Коли я надумала влаштувати своє особисте життя, мої діти мене в цьому не підтримали, вони вважають, що мені вже пізно виходити заміж.
Мені 54 роки, у мене є дві доньки: Софії 28 років і Оленці 26. Обидві дочки одружені, мають власні сім’ї, живуть окремо.
Я останні кілька років була за кордоном, працювала в Польщі, для дітей старалася, хотіла їм трохи життя полегшити.
Все що треба, я вважаю, я дала своїм дітям, і у Софії, і у Оленки є вищі освіти, обидві мають гарну роботу, працюють за спеціальностями, непогано заробляють.
Головне, що вдома є можливість заробити, і не треба їм, як мені в свій час, їхати кудись на заробітки.
Останні 13 років я була в Польщі, бо ж донечки підростали, а у нас крім старої хати нічого не було.
Я не раз казала чоловікові, що треба щось робити, а у нього на це одна відповідь – тобі треба, ти і роби.
Тоді мене мама підтримала, сказала, що за дітьми пригляне, а чоловікові, здається, було байдуже.
Іван старший за мене на 10 років, він чоловік непоганий, але прагнути до кращого ніколи не хотів.
Коли я сказала, що їду сама на заробітки, він не зупиняв, і не говорив, що їде разом зі мною.
Я поїхала, а Іван з дітьми і моєю мамою залишилися.
За гроші, які я висилала, спочатку ми підремонтували наш будинок.
Потім старша донька виходила заміж, я дала їй гроші на однокімнатну квартиру, а вони з чоловіком додали і купили двокімнатну.
Через кілька років виходила заміж Олена, їй теж я купила однокімнатну квартиру, вони в ній зараз і живуть, бо своїх грошей ще не підкопили.
Два роки тому майже одночасно доньки подарували мені внуків, я приїжджала на хрестини до обох, купувала все необхідне, грошей не шкодувала.
Одним словом, до недавнього часу я жила заради дітей, і вони до цього звикли, тому новину про те, що я планую виходити заміж, вони прийняли в штики.
Мені прикро, бо я лише тепер вирішила нарешті трохи пожити для себе, а мої найближчі люди мене не підтримали.
З Іваном ми розлучилися ще 6 років тому. Я зрозуміла давно, що навіть якщо я і повернуся додому, то до чоловіка вже не повернуся, ми і так були чужими один одному, а час і відстань лише це поглибили.
З Павлом ми знаємося вже кілька років, колись познайомилися в Польщі, він мій ровесник, давно розлучений.
Павло ще рік тому повернувся в Україну, і нещодавно зробив мені пропозицію, ми вирішили офіційно оформити наші стосунки.
Але моїм дітям це не сподобалося – ні Софія, ні Олена мене не підтримали.
Я хотіла на свята разом з Павлом прийти до них в гості, на внуків подивитися, так вони сказали, що їх вдома не буде.
Тоді я вирішила, що запрошу всіх до себе, але діти сказали, що не приїдуть.
Мені дуже прикро, чому вони вважають, що я не маю права на щастя?
Єдиний, хто мене підтримав, це моя мама.
Вона життя прожила і каже, щоб я не зважала на думку дочок, а будувала своє щастя.
Я так і зроблю, але від реакції моїх дітей мені якось не по собі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
