Ранок знову почався з того, що зять невдоволено буркнув щось собі під ніс, поснідав і навіть дякую не сказав. Присутність тещі в його домі його відверто дратувала, і навіть те, що вона готувала, прибирала і прала – не помʼякшувало напруги.

Сама ж Анна Семенівна ніколи не думала, що в старості їй доведеться починати все спочатку, а особливо жити з зятем на його території. Але так завернуло життя. У селі вона мала хату, сад, город, курей. Все було, як у людей. Та чоловік пішов рано, донька Марина жила в місті, а сестра, що приїхала з-за кордону, раптом заявила:

– Анно, хата наша спільна. Я свою половину продавати буду.

– Яка твоя половина? Тут же все моїми руками будувалося, – ще пробувала сперечатися Анна Семенівна.

– То що? Документи ось маю, – сестра показала папірці, які не залишали сумнівів.

Слово за словом – і хата стала чужою. Залишилась Анна Семенівна ні з чим. Сестра таки продала свою половину, і щоб не жити з чужими людьми, жінка була змушена і свою половину продати.

Марина, єдина дочка, довго вагалася, та зрештою сказала чоловікові:

– Василю, мамі нікуди йти. Заберемо її до нас. У нас трикімнатна квартира, не пропадемо.

– Марино, – скривився Василь, – я розумію, але це ж постійно… Вона нам буде заважати.

– Вона моя мама, – твердо відповіла Марина.

І так Анна Семенівна опинилася в місті. Гроші, виручені з продажу хати, вона віддала дочці і зятю. А ті обіцяли трохи додати і з часом купити мамі хоча б невелику однокімнатну квартиру.

У просторій квартирі було чисто й сучасно, але чужо. Стіни мовчали, у вікні не було саду, а на кухні запах їжі нагадував не рідний борщ, а швидкі міські страви.

– Мамо, вам добре тут? – питала Марина.

– Та добре, доню… добре, – усміхалася Анна Семенівна, а в душі щось стискалося. Вона відчувала: зять її поглядом проводжав так, ніби питав: «Ну коли ти вже поїдеш?»

Анна Семенівна намагалася не сидіти без діла. Вона робила всю хатню роботу, водила і забирала зі школи онука, робила з ним уроки. Але навіть при цьому вона відчувала, що «заважає».

У зятя, крім квартири, була ще й дача, і Василь швидко знайшов вихід:

– На літо хай мама на дачу їде. Там і город, і свіже повітря. Вона ж не любить сидіти в квартирі.

І Анна Семенівна поїхала.

На дачі було і справді легше. Земля – її подруга. Вона посадила картоплю, квіти, а в кутку – айву, яку колись любив її покійний чоловік. Вона розмовляла з тим деревцем, мов із живим:

– Ти тут як я, самотня. Але нічого, виживемо.

Василь цілими місяцями й не з’являвся. Тільки Марина зрідка привозила продукти, але швидко поспішала назад – у місті робота, сім’я, турботи.

А Анна Семенівна за літо вирощувала і картоплю, і моркву, і буряк, і помідори, і огірки, і навіть встигала зробити консервацію, щоб дітям передати. На зиму діти її забирали назад в квартиру, і тоді серце літньої жінки знову наповнювалося сумом, бо жити і знати, що ти зайва – то відчуття не з найприємніших.

Коли наступала весна і був час їхати на дачу, Анна Семенівна наче оживала. Дача хоч і належала зятю, та тут, разом із своїми рослинами, вона почувалася повноправною господинею.

Тієї осені чоловік ще задовго до того, як треба було забирати тещу з дачі, бурчав, що не має часу поїхати за нею, і що взагалі треба щось вирішувати кардинально.

Наприкінці літа за мамою поїхала Марина, приїхала й сказала:

– Мамо, треба вже додому, збирайся.

Анна Семенівна тихо відповіла:

– Я додому не поїду.

– Як це не поїдеш?

– А так. Мені тут легше дихається. Я не хочу більше бути тягарем.

Марина спершу благала, потім плакала, та мати лишалася непохитною. Врешті дочка, зі сльозами на очах, сіла в машину й поїхала.

А вдома спочатку всі зітхнули з полегшенням, а потім почалися сварки:

– Ти бачиш, що мама твоя робила? – дорікав Василь. – Вона хоч хату тримала в порядку, їсти готувала! А тепер усе валиться – в хаті безпорядок, їсти нема що.

Марина мовчала. Вперше вона зрозуміла: мама була тим непомітним фундаментом, на якому трималося їхнє життя, а вони просто цього не цінували.

Через кілька тижнів Василь нарешті здався і сам запропонував:

– Поїдемо за нею. Бо я вже не витримую.

І вони поїхали на дачу. Але побачили там зовсім іншу картину. На подвір’ї, коло айви, стояла Анна Семенівна. У руках вона тримала кошик яблук, а поряд із нею – чоловік, сусід із сусідньої ділянки.

– Ой, Маринко! – радісно вигукнула мама. – А я вже гостей чекала. Ось познайомся, це Іван Петрович. Він мені допомагає: то дах полагодить, то воду привезе.

Іван Петрович, сивий, добродушний, простягнув руку:

— Добрий день. Ми тут з вашою мамою товаришуємо. Якось удвох веселіше.

Марина з Василем переглянулися. Мати світилася щастям. У її очах більше не було тієї самотності, що колись.

— Мамо, то ви… з ним живете? — несміливо спитала Марина.

— А що? — всміхнулася Анна Семенівна. — Люди ми не молоді, але хіба старість — то вирок? Він самотній, я самотня… Разом і легше, і тепліше. У Івана Петрович був не невеликий літній дачний будинок, а справжній камʼяний дім на півтора поверхи, з усіма зручностями. Саме в цей будинок і переїхала Анна Семенівна.

– Добре, діти, що ви приїхали. У нас є новина, ми з Іваном Петровичем вирішили розписатися.

Василь хотів щось сказати, мовляв, це дурість, в їхньому то віці говорити про весілля, але промовчав, бо зрозумів, що назад тещу додому він не поверне.

Марина підійшла й обняла маму:

— Мамо, якщо ви щасливі, то я теж щаслива.

Того вечора вони довго сиділи під айвою, пили чай, їли пиріг з яблуками. Іван Петрович жартував, Анна Семенівна сміялася так, як не сміялася вже багато років.

А Марина дивилася на маму і думала: «Скільки ми, діти, інколи не помічаємо… Вважаємо, що батьки повинні нам, забуваючи, що вони теж хочуть просто жити, любити, бути потрібними».

Єдиний, кому не раділося, був зять, який нарешті оцінив все те, що робила для них теща, і усвідомлював, що без її допомоги їм буде тепер значно важче.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.