fbpx
Життєві історії
До призначеної дати залишалося два місяці і мама вирішила вперше нас відвідати. Вона пройшла в кімнату і заявила: «Тут ви жити не будете. Поживете поки у нас, якщо вже твій Денис не здатний купити власну квартиру». Вона пішла, а на наступний ранок наречений мені мені сказав, що моя рідня йому не подобається, тому наше весілля відкладається 

Я була первістком в родині, а потім ще з’явилася моя молодша сестра Оленка. Мені було 5 років, коли в кімнату урочисто внесли рожевий конвертик і повідомили мені, що це моя сестричка Оленка і що відтепер я повинна її любити. Оленка була дуже бажаною дитиною, тому ролі між нами розподілили так: Оленка – улюблена доця. А я – дочка, просто дочка.

Батьки ніколи особливо не намагалися приховати, що Оленка у нас головна , «тому що маленьких люблять сильніше». У мене не було вибору, я мала прийняти все, як є.

Так ми і жили. А через півтора року нас кинув тато, як зараз я розумію – не витримав маминого владного характеру. Мама дуже змінилася, почала красиво одягатися, фарбуватися і активно займатися налагодженням свого особистого життя. Незабаром в нашому домі таки з’явився новий тато.

Тепер мамі ще більше було не до мене. Але я росла слухняною дівчинкою і клопоту їй не доставляла. А потім я виросла і зустріла свого Дениса. Ми познайомилися на вечірці в одних спільних друзів і відразу сподобалися один одному.

А через 5 місяців він зробив мені пропозицію. І не де-небудь, а в Мілані. Денис мене туди відвіз на вихідні і зробив такий сюрприз. Я не очікувала, я була в ейфорії. Мені здавалося це сон, я ніяк не могла повірити що це реальність, що це мені, в Італії зробили пропозицію.

Здається і мама і сестра не могли в це повірити і навіть начебто були не раді. «А чому Мілан? Там же нічого цікавого», – невдоволено питали вони. Денис мене заспокоював як міг: «Люба, ти ж знаєш – родичів не вибирають. І нам не з ними жити, а один з одним».

Ми почали готуватися до весілля і що б ми з Денисом не обрали – мама критикувала все. Їй не подобалося ні кафе, ні меню, ні мій наряд, нічого. До призначеної дати залишалося два місяці і мама вирішила нас вперше відвідати, приїхати в гості на квартиру, яку ми знімали. Після весілля ми планували жити саме там.

Я пам’ятаю її вираз обличчя, коли вона пройшла в кімнату і заявила: «Тут ви жити не будете. Поживете поки у нас, якщо вже твій Денис не здатний поки купити власну квартиру». Я остовпіла і перевела погляд на Дениса.

Я досі пам’ятаю його обличчя в той момент. Вона пішла, а на наступний ранок він мені сказав: «Люба, ти мене пробач, я хочу з тобою жити, я люблю тебе. Але я не зможу жити з ними. Це – твоя рідня і від них нікуди не дінешся. Мені потрібен час, щоб все обдумати. Ти пробач мене».

Наше весілля відклалося на невизначений термін. Денис все думає, тільки зрідка мені дзвонить і питає як справи. А моя весільна сукня все ще чекає свого щасливого дня.

Не розумію, за що мама так зі мною?

Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.

facebook