти як сама?
– Я – нормально, – знизала плечима Оксана. – Просто вирішила більше не влаштовувати у себе масових гулянок.
Оля хмикнула.
– Ну, якщо чесно, я тебе розумію, – зауважила вона. – Пам’ятаєш, як минулого року після того дня народження у вас тарілки до наступної середи мили?
– Пам’ятаю, – мимоволі посміхнулася Оксана.
– Ось і я пам’ятаю, – зітхнула Оля. – Не хвилюйся. Хто захоче – зрозуміє. Хто не захоче – йому не поясниш. Ти молодець.
Ці прості слова підтримки від родички допомогли більше за будь-які виправдання.
Квартира Людмили Степанівни, крихітна «хрущовка», справді ломилася від народу. Вже на сходовому майданчику Оксана почула гучний сміх, цокання келихів, чиїсь вигуки. Повітря було густим від тютюнового диму, змішаного із запахом страв.
У кімнаті було задушливо. На столі – салати, оселедець, якісь ковбаси, бутерброди. За столом – родичі різного ступеня тверезості.
Людмила Степанівна сиділа на чолі столу. Побачивши Оксану та Тарасика, вона трохи напружилася, але тут же надягла фальшиву, широку посмішку.
– О, ось і вони, – сказала вона голосно. – Все-таки вирішили заглянути.
Сергій стояв біля вікна, тримаючи в руках тарілку. Він глянув на них швидко, ніби злодійкувато, і знову відвернувся, немов не бажаючи втручатися.
– З днем народження, – спокійно сказала Оксана, простягаючи коробку з тортом та квіти.
– Дякую, – відповіла Людмила Степанівна офіційним тоном. – Проходьте, сідайте.
Для них знайшовся кут на табуретках біля стіни. Тарасик сів, притиснувши листівку.
– Ба, це тобі, – сказав він. – Я сам малював.
Людмила Степанівна пом’якшала, взяла листок.
Хвилин тридцять вони сиділи мовчки, слухаючи тости, відчуваючи, як повітря стає зовсім густим. Голоси, цокання – все чавило.
– Ми з Тарасиком поїдемо, – сказала Оксана, встаючи.
– Вже? – одразу відреагувала Людмила Степанівна. – Свято тільки почалося.
– Тарасик втомився, – коротко пояснила Оксана. – І мені завтра рано на роботу.
– Звичайно, – простягла свекруха. – Робота у тебе – святе. А родина – це так.
Тітка Оля підморгнула Оксані крадькома. Хтось із родичів спробував затримати: «Ну, посидь ще трохи», але Оксана ввічливо, без зайвих пояснень, рушила до виходу.
Сергій наздогнав її в коридорі.
– Ти що, серйозно? – прошепотів він, його обличчя було червоним від гніву і випитого. – Тільки прийшла і вже йдеш? Це публічна образа!
– Я обіцяла приїхати привітати, – спокійно відповіла вона. – Я приїхала. Я виконала свій обов’язок. І тепер виконую свій обов’язок перед сином.
– Це якийсь знущання, – процідив він. – Усі бачать, як ти демонстративно йдеш, як ти зневажаєш мою маму.
– Я не зобов’язана тут сидіти до ночі, – повторила вона. – Ви чудово впораєтеся без мене. Я вибрала свій спокій.
Він дивився на неї так, ніби вона щойно вдарила когось із його рідних.
– Зрозуміло, – сказав він нарешті. – Роби, як знаєш.
– Та й роблю, – кивнула Оксана.
Вона одягла Тарасика, вони вийшли у прохолодний під’їзд. За спиною ще довго долинав шум. Надворі було напрочуд тихо.
Додому вони йшли пішки. Оксана хотіла провітритися – і голову, і легені. Тарасик ішов поруч, наступаючи на кожну зустрічну калюжу.
– Мам, – раптом сказав він. – А ти зла?
– Зараз? – перепитала вона. – Ні. Трохи втомилась.
– А баба сказала, що ти зла, – спокійно повідомив Тарасик. – Коли думала, що я дивлюся мультики.
Оксана стиснула ремінець сумки. Їй було боляче від того, що її дитину використовують як інструмент.
– Ну, баба може помилятися, – лагідно сказала вона. – Люди іноді так кажуть, коли гніваються.
– А ти на неї сердишся?
Вона зупинилася, присіла щоб бути із сином на одному рівні.
– Я на неї не серджуся, – сказала вона, підбираючи слова. – Я просто не хочу жити так, як зручно лише їй. Я хочу жити так, як зручно нашій маленькій родині. Розумієш?
Тарасик трохи подумав, його брови зійшлися на переніссі.
– Начебто ти весь час маєш грати в чужу гру, яка тобі не подобається? – запитав він.
Оксана здивовано посміхнулася. Її п’ятирічний син зміг сформулювати те, що вона відчувала роками.
– Так, – кивнула. – Приблизно так.
– Тоді я теж не хочу, – серйозно сказав він. – Я хочу грати у нашу.
Вона обійняла його. У грудях було дивне почуття – не легкість, але й не колишня вага. Щось на зразок тиші після довгого, виснажливого шуму.
Сергій повернувся пізно, коли Тарасик уже спав. На ньому все ще була святкова сорочка, розстебнута на верхній ґудзик. Від нього пахло алкоголем, жирними стравами та втомою.
Оксана сиділа на кухні, пила чай, чекаючи на нього.
– Ну що, – він сперся на одвірок. – Задоволена?
– Чим? – спокійно спитала вона.
– Тим, що всі тепер вважають тебе… – він затнувся. – Тим, хто зіпсував свято.
– Я нікому нічого не псувала, – сказала Оксана. – Я просто не дала святу пройти у мене вдома. Я лише встановила кордони.
