«Ти знущаєшся?! Знову забув гроші на комуналку віддати?» — Мар’яна Петрівна жбурнула пачку квитанцій на старий кухонний стіл. Папірці, що символізували їхнє вічне боргове коло, розлетілися по витертій клейонці. У її голосі була не злість, а крик відчаю, накопичений десятиліттями скромного життя та постійної фінансової напруги.

Степан, її чоловік, стояв, винувато похнюпившись, ніби великий, стомлений ведмідь. Його робота слюсарем на заводі була важкою, але малоприбутковою. «Мар’яно, я ж казав, що на роботі затримка, — він намагався говорити тихо, уникаючи погляду. — Завтра точно будуть».

«Завтра! Завжди завтра! А платити сьогодні треба! Нам уже піврічні борги нарахували, Степане! Я соромлюся дивитися у вічі консьєржці, вона вже звинувачує нас у всьому під’їзді!» — її голос зривався на крик, і вона не могла зупинитися.

«Ну, не кричи ти так! Софія спить!» — Степан, як завжди, намагався сховатися за дочкою.

«Софія не спить, Степане! Софія у телефоні сидить, як завжди! Вона там живе! Вона ніколи не бачить і не чує, як ми тут виживаємо!»

Мар’яна пройшла до кімнати дочки. Це була її звична траєкторія після сварок із чоловіком — пошук хоча б крихти тепла у доньки. Але кімната була зачинена, немов окрема, недоступна квартира. Двадцятичотирирічна Софія лежала на ліжку, утопивши обличчя в екран смартфона. На її обличчі застигла відсторонена, ледь помітна посмішка — посмішка людини, яка знайшла притулок у віртуальній реальності, де не існувало ні старих меблів, ні квитанцій, ні постійної бідності.

«Софійко, вечеряти будеш?» — Мар’яна відчувала себе, як прохачка, що стукає у двері.

Мовчання. Тільки тихе клацання клавіатури, схоже на цокання годинника, який відміряє відстань між ними.

«Софія!»

«Ага», — дочка навіть не підвела голови, її увага була повністю поглинена екраном.

«Що ага? Вечерятимеш чи ні?»

«Не знаю. Мам, я в центрі важливого листування».

Мар’яна відчула знайомий, гіркий укол у грудях. Вона зітхнула і повернулася на кухню. Коли Софія була маленькою, вони були такі близькі. Мар’яна пам’ятала, як донька бігла до неї, обіймала, розповідала про таємниці світу. Тепер вона перетворилася на витончену, але недосяжну статуетку, обгорнуту коконом сучасності та відсторонення.

За півгодини Софія таки вийшла. Сіла за стіл, поставивши телефон поруч із тарілкою, продовжуючи щось друкувати.

«Софіє, давай хоч за їжею телефон відкладай, — попросила Мар’яна. — Поговоримо нормально. Мені так не вистачає твоїх розмов».

«Про що говорити? На роботі рутина, вдома — ви завжди сваритесь. Де тут матеріал для розмови?» — у голосі дочки звучала не просто нудьга, а явна зневага.

«Ну, як справи на роботі? Що нового? Як твої відносини з Назаром?» — Мар’яна була готова говорити про що завгодно.

Софія нарешті звела очі. «Мам, мені двадцять чотири. Я не повинна звітувати про особисте життя».

«Я не прошу звітувати, доню. Просто хвилююся».

«Так, зустрічаємося. Все».

Мар’яна налила собі чаю, намагаючись проковтнути образу. Вона вже звикла до того, що є лише фоном у житті дочки.

«До речі, — Софія раптом відклала телефон і подивилася на матір рівним, майже діловим поглядом, — весілля буде. У травні. Назар зробив пропозицію».

Мар’яна Петрівна завмерла. Уся втома зникла. «Весілля? Ти виходиш заміж? Доню, це ж така новина!» — Мар’яна схопилася, бажаючи обійняти її.

