fbpx

Днями у моєї найкращої подруги був ювілей, 50 років, все було чудово, але з свята я повернулася дуже засмученою, зрозуміла, що не варто мені ходити на ці сімейні торжества

Днями у моєї найкращої подруги був ювілей, 50 років, все було чудово, але з свята я повернулася дуже засмученою. Кілька днів не могла себе взяти в руки. Тепер мене мучить думка, що я егоїстка, яка не вміє радіти чужому щастю, хоча це не зовсім так, напевно.

Останнім часом я помітила за собою, що не можу ходити на свята – дні народження, весілля, і інші торжества, де всі сидять парами, а я завжди приходжу одна.

Так було і всі попередні роки, але тоді ще була надія, ще сподівалася, що знайду свою половинку і створю сім’ю. А воно чомусь так не сталося.

Мені 44 роки, я ніколи не була одруженою. Багато мене питають, навіщо мені це, адже в очах у оточуючих я доволі успішна жінка – в мене є власна квартира, машина, хороша робота, я склалася як професіонал своєї справи.

Я і сама не знаю, чому моє особисте життя так мене засмучує. Можливо, бо у всіх це є, а в мене нема. А можливо, назбиралося багато любові, яку так хочеться комусь віддати. А ще, дуже хочеться бути чиєюсь… Не бути самотньою довгими вечорами і ночами.

У моєї сестри є троє дітей. Племінників я люблю як рідних, у всьому їм допомагаю. І вони мене люблять, часто приходять до мене в гості. Тоді ці миті стають найщасливішими, коли в моїй завжди ідеально прибраній квартирі розкидані їхні іграшки, а в моєму ліжку випадково з’являються обгортки від шоколадних цукерок.

А потім племінники йдуть, і я знову залишаюся одна. Рятує робота, там я забуваюся.

Я задаю собі постійно питання – що заважає мені бути щасливою? Може, мені треба перестати спілкуватися з своїми заміжніми подругами, перестати порівнювати себе з іншими, перестати ходити до друзів на сімейні свята, щоб не ловити співчутливі погляди, мовляв, що з нею не так?

Не знаю… Нещодавно почула пораду – народити собі дитину. Я про це ніколи не думала, бо вважаю, що діти мають народжуватися в повних сім’ях. Але і справді, час зараз інший, може варто спробувати. Та мене лякає і те, що вже занадто пізно.

Бувають такі ситуації, коли здається, що виходу немає, і треба прийняти все, як є. І я стараюся так зробити, дякую Богу за все, що маю. Але чому ж тоді так сумно на душі, і чи мине це колись?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page