Тетяна Петрівна тримала в руках мереживну серветку, яку вона зв’язала всього декілька годин тому.
Вона була вже давно немолодою жінкою, але енергійною. Її будинок завжди був наповнений теплом і суцільним затишком, але сьогодні настрій у жінки похилого віку був трохи пригніченим.
Причина всього цього крилася у нещодавньому візиті до них доньки Тамари та онука Михайла.
35-річна жінка завжди виглядала бездоганно.
Вона була гарно одягнена, з красивою зачіскою та яскравим макіяжем. Навіть мати помітила, який на ній був красивий одяг, напевно брендовий, як завжди.
Її 14-річний син Михайло йшов стопами матері. Хлопчик носив тільки найкращі бренди, і його гардероб міг позаздрити будь-який підліток в його віці.
– Ну ось, знову вони просто пішли, – сказала Тетяна Петрівна, звертаючись до свого чоловіка, який сидів навпроти неї, з цікавістю переглядаючи газету. – Знову нічого не принесли, ні цукерку, ні квіточку. А свого часу я для них стільки зробила.
Дмитро Іванович відклав газету убік і глянув на дружину з розумінням.
– Тетяночко, ну що ти хочеш тепер? Вони молоді люди, зайняті своїми справами і своїм життям, – спробував заспокоїти він дружину.
– Молоді люди, зайняті, – повторила вона з легкою гіркотою. – А коли ми були молодими з тобою, ми завжди знаходили час для своїх батьків. Пам’ятаю, як ми приносили твоїй мамі квіти чи солодощі щотижня, навіть коли грошей у нас майже не було. А зараз вони навіть не думають, що нам теж потрібна допомога і підтримка від них.
– Ну, нашій Тамарі ж нелегко зовсім, – продовжив чоловік. – Працює багато, одна вона зараз дбає про сина. Напевно просто не вистачає на все часу та грошей.
– Час завжди можна знайти для батьків, було б бажання. Ось вчора вони знову були у ресторані. Михайло розповідав, які там були смачні страви. А мені б хоч пиріжків принесли або купили фруктів. Адже у нас із тобою пенсія невелика зовсім, самі не можемо, а вони.
Мама різко замовкла, відчувши, як на очі мимоволі навертаються сльози.
Дмитро Іванович підійшов до засмученої дружини і сумно глянув на неї.
– Не засмучуйся, Тетянко. Все буде добре. Може, варто поговорити з нашою дочкою відверто? Сказати, що нам потрібна хоч трішки її допомога?
– Говорила вже я їй, – зітхнула Тетяна Петрівна. – Але вони наче не чують мене. Тільки усміхаються та обіцяють, що скоро допоможуть. А потім знову йдуть, залишивши нас самих, як завжди.
Чоловік зрозумів, що дружина справді хвилювалася з цього приводу.
Він вирішив, що настав час самому втрутитися й спробувати налагодити стосунки в сім’ї.
Наступного дня, якраз перед Вербною неділею батько зателефонував до Тамари і запропонував увечері на свято приїхати до них у гості в неділю. Він думав, що вони якогось гостинця матері привезуть і вона трішки заспокоїться, що донька з онуком не забули про них.
– Ми ж були у вас зовсім недавно, – мовила донька, проте батько продовжував наполягати.
Не придумавши, як викрутитись, Тамара таки погодилася. Увечері вона приїхала до батьків разом із Михайликом.
– Добрий вечір, бабусю, дідусю, – ввічливо привітався хлопчик, увійшовши до вітальні.
Тетяна Петрівна посміхнулася, хоч на душі був смуток. Вона приготувала чай з печевом, бо готувати їй було важко, та запропонувала їм сісти за стіл.
– Як справи, Михайлику? – Запитала онука бабуся, постаравшись приховати смуток.
– Чудово, бабусю! – радісно відповів хлопчик. – Нещодавно мама купила мені нову куртку, таку класну! І кросівки також оновили, я давно собі такі хотів, всі друзі тепер мені зазлрять, бо ні в кого немає таких дорогих.
Бабуся промовчала, але погляд її став сумнішим за звичайний. Вона перевела погляд на Тамару.
– А ти як, донечко? Чи багато працюєш?
– Дуже багато, мамо, – відповіла Тамара і на автоматі поправила зачіску. – Клієнти буквально засипають замовленнями. Доводиться часто затримуватись на роботі.