«Ну, так. Вчора. Я погодилася».

«Чому ж ти мені не сказала одразу?»

«Забула. Я була зайнята обговоренням концепції з Вікторією Володимирівною».

«Вікторією Володимирівною? Хто це?» — запитала Мар’яна, хоча вже відчувала холодний дотик загрози.

«Це мама Назара. Відома бізнесвумен, у неї івент-агентство. Вона запропонувала взяти всю організацію на себе. Вона в цьому знається, на відміну від нас».

Мар’яна змусила себе посміхнутися. «Ну гаразд. Головне, що ви щасливі. Коли весілля? Де? Що потрібно допомогти? Я ж твоя мати, я маю бути в епіцентрі подій!»

«У травні. У дорогому ресторані. Не хвилюйся. Все вирішено».

«А плаття? Ми можемо поїхати разом вибрати! Пам’ятаєш, як у дитинстві ти любила мої весільні фотографії дивитися? Говорила, що теж хочеш таку саму сукню…»

Софія перебила її, знизавши плечима: «Мамо, я вже обрала. З Вікторією Володимирівною з’їздили. Вона заплатила, тож і вибирали разом».

Це був перший великий укол у серце. Весільне плаття. Символ жіночої спадковості, таємниця, яку ділять мати та дочка. А Софія поїхала з майбутньою свекрухою.

«А я теж могла б поїхати, — тихо сказала Мар’яна. — Я б знайшла час, відпросилася б…»

«Навіщо? Ти б хотіла щось просте. Ти завжди казала, що ‘головне – душа’. А ми хотіли розкіш, статус. Вікторія Володимирівна знає, що таке справжній шик. Вона знає дизайнерів. Ти б просто зітхала і казала, що це ‘занадто’».

«Я не хочу просте! Я хочу, щоби тобі пасувало!»

«Мам, ну годі. Сукню вже купили. Тему закрито. Ти ж сама розумієш, що наші фінансові можливості не дозволяють тобі брати участь у таких витратах».

Мар’яна відчула себе повністю усуненою. Це весілля було не про сім’ю, а про бізнес, про статус, про якийсь недосяжний, блискучий світ.

«А гості? Скільки людей запрошуємо? Мені потрібно скласти список із нашого боку».

«Не треба. Список уже є. Вікторія Володимирівна все організувала. Вона ж оплачує більшу частину. Це буде велике, елітне свято».

«Але ж я твоя мати! Я маю брати участь у підготовці!»

«Навіщо? У Вікторії Володимирівни все схоплено. Вона знає найкращий ресторан, знає дорогого ведучого, фотографа. В неї зв’язки. А що ти можеш, мамо? Зателефонувати до сільського клубу та замовити танці під баян?»

Слова різали, як хірургічний інструмент. Вони були точними та жорстокими. Мар’яна відчула, як її душу розрізали.

«Софіє, як ти можеш так казати? Це ж моє приниження!»

«Що? Правду? Мамо, давай чесно. У тебе немає грошей, немає зв’язків, немає смаку. Вибач, але це так. А у Вікторії Володимирівни все це є. То навіщо нам твоя допомога, яка лише затягне процес і зробить його дешевим?»

Мар’яна встала, ледве стримуючи сльози. Їй стало соромно не за свою бідність, а за свою дочку. Вона мовчки пройшла до своєї кімнати і зачинилася.

Степан почув крики і зайшов до дружини. «Мар’янко, що сталося?»

Мар’яна розповіла йому про розмову. Степан слухав, стискаючи кулаки. «Ось нахабне дівчисько! Зараз я з нею поговорю! Не можна так знущатися з матері!»

«Не треба, Степане. Тільки гірше зробиш. Вона тебе не послухає. Ми для неї лише ганебний фон».

«Але ж так не можна! Ти її мати, ти все життя для неї! А вона тобі каже, що ти не потрібна, бо в тебе немає зв’язків!»

