Знаєте, я за все своє життя ні в кого й копійки не зичила. Хтось скаже — горда, хтось — дивна, а я просто завжди знала ціну грошам. Отак прожила до шістдесяти з лишком і щоранку, заварюючи собі каву, дивлюся у вікно й думаю: розраховуй тільки на те, що в тебе в кишені. Бо все інше — то ілюзія, дим, який розвіється за першим же поворотом долі.

Ми зі Степаном одружилися зовсім молодими. Мені — двадцять, вітер у голові й біла сукня, перешита з маминої випускної. Йому — двадцять два, з усього майна лише старенька валіза та мозолі на руках. Починали ми, як кажуть, «голі-босі». Свою квартиру чекали п’ятнадцять років. П’ятнадцять років життя по кутках, по орендованих кімнатах, де господарі дивилися на нас, як на тимчасове непорозуміння.

Степан мій на заробітках гарував, світу білого не бачив. Бувало, поїде на пів року, і я тільки листи його перечитую до дірок. Місяцями вдома не бував. Пам’ятаю, як він приїхав якось узимку: руки від цементу й холоду потріскані, очі запалі, але в очах — вогник. — Маріє, — каже, викладаючи на стіл пачку купюр, перев’язану аптечною гумкою, — ще трохи, ще пів року — і буде наш поріг. Я тоді теж не шикувала. Ходила роками в одних чоботях — швець уже сміявся, коли я втретє приносила набійки міняти. Куртку одну й ту саму до дірок заношувала, латала під пахвами, щоб ніхто не бачив. Зате, коли нарешті в’їхали у своє житло, я сіла посеред порожньої вітальні на коробку з речами й сказала: — Все, Стьопа. Досить. Хочу мати вдома чоловіка, а не пакунок грошей у конверті.

Отак ми й жили — скромно, зате нікому нічого не винні. Бо в мене філософія проста: зичиш чуже, а віддаєш своє, ще й з кров’ю. Степан завжди погоджувався. Ми не мали золотих гір, але мали спокійний сон. А спокій, дівчата, за жодні мільйони не купиш.

Кілька років тому мого Степана не стало. Серце. Сказало «досить» раніше, ніж ми встигли натішитися старістю разом. Посиділа я рік у порожній хаті, подивилася на стіни, які ми разом фарбували, і на ту пенсію, на яку тільки хліба й купиш, якщо по акції. А тут донька Оксана. Вона в мене розумниця, все вчилася, все працювала. Але в тридцять п’ять нарешті сказала: «Мам, я виходжу заміж».

Я розуміла: весілля, старт для молодої сім’ї — на все потрібні гроші. І я поїхала в Італію. Перші місяці в Неаполі я плакала щовечора. Доглядала за сеньйорою Б’янкою — жінкою вередливою, як березнева погода. Сеньйора кричала, що паста занадто гаряча, а підлога недостатньо блищить. Я мовчала, мила, терла, готувала й рахувала дні. Щоразу, коли ставало зовсім нестерпно, я відкривала блокнот, де записувала суми, які відкладала для Оксани. Це тримало мене на плаву.

— Маріє, ти занадто багато працюєш, — казала мені подруга-українка Ганна по неділях у парку. — Купи собі хоч нову хустку, чи посидь у кафе, випий просекко. — Ні, Ганнусю, — відповідала я. — Моя хустка ще міцна. А гроші мені не для кафе потрібні. Я хочу, щоб моя дитина не починала життя так, як ми зі Стьопою — на голих дошках.

Я за ці євро здоров’я там залишила. Спина тепер ниє на дощ так, що хоч вовком вий, і пальці від мийних засобів постійно сухі, як пергамент. Але я знала: я везу додому не просто папірці, а свою свободу й допомогу для доньки.

Приїхала я з Італії за місяць до весілля. Засмагла під палючим сонцем, трохи схудла, але з прямою спиною. Треба ж було зі сватами знайомитися. Оксанка сяяла: — Мамо, Андрій такий чудовий! І родина в нього солідна, батько — колишній чиновник, мати — в управлінні культури працювала. Вони люди поважні, не те що ми, прості смертні.

Зять мені відразу припав до душі. Андрій — хлопець щирий, руки в нього правильні, видно, що роботу любить, і на Оксану дивиться так, ніби вона — центр всесвіту. А от зустріч із його батьками… Це була вистава, на яку я не купувала квиток.

Запросили вони мене в ресторан. Не в просте кафе, де смачні вареники, а в «Еліт-Плаза». Кришталь, офіціанти в метеликах, меню французькою. Сваха, Людмила Петрівна, сиділа так, ніби в неї в хребті лом застряг. На ній стільки золота було, що я мимоволі подумала: «Якщо вона впаде у воду — точно піде на дно».

