fbpx
Життєві історії
До моїх свекрів приїхала жити донька з зятем. Щось там у них не склалося і свекор, без попередження, приїхав жити в мою квартиру. Вона маленька, місця мало: в одній кімнаті ми з чоловіком і двома дітьми, в іншій – батько чоловіка. Тиждень минув, другий, батько додому не їде і я вирішила подзвонити свекрусі

Я повільно дуже йшла додому. Мені так не хотілося повертатися туди знову. Адже в нас відбулися деякі зміни, через які наразі я ходжу по вулиці до самого вечора, мені так краще. Річ у тім, що до нас приїхав погостювати батько мого чоловіка. Ми прийняли тата Миколи з великою радістю, побуде декілька днів у нас і поїде додому. Але вже тиждень минув, а Дмитро Іванович їхати додому не збирається. Я вже тихо не раз кажу чоловікові, скільки ще його тато житиме у нас.

Виявляється до моїх свекрів переїхала жити їх дочка з чоловіком. Тато з зятем посперечалися. Свекор у нас людина з непростим характером, от і не змогли разом жити під одним дахом. Мамі чоловіка Людмилі Вікторівні було непросто. Дмитро Іванович, не довго думаючи, приїхав до нас і живе собі. А я місця собі не знаходжу. У нас двокімнатна квартира, між іншим моя власна, мама з татом подарували мені перед весіллям.

Маємо двох синів, два і чотири роки. Зараз вони ходять в дитячий садок. Тіснимося вчотирьох в одній кімнаті з дітьми та чоловіком. В другій спокійно собі розташувався свекор. Йому добре, телевізор біля нього, кухня поруч. Щохвилини ходить туди та назад, човгає ногами. А ми усі разом ледь поміщаємося в одній кімнаті. Я не висипалася зовсім. Про чоловіка і говорити нічого, а він і на роботу ходить. Прошу його, щоб поговорив із татом, але Олександр запитує, як ти собі уявляєш? Скаже, просять батька піти. Але мені байдуже що скаже Дмитро Іванович, нам усім незручно.

Минув ще один тиждень. Я почала помічати, що Дмитро Іванович почав виходити з квартири, і надовго. В такі моменти я насолоджувалася, що у квартирі одна. Швиденько прибирала, варила їсти. Коли приходив свекор, йшла собі на вулицю, десь в парку погуляти. Згодом я почала звикати до такого життя. Але нам з чоловіком непросто в одній кімнаті з дітьми, але то ж є тато, не скажеш, щоб повертався додому, а сам не здогадується їхати додому.

Одного разу я зателефонувала свекрусі, запитала як життя і таке інше. Вона з першого слова просила в мене вибачення, що її чоловік надовго затримався у нас. Таку відповідь почути я не сподівалася, але Людмила Вікторівна говорила, щоб почекали ще трішки. Вона знайшла квартиру для дочки. Житимуть поки що на орендованій квартирі, потім щось придумають, говорила. Чоловіка свого забере відразу, як тільки діти виберуться. Вона розуміє як несолодко мені приходиться. Син телефонував їй, розповідав про те, як ми зараз живемо. Дочка її не в захваті, що прийдеться жити на орендованій квартирі, але потрібно робити так, щоб нікого не образити. Тому мамине рішення прийняла спокійно.

– Почекай ще трішки, дитинко, скоро все влаштується, – говорила мені свекруха.

І дійсно вже наступного тижня Людмила Вікторівна сама приїхала до нас. Я зустрічала її з такою радістю, що моя мама позаздрила б їй. Про що говорили вони з Дмитром Івановичем за закритими дверима, мені невідомо. Але коли вони вдвох вийшли, повідомили що наступного дня їдуть додому.

Коли я проводжала їх на вокзалі, ми з мамою чоловіка ми так тепло прощалися, немов найрідніші люди. За цей час вона справді стала для мене рідною. Розумна і дуже мудра жінка зуміла виправити ситуацію. Я хочу бути схожою на неї, і навчитися мудрості, яка є в цієї дивовижної та доброї людини.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page