«Це весілля про статус. І наш статус занадто низький, Степане».

Вранці Мар’яна вирішила боротися за свою присутність. Вона зателефонувала подрузі Оксані. Оксана слухала, гнівно хитаючи головою.

«Мар’янко, вона знущається! Вона тебе шантажує! Скажи їй, що ти не прийдеш, якщо вона не дасть тобі хоча б скласти список гостей!»

Мар’яна повернулася додому і ввечері знову спробувала поговорити з Софією.

«Софіє, я хочу, щоб ти дозволила мені скласти список гостей. Мої друзі, мої родичі, твоя хрещена. Це моє право».

«Добре, — зітхнула Софія. — Двадцять людей. Не більше. З боку Назара п’ятдесят, а всього вісімдесят місць. Ось тобі й дісталися рештки».

«Двадцяти? Але ж це несправедливо! Ми батьки нареченої!»

«Справедливо! Батьки Назара оплачують половину весілля і всі додаткові витрати! А що ви сплачуєте? Нічого! Тож і місця у вас менше! Це бізнес, мамо!»

«Ми сплатимо свою частину… Я візьму кредит!»

«Не треба! — вигукнула Софія. — Нам ваші кредити не потрібні! Вікторія Володимирівна вже все сплатила! Ви лише створите собі проблеми, а мені – сором. Сором, коли ви приїдете на ‘Мерседесі’ з кредиту, а його батьки – на власних ‘Бентлі’!»

Мар’яна відчула, як її обличчя зблідло. «Отже, ми — жебраки, які не мають права бути щасливими?»

«Мам, ну вистачить драми розводити! Я ж не говорю, що ви жебраки! Просто у вас можливостей менше! Ти не можеш дати мені те, що мені потрібне!»

«А що тобі потрібне? Гроші? Зв’язки? Я готова дати кохання! Підтримку!»

«Мені це не потрібно! — Софія схопилася. — Мені потрібне гарне весілля! Стиль! Мода! А ти — минуле століття! Ти все життя жертва! І ти намагаєшся зробити мене такою ж!»

Мар’яна відступила, як від ляпаса.

«Іди, — тихо сказала Софія. — Я втомилася від цих розмов».

Мар’яна відчувала себе настільки приниженою, що вирішила здатися. Вона склала список на двадцять людей і надіслала його Вікторії Володимирівні. Відповідь була сухою: «Список прийнято. Вікторія».

Вона наважилася подзвонити Вікторії Володимирівні, щоб домовитися про зустріч.

«Мар’яно Петрівно, я дуже ціную ваше бажання, але я катастрофічно не маю часу. Ви самі розумієте, підготовка до весілля, бізнес. Якщо ви хочете щось змінити, говоріть з дочкою, а не зі мною. Я лише виконую її прохання».

Мар’яна повісила слухавку. Значить, вона зайва для всіх.

Увечері вона знову почала розмову із Софією, намагаючись востаннє пробитися крізь броню.

«Софіє, скажи мені чесно: ти не хочеш, щоб я була на твоєму весіллі як мати?»

«Ти будеш там! Як гість! Я не хочу, щоб ти плакала, не хочу, щоб ти говорила тости про те, як тобі було важко. Я хочу, щоб весілля було ідеальним. І ти мені не потрібна в ролі страждальниці!»

«Отже, я лише перешкода твоєму ідеальному плану?»

«Так! — вигукнула Софія. — Ти — занадто багато! Занадто багато докорів, занадто багато любові, яку мені не потрібна! Мені потрібен спокій!»

«Тоді я тобі його дам, — Мар’яна відчула дивовижну, болісну ясність. — Я не піду на весілля. Я не буду гостем на весіллі своєї дочки, коли я не є її матір’ю. Живи своїм ідеальним життям».

Софія була шокована. «Ти що, серйозно? Ти хочеш зіпсувати мій день? Ти хочеш, щоб люди говорили, що моя мати не прийшла на весілля?»