— Ну, Маріє Іванівно, — процідила вона через губу, розглядаючи мої руки з короткими нігтями без манікюру. — Як там Європа? Кажуть, там зараз важко? Ми от зі Степаном Вікторовичем (це її чоловік) звикли до певної якості життя. Наш Андрійко теж вихований у кращих традиціях.

Сват, Віктор, тільки роздував щоки й розповідав про свої «зв’язки» та «бізнес-проекти». Я спочатку навіть розгубилася. Сиджу, дивлюся на них — пани гонорові, розмов тільки про статки, про те, яку машину вони планують купити, і в який круїз поїхати. Я мовчала, відчуваючи себе сірою мишкою. «Куди мені, — думала, — з моїми заробітчанськими копійками до таких королів?»

Але минув тиждень-другий, і вся та велич почала обсипатися, як стара побілка зі стелі після затоплення.

Все почалося з телефонного дзвінка. Людмила Петрівна зателефонувала мені якось увечері, голос був уже не такий сталевий, а швидше… медовий. Занадто солодкий.

— Марієчко, дорогенька, як ваші справи? Ой, ми тут з Віктором закрутилися, весілля — це ж такі витрати! Знаєте, заблокували нам рахунок тимчасово, суто технічне питання. Ви б не могли «до зарплати» перехопити буквально тисяч десять гривень? Суща дрібниця для людини, що щойно з Італії.

Я тоді здивувалася, але дала. Подумала — ну, буває. Весілля справді справа дорога. Але через три дні ситуація повторилася. Потім вона прийшла до мене додому. Очі бігають, руки нервово сумочку тереблять. — Маріє, ви ж розумієте, ми — одна сім’я. Нам треба марку тримати. Треба, щоб у дітей весілля було не гірше, ніж у людей. Ви ж допоможете з рестораном? Там треба завдаток закрити, а у нас… ну, ви розумієте.

І тут я все зрозуміла. Я почала придивлятися до їхнього життя уважніше. Та величезна квартира, про яку вони хвалилися? Вона була в заставі. Машина? Взята в кредит, за який уже три місяці не плачено. Їхня розкіш — це мильна бульбашка, надута боргами. Вони живуть у боргах, у нескінченних перекредитуваннях, зате на людях — хвіст павичем.

Я пригадала, як сват Віктор у ресторані повчав офіціанта, що вино «недостатньо насичене», а сам, мабуть, у кишені не мав грошей навіть на трамвайний квиток.

Наступного разу, коли Людмила Петрівна завела пісню про «спільні інтереси» та «дірки в бюджеті», я вирішила, що вистава закінчена. Ми сиділи в мене на кухні. Я поставила перед нею чай і просте галетне печиво. Вона скривилася, дивлячись на скромну скатертину.

— Маріє, ви ж розумієте, що Андрій та Оксана мають жити в комфорті. У нас зараз важкий період, але ваші італійські збереження могли б нас усіх виручити. Ви ж тепер нам як рідна. Можна сказати, ваші гроші — це наш загальний фонд.

Я глибоко вдихнула. Перед очима пропливли мозолі мого Степана, обличчя сеньйори Б’янки й порожні вокзали, де я чекала на автобус додому. — Знаєте, Людмило Петрівно, — сказала я тихо, але твердо. — Я в борги не граюся. Ніколи не зичила сама й іншим не раджу. Вона витріщила очі, наче я щойно зізналася в чомусь надзвичайному.

— Як це? Ми ж родичі! Ви що, пожалієте грошей для щастя власної доньки? — Для щастя Оксани я вже зробила все, що могла. Я купила їм з Андрієм побутову техніку й дала солідну суму на перший внесок за їхнє власне житло. А от закривати ваші кредити за розкішне життя, яке ви не можете собі дозволити, я не буду.

Сваха підхопилася, обличчя пішло червоними плямами. — Та як ви смієте! Ми — люди з положенням! А ви… ви просто жадібна жінка, яка сидить на своїх євро, як квочка на яйцях!

Вона пішла, гупнувши дверима так, що в серванті задзвенів кришталь. Той самий кришталь, який ми зі Степаном купили на першу премію тридцять років тому.

За тиждень у Людмили Петрівни був день народження. Ювілей — п’ятдесят п’ять. Вона, звісно, замовила банкет у борг, сподіваючись, що гості подарують достатньо, щоб його покрити. Я довго думала, як вчинити. Не піти — значить роздмухати війну, яка вдарить по Оксані. Піти й дати величезну суму — значить підгодувати їхню безвідповідальність.

Я вирішила зробити по-людськи. Прийшла, привітала, квіти купила гарні. І конверт. У конверті було рівно 100 євро. Для звичайної людини — це солідний подарунок, тиждень роботи в Італії, між іншим.