– Зрозуміло, дитино. А як ти справляєшся з будинком? Бо ж у тебе ще й син росте, його потрібно глядіти.
– Справляюсь, як можу, – посміхнулася Тамара. – Михайло вже дорослий, сам собі готує, прибирає, а я намагаюся купувати йому все найкраще.
– Це чудово, що у вас все гаразд, – тихо промовила мати. – Але, знаєш, іноді мені здається, що ви з онуком забуваєте про нас з батьком. Адже ми теж потребуємо допомоги.
Тамара мимоволі почервоніла, але все ж таки продовжила посміхатися.
– Мамо, ну що ти! Ми завжди готові допомогти вам. Просто у нас справді багато справ.
– Справи, справи, ех, зітхнула мати. – А колись ти вважала, що приходити в гості з порожніми руками – поганий тон, і я не ображалася, бо знала, що ти сама з копійки на копійку перебиваєшся. А зараз.
Тамара зам’ялася, не знаючи, що відповісти матері. Дмитро Іванович вирішив втрутитися.
– Послухай, дочко, – почав він спокійно. – Ми з мамою чудово розуміємо, що ти зайнята людина, але ж не слід забувати і про нас. Ми живемо на одну пенсію, нам важко дуже, зрозумій.
Тамара подивилася на батька, потім – на сина, котрий слухав розмову родичів із великим інтересом.
– Тату, я зовсім не розумію, про що говориш? – обурено мовила жінка. – Ми ж відвідуємо вас раз на тиждень чи два.
Михайло, який мовчав увесь цей час, несподівано вирішив втрутитись у розмову дорослих.
– Мамо, дідусь каже тобі про те, що ти не даєш їм гроші, тут все зрозуміло, – сухо промовив. – І приїжджаєш із порожніми руками до своїх батьків. Це вже бабуся сказала.
Тамара з подивом подивилася спочатку на власного сина, а потім – на літню матір і батька.
За їхніми збентеженими поглядами, вона зрозуміла, що Михайло якраз все правильно зрозумів. Тоді донька мовила:
– Ви ж знаєте обоє чудово, що на мені ще висить іпотека за квартиру та кредит, тож зайвих грошей немає у нас зовсім.
– Навіть на пачку печива для матері на Вербну неділю? – не витримала мати. – Приїжджаєш із порожніми руками щоразу до нас, а я ще й завжди думаю сама, чим це вас вгощати, бо любимо з татом тебе з онучком.
– Вам шкода для нас із сином звичайного та двісті грам печива? – сухо запитала донька.
– Та річ не в цьому! – обурився батько. – Самі в бренди одягаєтеся, а для нас і пару сотень гривень шкода.
– На вашу думку, ми маємо ходити в старому поношеному одязі? Чи ви теж хочете у брендах ходити? – обурилася жінка.
– Справа не в цьому зовсім! – мовив батько. – Просто нам було б приємно, якби ти виявляла хоча б якісь знаки уваги.
– Старість на вас так впливає, чи як? Раніше самі говорили, щоб я нічого не возила і не витрачала гроші даремно, ви самі справитеся.
– Ну, то було вже давно, коли ми справлялися, – сказала мати.
– Тобто тоді не треба було гроші вам, а зараз виникла така необхідність? Моя думка, вам просто зайнятися нічим, і ви вирішили причепитися! – суворо пробурчала жінка. – Михайле, ми йдемо, нам тут раді тільки, якщо ми з подарунками та грошима!
Під розгубленими поглядами своїх батьків жінка з сином попрямувала до дверей.
Біля порога Михайлик раптом різко обернувся і швидко помахав бабусі та дідусеві рукою.
Цього ж вечора на карту Тетяни Петрівни прийшло 200 гривень. Вона спочатку не зрозуміла, від кого, але потім прийшло повідомлення від Михайлика.
“Я допомагатиму вам, бабусю, при можливості”.
Бабуся розчулилася від несподіваного повідомлення онука та заплакала.
– Ось як вийшло так! Дочку ми виростили гірше, ніж виріс онук.
– Значить, самі винні в цьому, – сумно сказав чоловік.
А ближче до ночі, коли було пізно Тамара набрала матір і сказала, щоб та більше не думала брати гроші в дитини, це не правильно зовсім. І сказала, що більше не буде ходити до батьків, бо вони не раді їй, коли у неї немає грошей для них.
Чому так буває в житті, коли діти, живучи добре, не хочуть допомагати власним стареньким батькам?
Фото ілюстративне.
