— Чого гримиш? Поспати не даєш!
Ірина здригнулася біля раковини й озирнулася. У дверях кухні стояв її чоловік, Станіслав. Вигляд у нього був, м’яко кажучи, неділовий: розпатлане волосся, зім’ята футболка, яку він не знімав уже другий день. Вітальня, що виднілася за його спиною, нагадувала поле битви: на підлозі розкидані порожні коробки від піци, брудні шкарпетки біля дивана, а на журнальному столику — застигла пляма від соусу.
— Вже дев’ята ранку, Стасе, — спокійно відповіла вона, продовжуючи мити чашку. — Ти хіба не збирався на об’єкт?
— На який об’єкт? — він солодко позіхнув і почухав потилицю. — Я ж казав, що з тим виконробом, Степановичем, ми не спрацювалися. Він людину в мені не бачив, тільки цифри. Коротше, я пішов звідти.
Ірина повільно поставила тарілку на сушарку. Метал цокнув об метал, і цей звук видався їй незвично гучним у тиші квартири.
— Це вже п’яте місце за цей рік, Стасе. Тобі не здається, що проблема не в «Степановичах»? Ми живемо в моїй квартирі, на мою зарплату, а ти навіть не намагаєшся затриматися хоч десь.
— Ой, знову ти за своє! — він роздратовано схопив телефон і вмостився за стіл, ігноруючи брудну поверхню. — Яка різниця, чия це квартира за документами? Ми — сім’я, я чоловік, а отже — голова. А ти маєш підтримувати мене в складні часи. Це все тимчасово, от побачиш.
Ірина нічого не відповіла. Вона просто вийшла з кухні, взяла свою сумку й сіла на пуф у передпокої. За вікном панувало типове грудневе небо — низьке, важке, мов стара ковдра. Тільки вчора вона повернулася після нічного чергування (працювала провідним логістом, і перед святами замовлень було стільки, що доводилося особисто контролювати відвантаження до самого світанку). Вона не спала майже добу, а вдома замість затишку її чекав черговий хаос.
Тридцять два роки. Чотири роки шлюбу. Квартира, що дісталася від бабусі — її єдина фортеця. І чоловік, який почувався в цій фортеці завойовником, не доклавши до її добробуту жодної цеглини.
На роботу Ірина йшла пішки. Морозне повітря трохи прояснювало думки, сніг рипів під чоботами. Їй хотілося зупинитися посеред засніженого скверу й просто закричати від безсилля. Але вона лише міцніше стиснула ручки сумки й прискорила ходу.
В офісі було тепло й пахло кавою.
— Іро, на тобі лиця немає, — Олена, її колега і, мабуть, єдина близька подруга, зазирнула через перегородку. — Знову «творча криза» у твого благовірного?
— Стас звільнився, — Ірина опустила голову на руки. — П’ятий раз. І знову та сама пісня про те, що він — господар дому, а я лише маю забезпечувати умови.
Олена обурено відставила горнятко.
— Слухай, він що, справді так сказав? Що квартира твоя лише на папері?
— Майже дослівно. Каже, що я маю бути вдячна за те, що він зі мною. Мовляв, інший давно б пішов.
— Куди б він пішов? — Олена хмикнула. — На вокзал? Іро, прокинься! Ти тягнеш на собі дорослого чоловіка, який навіть чашку за собою помити не здатний. Скільки ти ще збираєшся «розуміти й підтримувати»?
— Я не знаю, Олено… Я ж давала присягу, коли ми одружувалися. У горі і в радості…
— Але тут лише горе, причому одностороннє! — Олена не вгамовувалася. — Ти подивися на себе: тіні під очима, вічно втомлена. Ти ж молода жінка!
Розмову перервав шеф, Григорій Михайлович. Він вийшов зі свого кабінету, поправляючи краватку.
— Ірино Вікторівно, післязавтра у нас ключовий клієнт. Потрібна детальна презентація логістичних ланцюжків на наступний квартал. Зробите?
— Так, звісно, — Ірина вирівняла спину. Робота була її порятунком, світом, де все залежало від її зусиль і логіки.
— Розраховую на вас. Це серйозний контракт, від нього залежать річні бонуси всього відділу.
Він пішов, а Олена співчутливо зітхнула: — Ти хоч виспатися встигнеш?
— Якось буде, — тихо відповіла Ірина.
Увечері вдома все було без змін. Стас так само «шукав себе» на дивані перед телевізором.
— О, прийшла, — кинув він, не повертаючи голови. — Що там з вечерею? Я зголоднів.
Ірина відчула, як усередині щось натягнулося, мов струна. Вона мовчки пройшла на кухню, почала чистити картоплю. Думки мимоволі повернулися в минуле.