Людмила Петрівна відкрила конверт прямо при мені. Я бачила, як її очі пробіглися по купюрі, як губи скривилися в презирливій усмішці. Вона очікувала мінімум тисячу. Може, думала, що я випишу чек, який перекриє її черговий кредит за норкову шубу.

— О… 100 євро? — протягнула вона так, ніби я їй підсунула використаний квиток на метро. — Ну, дякую, Маріє Іванівно. Дуже… економно з вашого боку. Знаєте, ми звикли до дещо інших масштабів. Ми ж для вашого зятя стараємося, хату будуємо (яку хату? там тільки фундамент і три судові позови!). Могли б і підтримати сім’ю по-справжньому.

Я посміхнулася. Спокійно так. — Це мій подарунок від щирого серця, Людмило. А «масштаби» — то річ відносна. Сьогодні вони є, а завтра за них приходять колектори.

Весь вечір вона зі мною не розмовляла. Демонстративно відверталася, шепотілася з подругами, кидаючи в мій бік косі погляди. Натякала всім, що я «мільйонерка підпільної розливу», яка шкодує копійку для рідні.

Після того дня народження Оксана прийшла до мене сумна. — Мам, Людмила Петрівна ображена. Каже, що ти ставишся до них як до чужих. Що в тебе грошей «кури не клюють», а ти їх рахуєш, як останню копійку. Вона Андрію каже, що я з «непростої родини». Я посадила доньку навпроти себе. — Оксанко, послухай мене уважно. Твій Андрій — золото. Але його батьки живуть у вигаданому світі. Вони хочуть, щоб я фінансувала їхні ілюзії. Якщо я зараз почну давати їм гроші в борг, цей борг ніколи не повернеться. Мало того, вони вважатимуть, що я зобов’язана це робити до кінця днів.

— Але ж вони кажуть, що це для нас… — прошепотіла донька. — Для вас я віддам останню сорочку, ти це знаєш. Але давати гроші свасі на черговий «статусний» ремонт — це не допомога вам. Це шлях у прірву. Я свої гроші не на дорозі знайшла. Я за них в Італії здоров’я залишила. Кожне євро в моєму гаманці пахне хлоркою та втомою.

Оксана подивилася на мої руки — вузлуваті, з венами, що випирають. Вона довго мовчала, а потім обійняла мене. — Вибач, мамо. Ти права. Андрій теж це розуміє, просто йому соромно за батьків.

Минуло кілька місяців. Весілля відбулося. Було воно гучним, дорогим і… абсолютно безглуздим у своїй помпезності. Свати таки влізли в нові борги. Тепер Людмила Петрівна зі мною майже не вітається. Коли ми зустрічаємося на сімейних обідах, вона дивиться крізь мене, наче я — порожнє місце.

Натякає родичам, яка я «складна людина». Мовляв, могла б і допомогти, ми ж тепер одна сім’я, вона ж для сина старається, а значить, і для моєї доньки.

А знаєте що? Мені байдуже. Ображатися чи ні — то її особиста справа. Я свої принципи на старості років міняти не збираюся. Свої гроші я заробила чесно, і витрачатиму їх так, як вважаю за потрібне. Я краще допоможу дітям з ремонтом у їхній справжній, не заставній квартирі, чи куплю онукам щось корисне, коли вони з’являться.

Давати в борг людям, які не мають поняття про фінансову честь — це все одно, що лити воду в сито. Вони ніколи не наїдяться, ніколи не зупиняться. Сьогодні їм треба десять тисяч, завтра — сто, а післязавтра вони скажуть, що я маю продати свою хату, бо їм не вистачає на відпустку в Дубаї.

Увечері я сідаю на балконі. П’ю чай з липою. У кишені в мене — мій спокій. У хаті — тиша й порядок. На стіні — фотографія Степана, він там усміхається. Я знаю, він би мене підтримав. Він би сказав: «Молодець, Маріє. Своє тримай міцно, а чужого не руш».

Хай я буду для них «поганою свахою» з грошима в кишені, ніж «доброю», але з порожніми руками й вічним головним болем від чужих кредитів. Бо справжня сім’я будується на повазі та праці, а не на вмінні вчасно витрусити гаманець родича.

Хіба я не права?

Я дивлюся на свої руки. Вони вже не такі молоді, але вони знають ціну кожному центу. І якщо хтось вважає мою ощадливість гріхом — що ж, нехай. Я свій іспит перед життям склала. А Людмила Петрівна… вона ще зрозуміє, що мильна бульбашка рано чи пізно лопається. Головне, щоб у цей момент поряд був хтось, хто не просто дасть грошей, а навчить їх рахувати. Але, боюся, це вже не моя робота.

Мій борг перед життям виплачено. Повністю. І без відсотків.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.