Вечірнє сонце м’яко лягало на підвіконня невеликої квартири, де пахло свіжою кавою та дитячим милом. Для Вікторії п’ятниця завжди була найскладнішим, але й найприємнішим днем тижня. Час, коли можна було видихнути після робочих звітів і нарешті присвятити себе родині.

— Артемку, сонечко, ти вирішив, що візьмеш із собою завтра? — вона лагідно покликала сина, складаючи у велику сумку речі для поїздки за місто. — Рюкзачок ще порожній. Давай разом подумаємо, які іграшки поїдуть на дачу цього разу. Може, твій улюблений конструктор чи ту велику вантажівку?

П’ятирічний Артем, який зазвичай з радістю біг збиратися, цього разу вчинив інакше. Він на мить завмер, його великі очі наповнилися недитячою тривогою. Хлопчик почав повільно хитати головою, а потім раптово розвернувся і чимдуж побіг у глибину коридору.

— Ні! Я не поїду! — його крик пролунав не як примха, а як відчайдушне благання. — Не хочу на дачу!

Олексій, який саме заходив до кімнати, глянув на Вікторію з подивом. Вона лише розгублено знизала плечима. Олексій обережно підійшов до сина, який намагався «розчинитися» за завісою.

— Чому, синку? Там же зараз справжній рай. Ягоди поспіли, пам’ятаєш, які смачні черешні ми збирали? Бабуся Надія Петрівна на тебе чекає, і сестричка Христинка вже там. Будете на гойдалках кататися, у басейні хлюпатися. Ти ж так любив туди їздити раніше, Артеме. Що сталося?

Артем нічого не відповів. Його маленькі плечі здригнулися. Спочатку Вікторія подумала, що це звичайна криза віку — мовляв, дитина хоче проявити характер. Але Олексій, уважно дивлячись на сина, напружився: хлопчик не просто вередував, він буквально стиснувся в клубочок, наче намагаючись захиститися від чогось невидимого.

Вечір пройшов у напружених розмовах. Батьки перебирали всі можливі варіанти.

— Може, це через того великого пса у сусідів? — припустила Вікторія. — Пам’ятаєш, як він гучно гавкав минулого разу? Можливо, Артем злякався і тепер асоціює дачу з небезпекою?

— Або він боїться спати там сам у кімнаті, — додав Олексій. — Там же старий будинок, дерево рипить, тіні довгі. Ми ж забули взяти його нічник минулого разу. Давай візьмемо його завтра з собою, і я посиджу біля нього, поки він не засне. Хочеш, малий?

— Ні! — Артем знову заплакав, ховаючи обличчя в подушку. — Я хочу бути вдома… з вами… тут.

— Може, Христинка з подружками його налякали? — Вікторія подивилася на чоловіка. — Дівчатка старші, вони люблять розповідати різні страшилки про лісових духів чи «бабаїв». Треба буде поговорити з нею.

Олексій зітхнув. У них на завтра були заплановані важливі справи, які неможливо було перенести. Поїздка на дачу здавалася єдиним виходом — там за дитиною могли доглянути, поки вони будуть зайняті.

Наступного ранку Артема все ж таки вмовили поїхати. Бабуся Надія Петрівна зустріла їх на порозі свого будинку. Вона була жінкою старої гарту: дисциплінована, сувора, з ідеально зачесаним волоссям і поглядом, який, здавалося, бачив кожну пилинку на підлозі.

— Їдьте спокійно, ми чудово проведемо час, — сказала вона, коротко кивнувши синові та невістці. — У нас тут не курорт, звісно, а нормальне сільське життя. Праця і режим — ось що потрібно дитині.

— Надіє Петрівно, — Вікторія простягнула пакет, — ось нічник Артемка. Будь ласка, поставте його біля ліжка. Йому так спокійніше засинати, він зараз чогось дуже боїться.

Бабуся глянула на пакунок так, ніби їй принесли щось абсолютно непотрібне. — Ой, та що ви вигадуєте? Які страхи? В нашому роду боягузів не було. Їдьте вже, самі розберемося без цих ваших новомодних штучок.

Щойно машина від’їхала, Надія Петрівна поклала пакет з нічником на далеку полицю в коморі, бурмочучи собі під ніс про «тепличне виховання».

Коли в неділю ввечері Вікторія приїхала забирати сина, вона побачила його біля хвіртки. Він сидів на маленькій дерев’яній лавці, нерухомо дивлячись на дорогу. Побачивши маму, він не кинувся їй назустріч, як зазвичай, а просто встав і тихо підійшов.

