Дмитро вже давно перестав рахувати кілометри. Для чоловіка, який переступив поріг сорокаріччя, кабіна величезної фури стала другим домом, а монотонний гул двигуна — найкращою колисковою. Він був далекобійником не за професією, а за станом душі. Дорога навчила його головному: у житті, як і на трасі, бувають круті повороти, неочікувані заноси та густий туман, крізь який треба просто продовжувати рух, тримаючи руки на кермі.

Зараз Дмитро здавався оточуючим людиною скелястого спокою. Але цей спокій не був даром природи — він був вистражданий роками. Колись він зрозумів просту істину: що судилося, те й обійме тебе на порозі, і боротися з вітром марно, треба лише вміти правильно поставити вітрила.

Його історія кохання почалася ще в часи навчання у технікумі. Олена була тією дівчиною, за якою озирався весь гуртожиток. Струнка, з глибоким поглядом темних очей і волоссям, що пахло польовими травами навіть посеред галасливого міста. Дмитро, який виріс у дитячому будинку і звик розраховувати лише на власні мозолі, дивився на неї як на святиню.

— Дмитре, завтра ми їдемо до моєї мами, — одного разу сказала вона, ніжно поправивши йому комірець сорочки. — Час вас познайомити.

Дмитро усміхнувся, хоча в грудях щось стислося від хвилювання. — Ну що ж, поїдемо. Давно пора дізнатися, у кого моя майбутня теща така красуня вдалася.

— Теща? — Олена грайливо підняла брови. — Ти вже й весілля спланував?

— А як інакше? Хіба я можу такий скарб комусь віддати? — він раптом став серйозним, взяв її за руки. — Я знаю, що зараз не час для гучних жестів, немає в мене ні каблучки з діамантом, ні великих статків. Але є серце, яке належить тобі. Ти підеш за мене?

Олена лише міцніше стиснула його долоні. — Куди ж я без тебе, соколе мій? Звісно, піду.

Проте знайомство з Надією Петрівною, мамою Олени, пройшло не так гладко. Надія Петрівна все життя викладала математику в ліцеї. Вона була жінкою витонченою, але суворою, з тими самими «вчительськими» очима, які бачать людину наскрізь. Хлопець без коріння, без батьківської підтримки, з дитбудинку — для неї він здавався ненадійним фундаментом для щастя єдиної доньки. Вона не приховувала своєї скептичності, часто натякаючи, що Олена заслуговує на когось із «свого кола».

Дмитро все терпів. Він розумів її материнський страх. Він просто працював, мовчав і кохав Олену так, що поступово навіть крига в серці Надії Петрівни почала танути.

Коли в родині з’явилася маленька Соломійка, здавалося, що світ нарешті посміхнувся Дмитрові на повні вуста. Дівчинка була копією матері — такі ж допитливі оченята, така ж світла усмішка. Саме тоді Дмитро вирішив піти у міжнародні рейси. Потрібні були гроші: на власне житло, на гарну освіту для доньки, на те, щоб його дівчата почувалися захищеними.

Життя почало налагоджуватися. Надія Петрівна навіть почала готувати йому в дорогу фірмові пиріжки, що було найвищим знаком визнання. Але біда впала на їхній поріг тихо, без попередження. Олена почала в’янути, як квітка, якій бракує води. Лікарі лише розводили руками, поки не поставили діагноз — хвороба була підступною і надто швидкою.

Олени не стало за лічені місяці. Соломійці тоді ледь виповнилося три роки.

— Як нам далі, мамо? — запитував Дмитро у тещі, сидячи на кухні в повній темряві. Тепер він називав її тільки так, бо вони залишилися єдиними дорослими в розбитому світі маленької дитини.

— Треба жити, Дмитре. Заради неї, — Надія Петрівна витирала сльози краєм хустки. — Тепер вона — наша Оленка, наша надія.

Минуло ще три роки. Дмитро жив від рейсу до рейсу, вкладаючи всю ніжність у короткі дні вдома. Але доля вирішила випробувати його знову. Соломійці стало погано прямо в садочку. Непритомність, лікарня, нескінченні аналізи. Коли Дмитро повернувся з чергового відрядження, його зустрів не дитячий сміх, а білі стіни онкологічного центру.

— Потрібна операція, — сказав лікар, уникаючи погляду батька. — Випадки спадковості рідкісні, але бувають. Часу у вас небагато. Сума для порятунку потрібна величезна… така, що зазвичай збирають цілими містами.

Для Дмитра це прозвучало як вирок. Надія Петрівна продала старовинну хату в селі, що залишилася від батьків, почала брати учнів з ранку до ночі, попри поважний вік. Дмитро працював на зношення, брав найважчі рейси, але зібраних коштів ледь вистачало на половину необхідного. Він відчував себе безсилим велетнем, який не може захистити власну дитину від невидимого ворога.

Був вечір січня. Дмитро повертався додому, коли небо розірвалося сніговою бурею. До міста залишалося кілометрів п’ятдесят — лісиста ділянка дороги, де взимку рідко зустрінеш живу душу. Раптом у світлі фар він побачив щось темне на узбіччі.

— Може, гілка впала? — промайнуло в голові. Але серце тьохнуло.

Він зупинив багатотонну машину і вискочив на мороз. У снігу лежала жінка. Без пальта, у легкому вбранні, вже майже повністю припорошена білим саваном. Пульс ледь пробивався, наче далеку луна. Не гаючи ні хвилини, Дмитро закутав її у свою ковдру, затягнув у теплу кабіну і помчав до найближчої лікарні.

