День хилився до вечора, розливаючи над затишним передмістям м’яке золотаве світло. Надія саме закінчила поратися у квітнику — її гордості, де пишно квітли чорнобривці та доглянуті троянди. Цей будинок був для неї не просто стінами, а фортецею, яку вона разом із колишнім чоловіком Дмитром будувала камінь за каменем. Після розлучення, яке сталося три роки тому, вони домовилися: вона залишається тут із дітьми, поки ті не стануть на ноги, а Дмитро допомагає фінансово.

Тишу розірвав шурхіт гравію — до воріт під’їхав яскравий дорогий автомобіль. З нього вийшла жінка, чия елегантність здавалася занадто холодною для цієї сільської ідилії. Вона поправила сонцезахисні окуляри й оглянула обійстя так, ніби вже прицінювалася до кожної цеглини.

— Ви щось хотіли? — запитала Надія, витираючи руки об фартух.

— Що ви зараз сказали? — жінка зневажливо підняла брову. — Я приїхала оглянути свою майбутню власність. Мене звати Вікторія. Я так розумію, ви — Надія?

Надія відчула дивне тремтіння в руках.

— Що означає «власність»? Цей будинок — дім моїх дітей.

Вікторія підійшла ближче до воріт, її голос був спокійним, але кожне слово кололо, мов крижинка.

— Давайте без драм, Надіє. Ви після розлучення отримали автомобіль та цілком достойне утримання на дітей. А цей котедж… Мій Дмитро дозволив вам тут побути лише як гостям. Тимчасово. І ось цей час закінчився. Дмитру потрібен капітал для нашої нової родини.

— Ви щось плутаєте, — голос Надії зміцнів, хоча серце калатало десь у горлі. — У нас була домовленість. Діти мають закінчити школу, вступити до університетів. Тут їхні друзі, вчителі, все життя! Ми нікуди не поїдемо.

Вікторія тонко всміхнулася, поправляючи ідеальну укладку.

— Це вже не вам вирішувати. У нас незабаром весілля. Після нього ми плануємо реалізувати цей об’єкт. У вас є місяць, щоб знайти щось скромніше. Якраз навчальний рік добігає кінця — матимете ціле літо на переїзд.

— Це якась помилка… Я негайно дзвоню Дмитру! — Надія дістала телефон. Руки зрадницько не слухалися. Вона набрала номер, але виклик було скинуто. Потім ще раз — результат той самий.

— Він не відповість, — гордо кинула Вікторія. — Він зараз на дуже важливій нараді, а ваші побутові претензії його тільки відволікають. До речі, я не просто так приїхала. Відчиніть ворота, я хочу подивитися, що там всередині. Треба зрозуміти, скільки коштів доведеться вкласти в ремонт після вашого… господарювання.

Надія відчула, як хвиля обурення піднімається всередині.

— Будь ласка, залиште приватну територію. Ви не маєте права сюди заходити.

Вікторія крижаним тоном відповіла:

— Я б не радила вам ставати в позу. Якщо я розповім Дмитрові про вашу неприязність, термін вашого перебування скоротиться з місяця до одного дня. Відчиняйте.

Надія розгубилася. Вона була людиною мирною, ніколи не вміла сперечатися з такою відвертою зухвалістю. Вона натиснула кнопку пульта, і важкі ворота повільно поповзли вбік.

Вікторія впевнено пройшлася ділянкою, фотографуючи на телефон терасу, сад і навіть альтанку, де діти влітку любили читати книги. Вона поводилася так, ніби господарів тут уже не було.

— Непогано, хоча все трохи застаріле, — сухо кинула вона. — Тепер показуйте будинок.

Надія неохоче відчинила вхідні двері.

— Будь ласка, зніміть взуття, у мене діти вдома, — попросила вона.

Вікторія навіть не озирнулася. Її підбори гучно цокали по дубовому паркету, який Надія щотижня натирала до блиску. Вона заходила в кожну кімнату, оглядала меблі, морщила носа.

У дитячій кімнаті за столом сидів Максим, старший син. Він здивовано підняв очі від підручника.

— Мамо, а хто це?

— Це… знайома твого тата, синку. Роби уроки, не звертай уваги, — Надія спробувала затулити собою огляд, але Вікторія вже безцеремонно заглядала у шафи.

— Хлопчику, я не просто знайома. Я — майбутня дружина твого батька. І цей будинок тепер належатиме нам. Твій тато вирішив, що настав час для змін, — вона подивилася на Максима з такою холодністю, що той мимоволі зіщулився. — На батька він, до речі, не дуже схожий. Певно, у вашу породу пішов.

— Досить! — Надія вивела жінку з дитячої. — Ви сказали все, що хотіли. Вихід там.

Вікторія незворушно попрямувала до виходу.

— Я побачила достатньо. Проводжати не треба. Чекайте на документи від юристів.

Коли червоний автомобіль зник за поворотом, Надія опустилася на стіл у кухні. Максим підійшов до неї, обійняв за плечі.

— Мамо, вона правду сказала? Тато забере наш дім?

