Поліна останнім часом дуже часто спізнювалася на роботу, той день теж не був вийнятковим. Вона була звичайним таким офісним працівником у невеличкій поліграфічній конторі міста, а тому їздила на роботу звичайним міським транспортом, у звичайних міських маршрутках, завжди спішила і завжди не встигала. І цього разу ледь встрибнула у маршрутку, яка вже майже від’їжджала.
Людей у транспорті було не настільки багато, і Поліна навіть пригляділа для себе вільне місце в останньому ряді маршрутки. Почала пробиратися до нього. І раптом, коли вже приготувалася сісти, маршрутка різко рвонула вбік, а бідолашна Поліна, не втримавшись на ногах, полетіла на сидячих поруч людей. Її хитнуло настільки сильно, що дівчина опинилася у всіх чотирьох на колінах, при чому передня частина її тiла розляглася на руках молодого чоловіка. Підняла на нього своє обличчя, побачила усміхнений погляд карих очей і зашарілася. «Дівчино, не соромтеся, мені приємно», — сказав чоловік, а Поля, отямившись, почала швиденько сповзати на своє крісло. Вона тулилася у куточку і намагалася не чути підсміювань пасажирів, які було чутно з усіх боків.
На роботі день також не вдався. Шеф, розлючений низькими доходами на фірмі, цілий день зганяв злість на підлеглих. Врешті-решт добрався і до Поліни. Та, слухаючи звинувачення керівника, відчувала усе більше роздратування. А коли шеф почав відверто погрожувати звільненням, підвелася, зібрала свої речі і вибігла з кабінету. Зрештою, вона уже давно хотіла звільнитися.
Відпочивати було приємно. Не треба бігти на маршрутку, не потрібно просиджувати увесь день в паркому офісі, просто насолода, а не життя. От якби ще грошей вистачало. Та вони закінчувалися, і Поля вирушила на пошуки роботи. Розіслала своє резюме, накупила рекламних газет, почала бігати по співбесідах.
Якось потрапила у солідну контору транспортного підприємства. Там був потрібен офісний працівник. Зайшла в кабінет і напружила пам’ять: десь уже вона бачила цього чоловіка, ці примружені очі. Ой, це ж саме у нього на руках опинилася добра половина її тiла під час падіння у маршрутці. Схоже, чоловік теж її впізнав. Ледь посміхаючись, запропонував присісти, почав розпитувати її про професійне минуле. І — о диво! — прийняв на роботу.
Офісне життя на новому місці було значно приємнішим. Новий шеф не сварився, часто відлучався у своїх справах і не зганяв поганого настрою на підлеглих. Плюс до усіх переваг — його чарівний погляд. Поліна раптом усвідомила, що кожен раз із нетерпінням чекає, коли ж знову зможе побачити ці очі.
Якось увечері, коли вже прибиральниця мила підлогу, Поліна засиділася над паперами. У сусідньому офісі почав гучно дзеленчати телефон. Дівчина поспіхом рвонула до трубки. У коридорі побачила постать шефа. Не врахувала тільки одного — мокрої підлоги. Її ноги роз’їхалися, і Поліна знову полетіла вниз, прямо як тоді у маршрутці. І знову її на льоту підхопив той же чоловік.
— Полю, Вам не здається, що це доля? — запитав він, лагідно дивлячись їй у вічі.
У той момент Поліна про це не думала, але в душі радісно погодилася із таким висновком.
Врешті-решт, так і сталося. Шеф, якого звали Олексієм, запросив Полю на побачення. Вони почали зустрічатися і згодом створили чудову і дружну родину.
Ольга Бойчук
