Ми з моїм чоловіком Романом ми живемо у шлюбі вже 2 роки, у нас є донечка, Роман старший за мене на 20 років, мені зараз 22 роки.
У мого чоловіка за плечима один шлюб та двоє дітей.
Нещодавно, дуже несподівано для мене, син Романа, від першого шлюбу, переїхав жити до нас. В нього з мамою стосунки зовсім зіпсувалися останнім часом, тому вони з колишньою дружиною самостійно прийняли таке рішення.
А ось мене ніхто не попереджав про це зовсім, чоловік зі мною не радився зовсім, я ніколи й подумати не могла, що таке взагалі буває, навіть натяків ніяких не було.
Якось так склалося, що чоловік мене просто перед фактом поставив.
Одного дня Роман привів свого сина від першого шлюбу до нас додому, він сказав, що він тепер житиме разом з нами, так буде добре для дитини.
Його синові вже 14 років, спочатку було у нас ніби все добре, всім було комфортно так жити, ніхто нікому не заважав, кожен підлаштовувався під іншого.
Поки я в один день зрозуміла, що я просто втомилася від всього цього, таке життя дуже багато забирало сил у мене.
Готувати, прибирати, прати його речі, мити за ним посуд, все робити йому, як рідна мати.
Просила і не раз цю дитину: помий посуд за собою, хоча б тарілочку свою, дістань речі з пральної машинки свої, адже йому перу одяг окремо, це ж дитина, поки 10 раз не повторю, не зробить ніколи нічого, ще й просити гарно потрібно, слова підбирати, а він робить це з такою лінню, що й не передати.
А найприкріше, що я ніколи від нього не відчувала поваги і якоїсь щирої подяки. Адже він ще не мала зовсім дитина, а майже доросла людина.
І він просто став мене дратувати, просто не передати словами, я нічого з собою вдіяти не можу.
Його рухи, його погляд – все мене дратує, не можу.
Роман мій теж добре відчуває, що відбулися якійсь зміни, запитує мене постійно:
«У вас є якісь проблеми з сином, чи непорозуміння якісь?»
Я, загалом, відмовчуюся, адже розумію, що чоловік любить свою дитину.
Розкажу про те, що декілька років тому я переїхала до свого чоловіка в іншу країну, давно хотіла за кордоном жити, цілими днями протягом року сиджу вдома з дитиною.
Ніяких виходів у світ, крім як сходити в магазин, який розташований в 5-ти хвилинах ходьби від нас, немає.
Поваги до себе, останнім часом, як до жінки, я теж не відчуваю абсолютно ніякої.
Чоловік навіть з Днем народження не привітав в останній раз, він просто забув, я не нагадувала, а він і не згадав. Наступного дня я сказала, що стала вчора на рік старшою, чоловік засміявся, перевів все в жарт, що, мовляв, старіє вже, та й все.
Якщо виникає якась проблема в нашій сім’ї, він просто тікає, навіть розмовляти не хоче зі мною. А з сином говорить про проблеми довго, розкладаючи і пояснюючи йому все.
Відколи син Романа став жити з нами, наше життя дуже змінилося, чоловік на мене уваги не звертає зовсім, таке враження, що час вільний після роботи лише з сином проводить своїм.
Крім Романа і дочки тут у мене нікого немає. Батьки і друзі в іншій країні. Хочу відразу сказати, що я не гналася за грошима, коли виходила заміж, знала, що чоловік не багатій, але щиро його покохала, просто думала, що він зробить мене щасливою. А тепер моє життя важке та сумне.
Я просто втомилася. Хочу додому і не знаю, що мені робити.
Чи варто повертатися в Україну до родини, хоча я сама з Сум, а в нас зараз дуже неспокійно там? Чи жити з чоловіком, але бачу він зовсім перестав цінувати мене?
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