— Ти як, сонечко? — вона погладила його по голові. — Хочеш, зайдемо до будинку, я з бабусею привітаюся, може, чаю поп’ємо?

— Ні! — Артем міцно вчепився в її руку. — Поїхали додому зараз. Будь ласка, мамо. Прямо зараз.

Надія Петрівна вийшла на ганок, витираючи руки об фартух. — О, вже приїхала? Вечеря якраз доходить, заходьте. Христинка ще залишиться, їй тут подобається.

— Дякуємо, Надіє Петрівно, але нам краще поїхати зараз, поки ще не зовсім темно, — Вікторія відчувала дивну напругу. — Олексій чекає на нас вдома.

Дорогою назад Артем мовчав. Він не розповідав про ігри, про ягоди чи про те, що вони робили з Христинкою. Він просто дивився у вікно, де миготіли дерева та поля. Вдома він одразу пішов до своєї кімнати і ліг у ліжко, навіть не попросивши казку.

— Мабуть, перевтомився на свіжому повітрі, — припустив Олексій, заглядаючи в дитячу.

Через тиждень ситуація повторилася, але в набагато гострішій формі. Коли мова зайшла про наступні вихідні, Артем влаштував справжню істерику. Він не просто плакав — він тремтів усім тілом.

— Я не хочу до бабусі! Вона мене не любить! Вона завжди сердиться!

— Артеме, не вигадуй, — м’яко сказала Вікторія. — Бабуся просто серйозна людина. Вона тебе любить, просто показує це по-своєму. Може, Христинка тебе образила?

— Ні! — хлопчик витирав сльози кулачками. — Христинка хороша. Але бабуся… вона каже, що я розмазня. Вона не дозволяє мені плакати, коли я вдарюся. Каже, що я маю бути «мужиком».

Олексій, який стояв поруч, раптом зблід. Він мовчки вийшов на кухню і сів за стіл. Вікторія пішла за ним.

— Олексію, що з тобою? Ти якийсь сам не свій.

— Знаєш, — почав він тихо, дивлячись на свої руки, — я тільки зараз почав розуміти, чому Артем так реагує. Я просто забув… або намагався забути, як це було зі мною.

Олексій почав розповідати те, про що ніколи раніше не згадував. Це були спогади про його власне дитинство під крилом Надії Петрівни.

— У неї завжди був такий підхід: емоції — це слабкість. Якщо я розбивав коліна до крові й плакав, вона не обіймала мене. Вона давала перекис водню і казала: «Терпи, чоловіки не ниють». Якщо я приносив їй малюнок, який малював годинами, вона могла сказати: «Краще б математику повчив, художників зараз як бруду».

Він гірко посміхнувся. — Моя сестра, Надія (її теж так назвали, на честь бабусі), завжди була улюбленицею. Їй дозволялося бути слабкою, бути дівчинкою. А мене «гартували». Знаєш, через це її «загартування» я одного разу ледь не загинув.

Вікторія ахнула, прикривши рот рукою. — Як це? Ти ніколи не розповідав!

— Мені було дев’ять років. Сильно заболів живіт. Я спочатку намагався терпіти — бо знав, що вона скаже. Але біль став нестерпним. Коли я нарешті сказав їй, вона лише зміряла мене поглядом і промовила: «Знову відмовляєшся від допомоги в саду? Не вигадуй хвороб, бери віник і прибирай подвір’я».

Олексій заплющив очі, наче знову відчуваючи той старий біль. — Я мив ту підлогу, хоча в очах все темніло. Добре, що тоді в гостях була моя бабуся, мама Надії Петрівни. Вона була зовсім іншою — теплою, лагідною. Вона помітила, що я білий як стіна, і на лобі виступив холодний піт. Вона не стала питати дозволу у матері, а просто викликала швидку.

— І що виявилося?

— Перитоніт. Ще б година-дві, і лікарі б не встигли. А знаєш, що мати сказала мені в лікарні, коли я опритомнів? «Ти сам винен, що не сказав одразу чітко, як тобі боляче. Поводився як боягуз, ось і довів до такого». Навіть тоді вона не визнала, що була занадто суворою. Вона просто не вміє інакше.

Вікторія відчула, як її серце наповнюється гнівом і водночас глибоким співчуттям до свого чоловіка. Тепер вона розуміла, чому він такий стриманий у почуттях, чому йому так важко було навчитися говорити «я тебе кохаю».