Чотири роки тому Стас здавався зовсім іншим. Вони познайомилися на весіллі спільних друзів. Він тоді працював у престижному автосалоні, був підтягнутим, дотепним, красиво впадав — дарував квіти, водив у кіно. Ірині здавалося, що вона нарешті знайшла свою «кам’яну стіну». Помилилася. «Стіна» виявилася картонною декорацією, яка почала розвалюватися одразу після весілля.
Задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Свекруха». Маргарита Степанівна.
— Ірочко, добрий вечір, — голос був солодким, як перестиглий мед. — Як там мій Стасик? Чула, він знову в пошуку? Бідна дитина, він такий вразливий до несправедливості. Ти ж його не пиляй там, добре?
— Маргарито Степанівно, Стас дорослий чоловік. П’ята робота за рік — це вже не вразливість.
— Ой, ну ти як завжди! Жінка має бути мудрішою. Я от завтра заїду, привузу йому домашніх пиріжків, підтримаю дитину. І заодно подивлюся, чи не ображаєш ти його.
Ірина поклала телефон на стіл. Завтра. Свекруха. А в неї презентація життя на кону. Значить, сьогодні замість сну — генеральне прибирання, бо Маргарита Степанівна обов’язково знайде пил на найвищій шафі.
— Вечеря скоро? — крикнув Стас із кімнати.
— Скоро, — відповіла Ірина, ковтаючи сльози.
Коли вони сіли за стіл, Стас, жуючи, раптом спитав: — Слухай, а ти не могла б на роботі перехватити трохи грошей? Хочу собі відеореєстратор новий у машину взяти, там знижка зараз хороша.
Ірина завмерла з вилкою в руці. — Стасе, у нас машина другий місяць у гаражі стоїть, бо ти на страховку не заробив. Які реєстратори? Нам за опалення платити треба, суми в квитанціях бачив?
— Почалося! — він кинув вилку на тарілку. — Я тільки-но про щось мріяти починаю, ти одразу все псуєш своєю бухгалтерією. Ти просто не цінуєш мене. Інша б раділа, що такий чоловік поруч, а ти тільки гроші рахуєш!
Ірина встала, забрала свою тарілку й вилила все в смітник. Апетит зник остаточно.
Наступного дня Ірина прийшла в офіс на годину раніше. Цифри, графіки, прогнози — вона занурилася в роботу з головою. Але слова Олени про «життя на паузі» не виходили з думок. Чи справді вона хоче провести наступні десять, двадцять років, вислуховуючи докори від людини, яка навіть за комунальні послуги не платить?
— Ти як? — Олена поставила перед нею стаканчик із какао. — Вже другу годину в одну точку дивишся.
— Олено, а як люди розуміють, що все? Що вороття немає?
— Коли стає байдуже, — серйозно відповіла подруга. — Коли тобі все одно, що він скаже, що він з’їсть і чи прийде додому. Тобі вже байдуже?
— Мені… мені дуже втомлено.
Увечері Ірина прибирала. Стас знову не поворухнув і пальцем, навіть коли вона попросила допомогти винести важкий килим на балкон.
— У мене спина болить, Іро. Ти ж знаєш, я на минулій роботі надірвався.
Вона вимила підлогу, начистила сантехніку, витерла кожну поличку. Лягла о другій ночі, а о шостій уже була на ногах.
Презентація пройшла блискуче. Григорій Михайлович після зустрічі потиснув їй руку й натякнув на суттєвий перегляд зарплати з наступного місяця. Це мала бути перемога. Але вдома її чекав інший «сюрприз».
Маргарита Степанівна вже була там. Вона сиділа на кухні, розклавши свої судочки, і з виглядом генерального інспектора оглядала холодильник.
— Ірочко, ну що це таке? — почала вона замість привітання. — У холодильнику — шаром покоти. Дитина моя на одних напівфабрикатах сидить. Хіба так можна? Стасик каже, ти зовсім перестала готувати.
— Я працюю по десять годин на добу, щоб оплатити цей холодильник і те, що в ньому лежить, — спокійно відповіла Ірина, роздягаючись.
— Робота — це добре, але сім’я — головне! От я за свого покійного чоловіка завжди горою стояла, і борщ був, і пампушки. А ти… Ти навіть пил на підвіконні в спальні не витерла, я бачила.
— Мамо, ну не сваріть її, — втрутився Стас, виходячи з кімнати з пиріжком у руці. — Вона просто кар’єристка. Їй папірці дорожчі за чоловіка.
Ірина подивилася на них обох. Вони були такі схожі у своєму бажанні звинуватити її в усіх смертних гріхах, самі не роблячи нічого. І в ту мить вона відчула саме те, про що казала Олена.
Байдужість.
Холодну, прозору байдужість.
