fbpx
Життєві історії
До Нового року залишалося два дні, Оксані терміново треба було вирішити питання з житлом. Жінка вийшла до під’їзду, сіла на холодну лавочку. Падав сніг. Куди йти не знала, аж раптом біля неї зупинилася автівка

Останні два роки Оксана доглядала Марію Данилівну, у неї і жила. Нещодавно бабусі не стало і звідкись з’явився її син. Який має зараз прийти і вирішити долю самої Оксани. Сорок п’ять, а все життя позаду.

Двері відчинилися і увійшов цей самий син, який за ці два роки так жодного разу і не відвідав матір. А зараз звернувся до Оксани:

– Я подав оголошення про продаж квартири. Намагатимуся продати швидше. Цей час поживеш тут – тобі все одно йти нікуди. Як продам, ти одразу йдеш. Можеш забирати звідси будь-що.

Спадкоємець квартири пішов. А Оксана довго плакала, сидячи на дивані. Вона росла сиротою, батьків не стало, коли вона закінчувала школу. Рідні у неї не було. Щоправда, мама говорила, що Оксана має дядька, який живе десь в столиці. Але цей дядько навіть не хоче знатися з такими родичами, як вони.

Працювала на заводі прибиральницею. Жила у заводському гуртожитку. Заміж не вийшла. А роки вже стали не лише минати, пролітати. Два роки тому завод перестав працювати. Їхній старий гуртожиток просто знесли, так Оксана залишилася і без житла, і без роботи.

На роботу без прописки не оформляли. Стала доглядати літню жінку Марію Данилівну. І ось черговий поворот долі. Ні житла, ні роботи, ні грошей… Як жити далі? Але доля подбала і про неї.

Віктор Павлович був олігархом, але занедужав і розумів, що залишилося йому небагато. Поруч із ним був і Андрій Іванович. Він поряд із господарем був останні тридцять років. Спочатку охоронцем, потім – начальником особистої охорони. Цього року Андрію виповнилося шістдесят, і він розумів, що незабаром його життя дуже зміниться. Ні, грошей на забезпечену старість він заробив із лишком. Ось тільки, яке воно, нормальне життя і нормальна старість, він не уявляв.

Одного разу Віктор Павлович сказав йому привести нотаріуса. Швидко оформили всі документи, крім дітей і онуків спадщина дісталася і Андрію Івановичу.

А далі Віктор Павлович показав йому ще один рахунок на величезну суму грошей.

– Колись у мене були батьки та сестра. Але я був не дуже хорошим сином та братом. Батьків давно немає на білому світі, сестри – теж, але в мене має бути племінниця. Востаннє я бачив її, коли їй було п’ять років. Зараз, мабуть, сорок п’ять, Оксана – моя племінниця. Ось їхня стара адреса. Андрію, коли мене не стане, їдь туди. Знайди мою племінницю, і зроби так, щоб вона потреби до кінця свого життя не знала. Ось на цьому рахунку гроші для неї. Нехай вона буде щасливою.

Андрій пообіцяв, що зробить все так, як треба.

В цей час квартира, в якій жила Оксана останні два роки, активно продавалася. Коли договір купівлі-продажу нарешті був оформлений, Оксані показали на двері.

Жінка вийшла до під’їзду, сіла на холодну лавочку. Падав сніг. Куди йти? Ось пройшов син господарки разом покупцями, навіть не звернувши на неї уваги. Сіли у машину і поїхали. А Оксана продовжувала сидіти на лавочці, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із ситуації.

«Адже за два дні Новий рік. Люди вбирають ялинки, готуються до свята. А я просто не знаю куди йти, що робити?

Як добре бути маленькою. Попросив трохи щастя у Діда Мороза, і він виконав, — Оксана звела очі до неба. — Дідусю Мороз, подаруй мені на Новий рік, хоч трохи щастя!».

Через кілька хвилин біля неї зупинився гарний автомобіль. З нього вийшли двоє літніх багато одягнених чоловіків. Вони озирнулися, побачили жінку, що самотньо сиділа на лавочці, і попрямували до неї.

– Ви не підкажете, де нам знайти Дорошенко Оксану Степанівну. Нам сказали, що вона, можливо, живе у цьому домі.

Оксана здивовано відповіла, що це вона і є. А далі чоловіки вже їй розказали хто вони і для чого її шукають. А далі був банк, де вони підписували якісь незрозумілі папери, після чого Андрій Іванович поселив її в готелі, а ввечері запросив в ресторан.

Як змінилося життя у Оксани. Адже ще вранці вона не могла і мріяти про це. Вони довго вечеряли. Андрій розповідав про її дядька, якого вона навіть не пам’ятала. І який, якимось дивом згадав про її існування.

Вранці вони вирушили купувати квартиру в елітному будинку, трикімнатну. Проблем із покупкою житла багато, але, коли є гроші, проблеми вирішуються миттєво. Тим більше, поряд той, хто завжди знає, що робити. Надвечір вона вже мала свою квартиру, величезну трикімнатну, обставлену меблями.

Оксана просто не могла повірити у своє щастя. Дід Мороз практично миттєво виконав її бажання.

Андрію Івановичу було трохи сумно, адже місію свою він виконав, а куди далі йти і що робити, він не знав. Але ж у нас із Оксаною долі схожі. Щастя в нас обох ніколи не було. Ми ніби перебували в тіні життя. Їй сорок п’ять. І грошей у неї за їхніми місцевими поняттями дуже багато. Знайде собі чоловіка.

Цікаво, а якщо забрати її із собою в столицю! Що вона там робитиме? А якщо самому тут лишитися… з нею. Навіщо я їй потрібний?

Зайшовши в нову квартиру Оксани, він побачив у коридорі багато коробок. Ось і сама господиня вийшла з трохи винною усмішкою на обличчі і запросила Андрія до вечері.

Зранку Андрій допомагав Оксані у наведенні порядку. Допомоги від нього особливої ​​не було, він просто нічого не розумів у домашніх справах. Розпаковував коробки з посудом, пересував меблі, перетягував важкі речі. І постійно спостерігав, як жінка працює.

А ще він з подивом наголошував: начебто в квартирі нічого не змінилося: але кожна кімната, після того, як у ній попрацювала Оксана ставала, якоюсь обжитою та затишною.

Андрій раптом зрозумів, що не хоче йти звідси.

– Оксано, мені вже шістдесят… Я не хочу в столицю. Хочу все життя все життя бути з тобою.

То був найщасливіший Новий Рік для них обох. Старе життя залишилося позаду, а попереду – щастя!!!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page