fbpx
Життєві історії
До останнього автобуса залишалося 10 хвилин, і я розуміла, що треба десь заночувати. Справжні дідусь і бабуся відмовилися нас у себе приймати. Тоді дід Іван без вагань забрав нас до себе додому, сказав, що ми з ним теж, виходить, що родичі, а рідних він в біді не залишає

У мене є син, якому 6 років. Так вийшло, що виховую я його сама, але нещодавно я вирішила познайомити його з родичами по татовій лінії. Сергійко не бачив жодного разу свого тата, бо той втік як тільки почув новину про дитину.

Бог і добрі люди мені допомогли, я стала на ноги і змогла дати нам обом раду. Не знаю чому, але зараз мені дуже захотілося знайти батьків Тараса, щоб у мого сина були хоч бабуся і дідусь.

Моїх батьків давно не стало, то ж ми з сином практично самі в цілому світі, от і надумала я знайти йому рідню.

Тарас колись мені сказав, як називається його село, я знала прізвище, тому взяла сина, сіла в автобус і поїхала. Сподівалася, що мені вдасться знайти родичів Тараса.

Я вирішила, що найпростіше про це дізнатися в магазині. Я зайшла і запитала продавчиню як мені знайти своїх родичів, назвала прізвище і ім’я батька Тараса, і з’ясувалося, що таких людей в селі двоє і в обох син Тарас. Один чоловік живе біля річки, а інший біля школи.

Дівчина сказала мені точну адресу обох, ми подякували, купили тортик, щоб не прийти до людей з пустими руками, і пішли спочатку до тих, які жили біля річки.

Будинок біля річки був добротним. Я з побоюванням підійшла до великих воріт, почав гавкати собака і на подвір’я вийшов сивочолий господар. Запитав мене, хто я і що мені треба.

Я сказала, що шукаю Тараса, а це – його син. Чоловік відразу заплакав і запросив нас в будинок. Коли він сказав дружині, що до них онук прийшов, вона також розплакалася. З’ясувалося, що Тараса раптово не стало два роки тому, поїхав на заробітки і звідти вже не повернувся.

І дідусь, і бабуся були дуже раді бачити Сергійка. Вони відразу почали пригощати дитину усіма смаколиками, які у них були. Я попросила, щоб вони мені показали фото свого сина, бо не була впевнена, що потрапила туди, куди треба.

І справді, коли я глянула на фото, то зрозуміла, що то не той Тарас, про що відразу їм сказала, чим дуже засмутила цих чудових людей.

З’ясувалося, що біля школи жив двоюрідний брат цього чоловіка, в якого ім’я і прізвище було таке ж, і сина він назвав так само – Тарас. Дід Іван погодився нас провести до свого брата.

– А чому ви з ним назвали синів однаково? – поцікавилася я по дорозі.

– То на честь нашого спільного діда – усміхнувся чоловік.

Порівняно з будинком діда Івана, цей виглядав недоглянутим. Вікна брудні, на подвір’ї бардак. Дід Іван гукнув родича, той вийшов і відразу став запрошувати до столу.

Дід Іван суворо сказав, що ми у серйозній справі. І пояснив, що Сергійко – їхній онук. Але родич не став його слухати і разом з своєю дружиною вони гучно попросили нас покинути їхнє подвір’я, бо я від них нічого не отримаю.

Довелося мені їм пояснити, що я не за цим прийшла, що просто хотіла сина з батьком познайомити і все. Мені від них не треба нічого, я сама непогано заробляю, нам з сином вистачає, просто хочу, щоб у дитини була родина.

Після цих слів вони пом’якшали і сказали, що не знають, де їх син. Він гравець, має багато боргів, любить заглядати у чарку. Так що вони не хочуть нічого знати ні про сина, ні про онука.

До останнього автобуса залишалося 10 хвилин, і я розуміла, що треба десь заночувати. Справжні дідусь і бабуся відмовилися нас у себе приймати. Тоді дід Іван без вагань забрав нас до себе додому, сказав, що ми з ним теж, виходить, що родичі, а рідних він в біді не залишає.

Ми з Сергійком погостювали у двоюрідних дідуся та бабусі два дні і поїхали назад додому. Літні люди не хотіли нас відпускати, дуже вже до Сергійка прикипіли. Я пообіцяла, що ми ще приїдемо погостювати.

Але тільки до них, бо із справжніми бабусею і дідусем стосунки не склалися. За сина я щаслива, у нього тепер є дідусь і бабуся, нехай і не зовсім рідні.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page