Коли свекруха пішла, залишивши по собі запах дешевих парфумів і гіркий посмак образ, Стас вирішив «закріпити успіх».
— Бачиш, навіть мама зауважила. Ти зовсім розслабилася. Тобі треба більше часу вдома проводити, а не на роботі пропадати. До речі, я вирішив — на ту роботу в охороні я не піду. Там графік незручний, я не висипатимусь.
Ірина сиділа за столом і дивилася на свої руки. — Знаєш, Стасе, ти правий. Нам треба щось змінювати.
— О! Ну нарешті почула! — він переможно посміхнувся. — Давай, запечи на завтра м’яса, як мама казала…
— Ні, Стасе. Я подаю на розлучення.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як за вікном гуде трансформаторна будка. Стас навіть перестав жувати.
— Що ти сказала? Ти жартуєш?
— Я схожа на людину, яка жартує? Я втомилася бути твоїм спонсором, кухарем і об’єктом для критики. Ця квартира — моя. Гроші, на які ми живемо — мої. А ти… ти просто гість, який засидівся.
— Ти не можеш мене вигнати! Ми одружені! Це наш спільний дім! — він підхопився з дивана, намагаючись виглядати грізно.
— Це мій дім, отриманий у спадок. Ти не маєш на нього жодних прав. Юрист мені вже все підтвердив.
— Ти… ти вже й до юриста ходила? За моєю спиною?!
— Так, Стасе. Поки ти «шукав себе», я шукала вихід.
Наступні два тижні були пеклом. Стас то благав, то погрожував, то знову кликав маму на допомогу. Маргарита Степанівна дзвонила щогодини, кричала про невдячність, про «зіпсоване життя синочка», погрожувала судами й прокляттями. Ірина просто заблокувала її номер.
Вона подала заяву. Завдяки тому, що дітей не було, а квартира була її особистою власністю, процес обіцяв бути швидким.
У день, коли Стас нарешті мав з’їхати, він до останнього сподівався, що вона передумає.
— Іро, ну подумай! Кому ти будеш потрібна в свої роки? Хто на тебе подивиться? Я ж твій останній шанс!
— Краще бути однією, ніж із таким «шансом», як ти. Збирай речі.
Він забрав усе, що міг — навіть дрібну побутову техніку, яку вона купувала за свої премії. Ірина не сперечалася. Вона просто хотіла, щоб за ним зачинилися двері.
Коли замок нарешті клацнув, Ірина сіла просто на підлогу в порожньому передпокої. Вона чекала, що почне плакати. Але замість сліз прийшло дивне відчуття легкості. Ніби вона скинула важкий мокрий одяг і нарешті змогла вдихнути на повні груди.
До Нового року залишалося кілька днів. Ірина вперше за довгий час купила справжню ялинку — не маленьку гілочку, як хотів Стас, щоб «місце не займала», а велику, запашну сосну. Вона прикрасила її старовинними іграшками, які ще пахли бабусиною скринею.
В офісі їй офіційно оголосили про підвищення. Тепер вона не просто логіст, а старший менеджер напрямку. Грошей вистачало не лише на побут, а й на те, щоб нарешті зробити ремонт у спальні, про який вона мріяла.
Святкували в Олени. Було весело, гамірно, багато сміху й щирих побажань.
— Ну що, Іро? Як воно — бути вільною? — спитала подруга, підливаючи їй шампанського.
— Знаєш, дивно. Але я вперше за чотири роки почуваюся… господинею свого життя. Я сама вирішую, що готувати, куди витрачати гроші й коли лягати спати. І ніхто не каже мені, що я «недостатньо мудра».
— Ти просто стала собою. Це і є головна мудрість.
Повернувшись додому після свята, Ірина підійшла до вікна. Місто сяяло вогнями. На телефоні висвітилося повідомлення від невідомого номера. Вона відкрила його.
«Ти ще пошкодуєш. Ти без мене пропадеш. Мама каже, ти скоро сама приповзеш просити вибачення. С.»
Ірина ледь помітно посміхнулася. Вона не стала відповідати. Вона просто видалила повідомлення і заблокувала черговий номер.
Вона підійшла до ялинки, поправила блискучу кулю. У квартирі було чисто, тихо і дуже тепло. Це було її життя. Її правила. Її свобода.
Попереду був цілий рік. Нові проекти, нові зустрічі, можливо — нова любов. Але тепер вона точно знала одну річ: вона більше ніколи не дозволить нікому перетворити її фортецю на камеру для її ж душі.
Ірина вимкнула світло, залишивши тільки вогники гірлянди. Вони відбивалися у шибках, створюючи ілюзію нескінченного зіркового шляху. Шляху, який вона тепер обиратиме сама.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