Він хмикнув.
– Мами сьогодні мало удар не вихопив.
– Дуже шкода, – тихо відповіла вона. – Але її здоров’я – не моя відповідальність. Це відповідальність її, і, можливо, твоя.
– Звичайно, – різко кинув Сергій. – У тебе взагалі нічого не твоя відповідальність, окрім своїх кордонів.
– Моя відповідальність – наш син, – нагадала Оксана. – І наші з ним умови життя.
– А я? – підняв брови Сергій.
– Ти – доросла людина, – сказала вона. – За себе ти відповідаєш сам.
Він підійшов ближче, сів навпроти, не зводячи з неї очей.
– Знаєш, що мама сказала? – повільно сказав він. – Якщо дружина не поважає його матір, з такою дружиною довго не живуть.
– Я в неї не питала поради, як довго нам жити, – парирувала Оксана.
– А я питав, – тихо зізнався він, його очі були червоними від недосипання і внутрішнього конфлікту. – У мене також є право радитись.
Вона глянула на нього пильно.
– І що ти вирішив?
Він відвів погляд, потер перенісся.
– Я втомився, Оксано, – сказав він. – Постійно лавірувати між вами. Постійно обирати.
– Я тебе нікуди не тягну, – нагадала вона. – Це твій вибір. Ти повинен був вибрати наш дім.
– Ось саме, – коротко кивнув він. – Мій вибір. Я… я, напевно, поки що поживу у мами.
Слова впали на стіл між ними, як монети, якими розраховуються за надто дорогий обід.
– Зрозуміло, – сказала Оксана.
Вона чекала, що всередині все обірветься. Що вона почне кричати, плакати, просити. Але замість цього відчула дивне, звільняюче полегшення – як знімаєш черевики, що давно тиснуть і натирають.
– Ти нічого не скажеш? – здивувався Сергій. Він був готовий до битви, а не до капітуляції.
– А що тобі треба почути? – запитала вона.
Він замовк. Чекав, напевно, сцени, криків, «як ти можеш, у нас дитина».
– Скажу лише одне, – продовжила вона. – Тарасик житиме зі мною. У цій квартирі. Це не обговорюється.
– Я й не збирався його забирати, – пирхнув Сергій, але в голосі пролунало щось уражене.
– Ти можеш приходити до нього, коли хочеш, – додала Оксана. – По-людськи. Без сцен.
– Тобто ти навіть не спробуєш… – він махнув рукою. – Зрозуміло. Ти давно все вирішила.
Він підвівся, дістав із шафи свою дорожню сумку, почав мовчки складати туди речі.
Коли він підійшов до дверей, взувся, вона раптом запитала:
– Сергію.
– Що?
– Якби все це було через мене, ти, мабуть, ще міг би зі мною поговорити, – сказала вона. – Але тут питання в тому, що ти ніколи не був на моєму боці. Ти бачив, як мене ображають, і просив мене терпіти. Ти вибрав комфорт своєї матері, а не мій.
Він скривився.
– Це ти так вирішила.
– Це я так відчула, – сказала вона. – А почуття не обговорюються, пам’ятаєш, як ти казав?
Сергій нічого не відповів.
– Гаразд, – кинув він. – Побачимося.
Двері зачинилися тихо.
Вранці вона прокинулася від того, що Тарасик заліз до неї під ковдру.
– Мам, а тато де? – спитав він сонно.
– Тато поки що живе у бабусі, – спокійно відповіла вона. – Але він до тебе приходитиме.
– Це через свято? – одразу уточнив Тарасик.
Оксана на мить замружилася.
– Не тільки, – сказала вона. – Просто ми з татом по-різному розуміємо, як має жити сім’я.
– А ми як розуміємо? – запитав син.
Вона посміхнулася.
– Що в сім’ї всі один одного шанують, – відповіла вона. – І не змушують робити те, що іншому погано чи боляче.
Тарасик подумав, потім поважно кивнув.
– Тоді ми правильно розуміємо, – сказав він.
Вона поцілувала його в верхівку.
За кілька днів зателефонувала її мати.
– Ну, що у вас там? – спитала вона, її голос був незвично обережним.
Оксана сіла на кухні, дивлячись на знайомі стіни.
– Мам, – сказала вона. – Здається, ми з Сергієм розлучаємось.
На тому кінці повисла пауза.
– Через свекруху, чи що? – обережно спитала мати.
– Не лише, – відповіла Оксана. – Через те, що він весь час обирав не мене.
– Ох, дочко… – зітхнула мати. – Тяжко тобі.
– Зате чесно, – сказала Оксана. – Я більше не можу жити так, щоб усім було зручно, окрім мене. Я більше не хочу грати роль ідеальної невістки.
Мати помовчала, потім зненацька твердо сказала:
– Я за тебе. Не тому, що він поганий. А тому, що ти в мене одна, і твоє щастя – найголовніше. Якщо тобі так легше – значить, так правильно.
Від цих простих слів у Оксани раптом защипало в очах.
– Дякую, мам.
– Ти тримайся, – продовжила мати. – Я у вихідні приїду, посиджу з Тарасиком. Відпочинеш хоч трохи.
– Приїдь, – кивнула Оксана.
Вночі, коли хата затихла, Оксана вийшла на кухню, налила собі чаю і довго дивилася на порожній стілець навпроти. Тепер це було її місце. Вона не відчувала порожнечі, лише простір.
Їй страшно було раніше – коли вона терпіла і мовчала, коли здавалося, що якщо вона скаже «ні», світ звалиться.
Світ не впав. Він просто трохи помінявся. І вона нарешті відчула, що керує своїм власним життям. Вона була жінкою, яка навчилася відмовляти, і ця відмова принесла їй найбільший мир.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
