Мамі моїй зараз 65 років, живе вона сама, бо батька не стало кілька років тому. У мами є звичка мені зателефонувати і пів години розповідати, що у неї знову не так. При чому, роботу треба робити терміново.
Мені 40 років, 18 з них я в шлюбі з Павлом. Живемо ми з чоловіком дуже добре, я з впевненістю можу сказати, що мені пощастило. Зараз мій чоловік працює головним інженером на великому виробництві, зарплата у нього доволі непогана.
Проте так було не завжди, колись він працював сантехніком, приїхавши з села в обласний центр. В інститут Павло не поступив, а платне навчання його родина не потягнула. Ось і влаштувався працювати в ЖЕК.
Ми зустрічалися кілька місяців, а потім вирішили одружитися. Мамі майбутній зять зовсім не сподобався, вона сказала, що не благословлятиме наш шлюб.
Мені було дуже прикро, але після весілля нам довелося жити разом із нею. І ці роки стали далеко не найкращими для нас усіх.
На наступний рік чоловік таки поступив в інститут, але з ЖЕКу не пішов, його вмовило начальство залишитися, надто вже руки у нього виявилися золоті.
У нашій квартирі він все переробив, полагодив, але мамі все було не так. Він не сидів на шиї, як любила всім говорити мама, стипендію отримував, підробляв слюсарем та й батьки його з провінції допомагали продуктами.
Ще один неприємний момент, який нам запам’ятався – мама не захотіла прописувати Павла у себе, пояснила, що переживає за свою квартиру. Мій чоловік тоді сильно образився на неї, та й і я теж.
Тоді Павло випросив у начальства в ЖЕКу кімнатку в гуртожитку (яку мама називала комірчиною) і ми переїхали. Там і народилася наша дочка. Жилося нам непросто, але іншого виходу у нас не було, до тещі повертатися мій чоловік не хотів.
Через кілька років після закінчення навчання чоловік зайняв керівну посаду у компанії, і з часом ми навіть змогли купити квартиру. Мама в нас не була жодного разу, гордість не дозволяє.
Я з донькою сама її відвідувала, навіть з нагоди свого дня народження. Добре, що чоловік розумів і не перешкоджав.
Зараз мама мене дістає, що чоловік не може прийти та допомогти їй. Я його не звинувачую, він якось сказав, що не проти, якщо я даватиму мамі гроші, але сам він ніколи не переступить поріг її будинку.
Сказав: «Можливо, якби вона одразу, тоді ще вибачилася, я б зрозумів. А так… Половина життя минула. Вона мені чужа. І ні до чого зараз налагоджувати стосунки».
Мені шкода маму, але вона досі вважає, що була тоді права, що Павло мені не пара.
Вона вперто не хоче помічати, що з цим чоловіком я щаслива вже 18 років.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.