— Ні, сонечко… Це якась прикра помилка. Тато не міг так вчинити. Вона просто не має почуття гумору. Іди вчися, все буде добре.

Але в душі Надії «добре» вже не було. Вона знала Дмитра багато років. Так, він став холодним після розлучення, так, він майже не приїжджав до дітей, обмежуючись лише переказами коштів. Але виставити їх на вулицю?

Нарешті телефон ожив. Це був Дмитро.

— Надіє, що за істерика? П’ять пропущених. Я ж казав, що на роботі завал.

— Дмитре, до мене сьогодні приїжджала жінка… Вікторія. Вона заявила, що ви одружуєтеся і що ти виселяєш нас із дітьми. Скажи, що це її фантазії. Будь ласка.

На іншому кінці дроту запала важка тиша. Надія чула лише його дихання.

— Надіє… розумієш, обставини змінилися. Мені зараз потрібні ресурси. Вікторія хоче, щоб ми жили разом у новому місці, а цей будинок… він юридично мій. Ти й так там три роки жила безкоштовно. Час і честь знати.

— Честь знати? — Надія перейшла на крик, що було їй зовсім не властиво. — Дмитре, тут твої діти! Максим, Софійка… Вони люблять цей дім! Ти за останній рік навіть на день народження доньці не подзвонив, тільки гроші скинув. Тобі діти взагалі потрібні?

— Я взагалі іноді думаю, наскільки ми з ними близькі, — сухо відповів Дмитро. Його тон став офіційним і чужим. — Можливо, варто було б колись провести певні тести, щоб переконатися у своїх зобов’язаннях. Бо я плачу чималі суми, а вдячності не бачу.

Надія відчула, ніби її вдарили під дих. Вона завжди була йому вірною, вони прожили разом більше десяти років, і чути такі натяки було вище за її сили.

— Як ти смієш… Я любила тебе, я присвятила тобі найкращі роки!

— Любила — не любила, це вже минуле. За місяць чекаю, що будинок буде вільним. Все, мені час.

Зв’язок перервався. Надія сиділа в темряві, не вмикаючи світла. Вона не знала, куди йти і що робити. Але десь глибоко всередині замість розпачу почав проростати тихий, праведний гнів.

Трохи оговтавшись, Надія зрозуміла, що сама не впорається. Вона набрала номер Олени — сестри Дмитра. Вони завжди підтримували гарні стосунки, попри розлучення.

— Олено, привіт… Ти знаєш, що коїться з твоїм братом? — голос Надії тремтів.

— Ох, Надійко… Ми самі в шоці, — зітхнула Олена. — Його після знайомства з цією пані наче підмінили. Вона його крутить, як хоче. Він із матір’ю посварився так, що вона тепер бачити його не хоче.

— Чому?

— Бо мама йому прямо сказала: «Дмитре, ти втратив золото, а знайшов мідяка». Вона ж тебе обожнює, ти ж знаєш. Ганна Петрівна досі каже, що ти — її єдина невістка. А ця Вікторія… вона йому в голову вбила, що треба батьків її перевезти ближче, а для цього потрібні гроші з продажу вашого будинку.

— То він хоче виселити дітей заради її батьків? — Надія не вірила власним вухам.

— Виходить, що так. Дмитро зараз під повним її впливом. Він їй автомобіль подарував, коштовності… А на племінниках економити почав. Мама плаче щовечора.

— Олено, треба щось робити. Я не можу дозволити, щоб діти залишилися без даху над головою через чиїсь забаганки.

— Знаєш що… Давай завтра зустрінемося з мамою. Ганна Петрівна — жінка мудра, вона свого сина знає краще за всіх. Може, вона знайде спосіб вправити йому мізки.

Наступного дня Олена та Ганна Петрівна приїхали до Надії. Колишня свекруха, жінка статі та виваженості, довго обіймала онуків, пригощала їх домашніми пиріжками, а потім, коли діти пішли гратися на подвір’я, сіла за стіл.

— Надійко, дочко, не плач, — твердо сказала Ганна Петрівна. — Те, що мій син виявився слабким на розум перед гарним обличчям — це моя провина, недогледіла. Але щоб мої онуки стали безхатьками… Цьому не бути.

— Ганно Петрівно, але будинок оформлений на нього ще до шлюбу. Юридично я нічого не можу вдіяти, — з сумом відповіла Надія.

Ганна Петрівна поправила окуляри. За фахом вона була нотаріусом і багато років працювала в юридичній сфері.

— Юридично, можливо, і важко. Але у Дмитра є слабкі місця, про які ця його нова обраниця навіть не здогадується. І в нас є дещо, чого вона не має — родинна солідарність.

Вона виклала свій план. Він був ризикованим, але єдино можливим.

Через кілька днів Дмитро та Вікторія обідали в одному з найкращих закладів передмістя. Вони обговорювали майбутнє весілля та дизайн нового житла. Раптом до їхнього столика підійшли троє: Надія, Олена та Ганна Петрівна.

— О, знову ви? — Вікторія невдоволено скривилася. — Дмитре, я ж просила захистити мене від цих візитів.

— Мамо? Олено? Що ви тут робите? — Дмитро виглядав розгубленим.

