Коли я виходила заміж, то знала, що у мого чоловіка немає рідних батьків, жив він разом з своєю тіткою, маминою старшою рідною сестрою.
І весілля вона нам робила, і будиночок, нехай невеликий, дала, щоб ми на перших порах мали де жити.
Тітка Віра взагалі була дуже хорошою, вона не тільки замінила моєму чоловікові маму, але і потім – нашим дітям бабусю.
Та з часом, особисто у мене таки почалися з’являтися питання, наприклад, де ділася мама мого чоловіка? Про батька він сказав, що його не стало, коли він ще зовсім маленьким був. Ми і на могилу до нього часто ходимо.
А от про маму чоловік мовчав, навіть коли я щось питала, він намагався якомога швидше закрити це питання.
І з тіткою теж все якось не дуже зрозуміло, бо вона теж мала кілька тем, які було заборонено чіпати. Особливо не любила вона говорити про свого чоловіка.
В цій сім’ї я прожила майже 15 років, але так нічого і не дізналася.
А одного разу я прийшла до тітки Віри і побачила, що вона плаче. Я не стала її нічого розпитувати, а просто обняла.
Кілька хвилин ми так посиділи, а потім тітка вирішила “вилити душу” і розповісти мені їхню сімейну таємницю.
Виявляється, в свій час, чоловік тітки Віри закохався в її сестру. Мама мого чоловіка, яка на той час була вдовою, відповіла йому взаємністю, і щоб уникнути пересудів і людського осуду, вони двоє вирішили втекти жити в іншу область.
Свого на той час 9-річного сина вона залишила з бабусею, а коли тієї не стало, то мого чоловіка забрала до себе зраджена тітка Віра. Її єдиний син на той час вже був дорослим і жив окремо, а племінника, не зважаючи ні на що, вона завжди любила як рідного.
Так вони собі вдвох і жили, а з часом я з’явилася в їхньому житті, внуки пішли.
– А чого ж Ви зараз плачете? – тихо запитала я тітку Віру, розуміючи, що минуле якимось чином повернулося в її життя.
– Мені розповіла одна знайома, що сестра моя зараз в лікарні у важкому стані. Вона вже кілька років живе самотнім життям, бо чоловік пішов у засвіти. А зараз захворіла і нема навіть кому її обійти. Я коли це почула, то вмить забула про все, а згадала лише найприємніші речі, як ми одна для одної завжди останню цукерку берегли. І не тільки це…
Тітка Віра затихла… А потім каже:
– Я їй давно все пробачила. Я хочу поїхати до неї. Відвезете мене?
Я погодилася, але залишилося переконати чоловіка, адже все життя він про свою маму навіть чути нічого не хотів.
Та, на диво, все пройшло легко – ми розповіли йому в чому справа, і він, нічого не кажучи, пішов по машину.
Ми встигли… На лікарняному ліжку в палаті лежала немічна жінка, яка вже й говорити не могла. Вона лише дивилася то на сестру, то на свого сина, і поглядом благала пробачити її, якщо зможуть.
А через кілька годин її не стало, виходить, що вона на нас чекала, щоб попрощатися.
Усі витрати на похорон взяв на себе мій чоловік, адже у його матері, крім тітки і нього нікого більше і не залишилося.
З цієї ситуації я зрозуміла, що я потрапила до дуже хороших людей з великим серцем, серцем, яке вміє прощати навіть найбільшу образу, адже головне в житті – це зберегти людяність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