— Олексію, ми не можемо більше відвозити туди Артема. Навіть якщо нам дуже потрібно. Ми просто не маємо права піддавати його такому емоційному тиску.

— Ти права, — Максим рішуче підвівся. — Поїхали туди зараз. Без попередження. Я хочу побачити все на власні очі.

Частина 5: Момент істини
Вони приїхали на дачу раніше, ніж зазвичай. Тиша заміського селища була оманливою. Надія Петрівна якраз поралася на городі.

— О, ви чого так рано? — вона здивовано підняла брови. — Я ще не встигла його «до виховання» довести.

— Де Артем? — сухо запитав Олексій.

— Та он там, у сараї, інструменти складає. Ходив за мною весь ранок, нив, що хоче додому. Я йому сказала: поки все не прибереш, ніяких мультиків і ніяких розмов. Чоловік має бути корисним, а не баластом.

Батьки швидко пішли до сараю. Артем сидів на маленькому стільчику, його руки були в пилу, а на щоках — засохлі сліди від сліз. Він мовчки намагався розсортувати важкі залізні деталі.

— Артемку! — Вікторія кинулася до сина. Він, побачивши її, спочатку застиг, наче не вірячи своїм очам, а потім так міцно вчепився в неї, що вона ледь не впала.

— Мамо… ви приїхали… не залишайте мене більше тут…

— Не залишимо, сонечко. Ніколи, — прошепотіла вона.

Олексій повернувся до матері, яка підійшла до сараю. — Навіщо це все? Він же дитина! Йому всього п’ять років. Чому ви не дали йому той нічник? Чому ви не дозволили йому просто погратися?

— Бо ви робите з нього дівчисько! — різко відповіла вона. — Життя — це не суничне поле. Якщо він зараз не навчиться терпіти і працювати, він зламається при першій же проблемі. Я тебе так виховувала, і бачиш — ти став людиною!

— Ні, мамо, — голос Олексія зазвучав твердо і спокійно. — Я став людиною не завдяки твоїй суворості, а всупереч їй. Я став людиною завдяки тому, що зустрів Вікторію, яка навчила мене, що почуття — це не соромно. Ти виростила в мені дитину, яка боялася сказати про біль, навіть коли смерть була поруч. Ти хочеш того ж для онука?

Він зробив крок ближче до неї. — Артем не буде «терпіти» там, де треба підтримка. Він не буде «мужиком» у твоєму розумінні цього слова. Він буде щасливою людиною, яка вміє любити і знає, що її захистять.

Надія Петрівна мовчала. Її обличчя залишалося кам’яним, але в глибині очей на мить промайнуло щось схоже на розгубленість. Можливо, десь там, глибоко в душі, вона теж пам’ятала, як їй самій було важко у своєму дитинстві, але вона вибрала шлях сили, а не любові.

— Більше ми його сюди не привеземо, — завершив Олексій. — Ми будемо приїжджати всі разом, як гості. Але виховувати мого сина ти більше не будеш.

Минув місяць. Життя родини змінилося. Вони більше не намагалися «спихнути» Артема на вихідні, щоб просто відпочити. Натомість вони навчилися відпочивати разом.

На вихідних вони ходили до парку, де Артем міг годинами бігати за метеликами, а потім з розгону застрибувати в обійми батька. Олексій тепер не боявся показувати свої емоції. Він міг сісти на траву поруч із сином і разом з ним розглядати якусь дивну мураху, забувши про всі «чоловічі» стереотипи.

— Тату, дивись! Я сам збудував вежу! — кричав Артем, сяючи від щастя.

— Ти молодець, синку. Я пишаюся тобою.

Якось увечері, коли вони всі разом вечеряли, Артем раптом сказав: — А знаєте… я вже не боюся дачі. Але тільки якщо ми поїдемо туди всі разом. І візьмемо мій нічник. І якщо бабуся дозволить мені з’їсти рожевий зефір.

Олексій і Вікторія перезирнулися. В їхніх очах була тиха перемога. — Обов’язково поїдемо, малий. Але тільки тоді, коли ти сам цього захочеш.

Олексій зрозумів головне: справжня мужність не в тому, щоб мовчати, коли боляче, а в тому, щоб мати сміливість захистити тих, кого любиш, навіть від найближчих людей, якщо вони завдають шкоди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.