Цілу ніч він провів у коридорі, даючи свідчення правоохоронцям. А наступного дня йому зателефонували з лікарні.

— Жінка прийшла до тями. Вона хоче бачити свого рятівника.

Її звали Катерина. Попри блідість, вона виглядала витонченою і водночас дуже вразливою.

— Дякую вам… — прошепотіла вона. — Якби не ви, ліс став би моєю могилою.

— Як ви там опинилися? — запитав Дмитро, все ще не вірячи в реальність того, що сталося.

Катерина розповіла свою сумну історію. Вона була сиротою, яку виховав дядько Григорій — чоловік великої душі, що заснував невелику благодійну справу. Після його смерті він залишив усе Катерині, бо його рідний син Віктор давно пішов кривим шляхом і навіть підіймав руку на батька. Віктор з’явився нібито з миром, приніс частування… а далі — туман. Очевидно, він хотів позбутися сестри, щоб заволодіти спадком, і вивіз її, непритомну, в ліс.

Дмитро, розчулений її щирістю, і сам не помітив, як розповів про свою Соломійку, про операцію, на яку бракує коштів, і про те, як страшно щодня втрачати надію.

Минув тиждень. Дмитро саме збирався у новий рейс, коли Надія Петрівна, тремтячими руками тримаючи телефон, вигукнула:

— Дмитре! Дзвонили з клініки! Кажуть, готуйте Соломійку до операції, все оплачено!

— Як оплачено? Ким? Ми ж і половини не перерахували! — Дмитро не вірив своїм вухам.

У лікарні їм лише коротко відповіли: «Внесок надійшов від Катерини Володимирівни. Вона просила передати, що це борг за життя».

Операція була довгою. Дмитро і Надія Петрівна провели ці години в молитві, стискаючи руки одне одного. Коли лікар нарешті вийшов і втомлено посміхнувся, Дмитро вперше за багато років заплакав.

Соломійка швидко одужувала. Вона ще була слабкою, але її очі знову світилися життям. Після реабілітації вони повернулися додому. Дмитро весь цей час шукав Катерину, щоб подякувати, але вона ніби зникла.

Одного разу він поїхав на цвинтар до Олени — поділитися радістю, розповісти, що їхня донечка врятована. Там, неподалік, біля доглянутого пам’ятника, він побачив знайому постать.

— Катерино? — тихо покликав він.

Вона обернулася. В її очах не було більше того жаху, тільки спокій. — Доброго дня, Дмитре. Я знала, що ми зустрінемося.

— Ви… це ви врятували мою доньку. Я не знаю, як віддячити. Я зберу гроші, я все віддам, клянуся…

— Не треба, — вона м’яко зупинила його. — Ці кошти не мої. Мій дядько Григорій колись створив фонд допомоги дітям. Він назвав його «Вікторія» в пам’ять про свою маленьку племінницю, яку не зміг врятувати від тієї ж хвороби. Я лише розпоряджаюся тим, що він заповідав для добрих справ. А те, що ви врятували мене в ту ніч — це знак, що коло доброти має замикатися.

Вони довго розмовляли. Виявилося, що Віктор отримав по заслугах перед законом, а Катерина тепер сама керує фондом, допомагаючи сотням інших дітей.

Того вечора вдома було незвично затишно. Соломійка малювала на килимі, а Надія Петрівна раптом відклала вбік свої зошити і подивилася на зятя.

— Дмитре, послухай мене. Я стара вчителька, бачила багато доль. Ти став мені сином, дорожчим за рідних. Але живі повинні жити. Соломійці потрібна не тільки пам’ять про маму, а й жива турбота. І тобі… тобі потрібна душа поруч. Катерина — золота людина. Я бачу, як ти змінюєшся, коли говориш про неї. Не бійся бути щасливим знову. Оленка б нас зрозуміла.

Запрошення на обід Катерина прийняла з радістю. Вона прийшла не як благодійниця, а як проста жінка, з теплим шарфом і домашнім печивом. Соломійка прикипіла до неї миттєво — діти справді відчувають світло.

Минув час. Побачення, вечірні прогулянки парком, довгі розмови по телефону, коли Дмитро був у дорозі. Він знову відчув, що таке чекати повернення не просто до обов’язку, а до кохання.

На день народження Соломійки, коли за столом зібралася їхня маленька, але міцна родина, Дмитро підвівся. Його голос трохи тремтів.

— Катю, я не майстер говорити красиво, ти знаєш. Моє життя — це дороги. Але я хочу, щоб усі мої дороги відтепер вели тільки до тебе. Ти станеш моєю дружиною?

Соломійка першою заплескала в долоні: — Катю, згоджуйся! Будемо завжди разом!

Надія Петрівна лише посміхалася крізь сльози, киваючи головою. Катерина підійшла до Дмитра, поклала руку йому на плече і тихо відповіла: — Я згодна. Бо доля нас не просто звела — вона нас врятувала одне для одного.

Через рік у великій квартирі, де вони оселилися всі разом, знову почувся дитячий плач — у Соломійки з’явився маленький братик. А Надія Петрівна, хоч і залишилася у своєму помешканні, кожного вихідного приїжджала до них, привозячи незмінні пиріжки та любов, якої вистачило б на цілий світ.

Бо як кажуть у народі: дорога життя довга, але якщо йти нею з добрим серцем, вона обов’язково приведе до щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.