fbpx
Життєві історії
До Різдва Олені Василівні стало набагато краще. Вона вирішила відсвяткувати цей день з родиною, яку віднайшла

Ввечері Христина зрозуміла, що вдома немає хліба, тому вирушила в магазин. Продавчиня вже майже зачинялася, але один батон ще лежав на прилавку і ніби чекав саме на Христину. Щаслива жінка купила його і вже хотіла йти, але продавщиця, яка в селі знала про всі новини, запитала її, чи не чула вона, що сталося у Олени Василівни.

При згадці про Олену Василівну Христина аж здригнулася. Вона вже багато років воліє не згадувати цю жінку, яка забрала в неї щастя. Але вирішила перепитати, про що та говорить.

Продавчиня пояснила, що Олена Василівна вже більше, ніж тиждень не заходить в магазин, а люди, які живуть біля неї, казали, що вечором у неї в хаті світло не світиться.

Кінець грудня був зі снігом і хуртовинами. Від магазину до будинку Олени Василівни треба було йти з пів години. Христина чомусь вирішила просто піти і подивитися, що там сталося.

По дорозі жінка згадувала події двадцятирічної давності. Вона була сирота, батьків давно не стало, росла біля бабусі. Спочатку зустрічі з Ярославом були таємними, а коли Ярослав сказав мамі, що хоче одружуватися з Христиною, та сказала, що не дасть свого благословення на цей шлюб, бо бідна невістка йому не пара.

Олену Василівну в селі знали всі, її чоловік багато років був головою сільської ради. Поважна родина, з якою всі рахувалися, а Олена завжди була високомірною.

Рішення мами обговоренню не підлягало – Христину за невістку вона не прийме. Щоб уникнути зайвого поголосу в селі, Олена вирішила відправити сина в Америку, у неї там вже багато років жив рідний дядько. Ярослав спочатку не хотів, але таки в кінцевому результаті послухав маму і подався на чужину. Не знаючи, що через кілька місяців Христина народила дівчинку.

Відтоді минуло вже 20 років. Донька виросла і поїхала вчитися в місто, а Христина, яка так заміж і не вийшла, продовжувала самотньо жити в будинку, що залишився їй від бабусі. Працювала в селі на пошті, то ж назбирати грошей на новий будинок, чи, принаймі, відремонтувати цей, вона не мала змоги. Та й доньці, нічого, крім вроди, дати не могла.

Ярослав про існування доньки, швидше за все, не знав, а Олена її ніколи і не бачила, бо не сприймала її, як рідну онуку. Часом у них не було що їсти, але Христина навіть не думала йти просити допомоги у багатих бабусі і дідуся. Вони теж нічого не пропонували.

Останніх років десять Олена Василівна жила сама у своєму величезному будинку, чоловіка не стало, а Ярослав так і залишився в Америці. Там одружився і жодного разу так і не приїхав. Маму зрідка тішив телефонними дзвінками.

На подвір’ї у Олени Василівни було тихо. В будинку ніде не світилося. Христина несміливо постукала в вікно, але ніхто не відповів. Вона підійшла до дверей, вони виявилися відчиненими. Христина спіймала себе на думці, що вона вперше заходить в хату Ярослава. Було неприємно, але щось їй підказувало, що саме зараз їй треба бути тут.

І вона не помилилася. Олена важко занедужала і навіть не могла піднятися з ліжка. Христина виходжувала жінку більше тижня. Крім неї, це було зробити нікому. Та й сама Христина почувалася дуже самотньою в цьому світі. Олені вона давно все пробачила, бо життя навчило її бути сильною.

До Різдва Олені Василівні стало набагато краще. Вона вирішила відсвяткувати цей день з родиною, яку віднайшла. Тому запросила Христину до себе в гості, разом з онучкою. А за столом вручила їм папку з документами. То був заповіт, все своє майно вона захотіла віддати внучці, яку багато років тому вона позбавила всього. Чи то боялася самотньої старості, чи то і справді на неї прийшло прозріння…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page