— Встала і вийшла, — коротко кинула Олена, дивлячись прямо на Вікторію. — Нам треба поговорити з братом наодинці.

— Я нікуди не піду! Дмитре, скажи їм! — Вікторія демонстративно взяла келих вина.

Олена спокійно взяла цей келих з її рук і поставила на стіл.

— Ти не зрозуміла? Якщо ти зараз не підеш «попудрити носик», я влаштую такий скандал, що твоє елегантне плаття постраждає від першого ж салату. Повір, я вмію бути дуже переконливою.

Вікторія глянула на Дмитра, але той опустив очі. Ганна Петрівна дивилася на сина таким поглядом, від якого він ще в дитинстві хотів зникнути крізь землю.

— Дмитре, дозволь пані вийти. У нас розмова доросла, — сказала мати.

Вікторія, кинувши презирливий погляд, пішла у бік вбиральні, бурмочучи щось про «невихованість».

Ганна Петрівна дістала з сумки об’ємну зелену папку і поклала її перед сином.

— Що це, мамо? — Дмитро намагався тримати фасон, але його голос зрадницько здригнувся.

— Тут, синку, історія твоїх фінансових успіхів за останні десять років. Офіційних і не дуже. Оскільки я все життя в цій сфері, у мене залишилося багато друзів у різних кабінетах. Вони допомогли мені скласти повну картину твоїх прихованих рахунків та нерухомості, про які Надія навіть не здогадувалася під час розлучення.

Дмитро зблід.

— Мамо, це конфіденційна інформація…

— Конфіденційна вона була, поки ти не вирішив обібрати власних дітей, — Ганна Петрівна відкрила першу сторінку. — Тут стільки порушень, що вистачить на тривалий термін обмеження волі. І Надія, як твоя колишня дружина, має повне право подати заяву про перегляд розподілу майна через приховання активів. Юридично ми заберемо у тебе не лише будинок, а й більшу частину твого бізнесу.

Надія мовчала. Вона вперше бачила таку сторону своєї колишньої свекрухи.

— До того ж, — продовжила мати, — ти згадував про тести на спорідненість? Це була велика образа для нашого роду. Оскільки ці діти — мої онуки, я вже подбала про те, щоб вони мали свою частку в моїй спадщині. Але якщо ти зробиш хоч один крок проти них зараз — ти втратиш усе. І бізнес, і репутацію, і сім’ю.

— Але Вікторія… вона розраховує на ці гроші… — пробурмотів Дмитро.

— Вікторія розраховує на твій гаманець, — відрізала Олена. — Як тільки ти станеш фігурантом судової справи з порожніми рахунками, вона зникне швидше, ніж її автомобіль розганяється до сотні. Вибирай: або ти зараз їдеш із нами до нотаріуса і підписуєш договір дарування будинку на дітей з правом довічного проживання Надії, або ця папка завтра лягає на стіл у відповідні органи.

Дмитро дивився на матір, потім на сестру, потім на Надію. Він побачив у їхніх очах непохитну рішучість.

— Вибираю… будинок, — тихо сказав він.

Глава 8: Прощання з ілюзіями
Коли Вікторія повернулася до столика, вона побачила, що атмосфера змінилася. Дмитро виглядав розчавленим.

— Любий, ми йдемо? — вона спробувала взяти його за руку.

— Вікторіє, — Ганна Петрівна піднялася. — Ми зараз їдемо у справах. А тобі я раджу перевірити свій автомобіль. Здається, коли ми проходили повз, я бачила там якусь подряпину. А може, то мені просто здалося…

Вікторія злякано вибігла на парковку.

За годину в кабінеті нотаріуса всі папери були підписані. Дмитро передав ключі Надії, навіть не дивлячись їй в очі.

— Дякую, мамо, — прошепотіла Надія, коли вони вийшли на вулицю. — Ви врятували нас.

— Це не я, доню. Це ми всі разом. Родина — це те, що захищає. А Дмитро… він ще прийде до нас просити вибачення, коли його «кохання» розвіється, як дим. Але тоді ми вже будемо думати, чи пускати його на поріг.

Коли машина Надії та Олени вже повертала додому, Олена запитала матір:

— Мам, а в тій папці справді були всі ці жахливі докази? Ти ж казала, що Дмитро завжди вмів ховати кінці у воду.

Ганна Петрівна хитро посміхнулася і простягла дочці папку. Олена відкрила її і розсміялася на весь салон.

У папці були роздруківки рецептів консервації, кілька старих газет та дитячі малюнки Максима.

— Я просто занадто добре знаю свого сина, — сказала Ганна Петрівна, дивлячись на призахідне сонце. — Він завжди боявся мого авторитету більше, ніж закону. А в блефі головне — впевнений голос і серйозний вигляд.

Надія сміялася крізь сльози. Вона поверталася у свій дім. У свій сад. До своїх дітей. І вона точно знала, що більше ніхто й ніколи не змусить її почуватися гостею у власному житті.

Вечірнє сонце лагідно освітлювало дорогу, обіцяючи, що завтра буде новий, спокійний і по-справжньому щасливий день.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.