«Я хочу, щоб ти зрозуміла, що важливіше: любов чи статус. Я даю тобі вибір».

Софія схопила сумку: «Я йду! Переїжджаю до Назара! Я не можу тут перебувати!»

Дочка вибігла, грюкнувши дверима. Мар’яна залишилася стояти посеред порожнього коридору.

Минув місяць. До весілля залишалося десять днів. Софія не дзвонила, не писала. Мар’яна ходила по квартирі, як примара, звикаючи до думки, що її дочка втрачена.

Одного вечора пролунав дзвінок у двері. Мар’яна відкрила та обімліла. На порозі стояла Софія. Але це була не та витончена, горда дівчина. Це була зламана дитина з червоними, набряклими очима.

«Мам, — прошепотіла вона, впавши на диван.

«Софійко? Що сталося?»

Софія уткнулася їй у плече, плачучи. «Назар зрадив мене. З моєю подругою, Каріною. Я дізналася сьогодні. Вони півроку… півроку сміялися мені в обличчя».

Мар’яна не сказала ні слова докору. Вона лише обійняла дочку, притиснувши її до себе.

«Тихіше, тихіше, — шепотіла Мар’яна, гладячи її по волоссю. — Моя донечка. Все буде гаразд».

«Не буде! Весілля за десять днів! Все сплачено! Гості запрошені! А він… він сміявся!»

«Весілля можна скасувати. Гроші можна заробити. Головне – ти, твоє серце».

Софія підняла заплакане обличчя. «Мам, пробач мені. Я була жахливою. Говорила страшні речі. Я проміняла твою любов на гроші, на цей статус. Я думала, що вони – це ідеал».

«Я подзвонила Вікторії Володимирівні, — схлипувала вона. — Розповіла їй. А вона сказала, що це дрібниця. Що всі чоловіки зраджують, але не можна втрачати такого нареченого, бо це вигідно для бізнесу. Вона сказала, що весілля має відбутися! Щоб не було сорому!»

«А ти… ти просто обійняла мене, — Софія міцніше пригорнулася до матері. — Ти навіть не сказала: ‘Я ж казала’. Ти просто любиш».

«Бо я твоя мама, Софіє. Я люблю тебе, незважаючи ні на що. Я люблю тебе не за твій статус, а за те, що ти моя дочка. Я не знаю, що таке ‘правильне’ весілля, але я знаю, що таке справжнє життя. І в ньому немає місця зраді».

Вони просиділи так усю ніч. Вранці Софія зателефонувала до Назара і сказала, що весілля не буде, а потім зателефонувала Вікторії Володимирівні і пояснила, що виходити заміж за брехуна не буде.

«Досить жити чужим життям, Вікторіє Володимирівно, — сказала вона твердо. — Я вибираю не статус, а гідність».

Коли всі дзвінки було зроблено, Софія подивилася на матір.

«Мам, можна я поки що у вас поживу? І допоможу тобі з комуналкою. Я знайду нормальну роботу».

«Софійко, це твій дім. Живи скільки хочеш. І не думай про борги. Ми з цим впораємося. Але дякую тобі за ці слова. Вони для мене дорожчі за всі гроші Вікторії Володимирівни».

«І пробач мені, мамо. Я нарешті зрозуміла, що мені потрібна не грошова підтримка, а ти».

Мар’яна обійняла дочку. Вони сиділи на кухні, пили чай та розмовляли. По-справжньому розмовляли вперше за багато років. І Мар’яна зрозуміла, що її доньку не втрачено. Вона лише мала пройти через біль, щоб зрозуміти, що справді важливо.

Важливим було кохання. Безумовна любов матері, яка завжди прийме, завжди зрозуміє, завжди вибачить і ніколи не поставить між вами умову. Мар’яна зрозуміла, що вона не «минуле століття», а основа щастя.

Вона вибрала правильно. Вона вибрала любов. Вона вибрала свою родину.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.