fbpx
Життєві історії
До Лесі мама часто телефонує з села, проситься в місто до неї. Подруга радить Лесі не слухати її

Після того, як я зі своєю мамою поговорить по телефону, Леся відчуває себе винною у всьому! Лесі 38 років, а вона вважає, що винна в тому, що в її мами зараз досить непросте життя. Останні пів року мам постійно просить доньку забрати її до себе жити, в столицю. Плаче, скаржиться, що пенсія маленька, що діти далеко від неї, що вона одна, недужає останнім часом. Леся каже їй постійно, мовляв – мамо, ну подумай сама, куди я тебе візьму? Самі тут поневіряється по чужих кутках. Та, здається, що матір і не чує її.

Після розлучення з чоловіком, мешканцем столиці, Леся зараз живе з десятирічною донькою Марічкою в орендованій однокімнатній квартирі, працює адміністратором в невеликому магазинчику поруч з будинком, отримує мінімальні аліменти, які колишній чоловік недавно ще зменшив зважаючи на народження у нього дитини в новому шлюбі.

– Щиро кажучи, ми зовсім не шикуємо! – розповідає Леся про своє непросте життя. – Економимо на всьому. Добре ще, що ми з донькою їмо мало. У подруги он син-підліток, я подивилася, скільки він їсть. Ні, хлопчика я б точно не прогодувала! Мені зараз складно дається кожна копійка.

М’ясо, фрукти та ягоди жінка, зазвичай, купує лише своїй доньці, речі намагається носити дуже акуратно, старанно стежить за усіма акціями і розпродажами – загалом, живе так, як багато небагатих людей в наш час. Головне не опускати руки, вважає вона, вірить, що її життя скоро налагодиться і в них все добре буде. Розчаруєшся в усьому, почнеш шкодувати себе – нічого не зміниться на краще, вона це лише й розуміє добре.

Мама Лесі, Валентина Степанівна, живе в невеликому містечку.

– Їй зараз всього 66 років, за столичними мірками, ще зовсім не стара жінка, але тільки спробуй їй про це сказати! Для неї це образа. Як це “не стара”? У неї ж просто настрій такий старої людини, дуже шкодує себе, особливо в останні роки. Дзвонить мені в травні я говорю, мамо, у мене горло червоне, я не можу розмовляти зараз, іншим разом зателефоную тобі. А вона – ой, та що там твоє горло, ось у мене якось раз було воно червоне, то я тоді навіть води пити не могла. І тиск мій – не тиск, і спина у мене кам’яна, тому що я ще молода людина, скаржитися мені немає на що, бо мама мені ніколи не вірить, вона каже, що я перебільшую, а от їй дійсно недобре.

Валентина Степанівна вже не працює. Особливих захоплень у неї немає, подруг теж небагато, спілкуватися, особливо, ні з ким. Дні вона коротає за переглядом телепередач певного жанру – ток-шоу, новини – і картина світу у неї тому вельми специфічна. Все погано, а буде ще гірше.

– Але ж якби хоч у мене була тут власна двокімнатна чи трикімнатна квартира своя, я б ще й тоді добре подумала перед тим, чи брати до себе маму! Адже людина вона дуже непроста, і легко з нею не буде мені точно ніколи.

У цій же ситуації, коли не тільки власної трикімнатної квартири немає, а й навіть самої маленької кімнати у Лесі і її дочки немає, про мамин приїзд на постійне місце проживання і мови бути не може.

Там у мами, в її містечку, в власності є невелика двокімнатна квартира. Мама пропонує її продати, але про це Леся і чути не хоче. На гроші від продажу маминої маленької квартири в її малому місті в столиці не купиш зовсім нічого. До того ж зараз в цій квартирі всі вони і прописані – Леся з донькою і Валентина Степанівна. Якщо квартири не буде, всі вони виявляться зовсім ніде не прописані.

– Так хоч повернутися туди можна буде, в самому крайньому випадку, коли наше життя на чужині зовсім не складеться, адже різне може бути – міркує собі Леся. – Ні, квартиру, звісно, я продавати не можна.

Здавати в оренду мамине житло, щоб орендувати мамі щось в столиці, хоча б кімнату якусь, теж не вийде – за оренду виручиш хіба що суму, яку можна порівняти з оплатою комунальних витрат в столиці, а їсти їй за що. Леся розуміє, що їй ще й тоді забезпечувати маму прийдеться, але їй зараз і самій на харчі не вистачає.

– Мама, ну ти сама подумай – куди ти до мене приїдеш? У нас місця зовсім немає, однокімнатна квартира, розумієш? Ми орендуємо її. Двокімнатну зараз я не зможу орендувати, тим більше в нашому районі. А міняти район ми не можемо – нам тут близько до школи.

– Так я і на кухні поживу! – умовляє мама. – Диван мені поставимо маленький, або розкладачку.

Але житло – це далеко не вся проблема. Мамі потрібна поліклініка, харчування. Пенсії, вона каже, не вистачає – але в столиці тим більше її вистачати не буде. А прийняти до себе на свої гроші ще й маму Леся дійсно не може.

– Так скажи їй ясно – мамо, не вигадуй, сиди у себе вдома! – радить Лесі її подруга. – Нічого їй тут робити, буде тільки проблеми створювати. Тобі їх і так мало? Їй 66 років, до старості ще років 15! Так їй і скажи. Що через 15 років ти її забереш, а зараз нехай сама живе, хай дбає про себе поки. Тобі треба дочку піднімати на ноги, вчити, всі ресурси зараз повинні бути спрямовані на це. І скарги по телефону відразу припиняй, нічого! “Ой, у мене на кухні щось підгоріло, поспішаю, бувай-бувай!” – і все!

Ольга думає саме так і робити, адже вона вже слухати не може мамині прохання.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page