— Дівчата, гляньте, яка квіточка! Ну скажіть, хіба не копія я в молодості? — Надія, жінка років сорока п’яти з бездоганним каре та іскринками в очах, розкладала на прилавку фотомагазину свіжі знімки.
Дівчата-продавчині, які зазвичай бачили втомлених клієнтів, що поспіхом друкували фото на паспорт, на мить завмерли. З глянцевого паперу на них дивилося маленьке диво з величезними синіми очима й кучерями, що нагадували цукрову вату.
— Ой, яка гарненька! Це ваша донечка? — запитала молодша, розглядаючи стильну сукню Надії. — Та що ви, сонечка, — засміялася та, поправляючи окуляри. — Це внучка моя, Софійка. — Ви? Бабуся? Та не смішіть! Ви виглядаєте як її мама, ну максимум — старша сестра. — Ех, дівчата… — Надія зітхнула, але губи все одно зрадливо посміхалися. — Це мене життя так «омолодило». Поки мої коліжанки по кав’ярнях селфі робили та на йогу ходили, я пелюшки прала й коліки лікувала. Син «постарався». Але знаєте… я за це життя жодної хвилини не шкодую. Хоча тоді, два роки тому, думала — все, край.
Син Надії, Артем, завжди був хлопцем «з картинки». Високий, плечистий, посмішка така, що дівчата в чергу ставали. Але була в нього одна біда — легковажність. Він жив так, ніби завтра ніколи не настане, а гроші в гаманці з’являються самі собою за помахом чарівної палички. Надія виховувала його сама, тягнула на собі дві роботи, аби в сина було «все не гірше, ніж у людей».
Все змінилося, коли в його компанії з’явилася Катя.
Вона була зовсім іншою. Тиха, з волоссям кольору стиглої пшениці й руками, які не боялися жодної роботи. Катя приїхала з невеликого села, вчилася на бюджеті в університеті, а вечорами мила підлогу в торговому центрі, щоб відправляти гроші хворій матері.
Коли Артем вперше привів її додому, Надія спочатку насторожилася. — Артеме, — шепотіла вона синові на кухні, поки Катя скромно пила чай у вітальні. — Дивись мені, дівчина серйозна. Це тобі не ті твої «ляльки» на один вечір. У неї в очах — цілий світ, але й смутку багато. Не образь її. — Мам, та ти що! — Артем обійняв матір за плечі. — Я ж люблю її. Вона… вона справжня, розумієш? З нею мені вперше хочеться не в клуб бігти, а вдома посидіти.
І Надія повірила. Вона полюбила Катю як рідну доньку. Вони разом ліпили вареники, Катя навчила Надію вишивати бісером, а Надія ділилася з нею секретами догляду за собою.
Одного вечора Артем прийшов додому з букетом величезних хризантем і заявив: — Мам, Катю, я вирішив. Ми одружуємося. Досить тягнути.
Весілля призначили на осінь. Вже й ресторан замовили, і сватів у село з’їздили привітали. Катина мама, худенька жінка з натрудженими руками, плакала від щастя, що донька в такі хороші руки потрапляє. А після короткої поїздки на море молодята повернулися з новиною: — У нас буде дитина.
Надія тоді відкоркувала пляшку домашнього вина. — Ну все, Артеме, тепер ти голова родини. Тепер ти за двох, ні — за трьох відповідаєш.
Але що ближче був день весілля, то похмурішим ставав Артем. Він дедалі частіше затримувався на роботі, а точніше — десь із друзями. Його почав дратувати запах токсикозу, який мучив Катю, і її постійна втома.
— Та що ти вічно кисла, як лимон? — кидав він їй, заходячи в кімнату. — Інші жінки ходять вагітні й нічого, а ти тільки й знаєш, що лежати. — Артеме, мені справді важко… — тихо відповідала Катя, витираючи сльози.
За тиждень до весілля він вибухнув. — Мамо, я передумав. Я не хочу. Я не готовий до цього всього! Ці пелюшки, крики, нічні чергування… Я ще життя не бачив! — Ти що таке верзеш? — Надія аж присіла на стілець. — Катя на п’ятому місяці! Весілля через сім днів! Люди запрошені, гроші заплачені! — Мені байдуже на гроші! — кричав Артем. — Я не хочу ламати собі життя через одну помилку!
Тамара плакала, вмовляла, навіть погрожувала вигнати з дому — нічого не допомагало. Тільки коли приїхали Катині родичі й почалася серйозна чоловіча розмова з дядьком дівчини, Артем наче здався. — Добре, — буркнув він. — Буде вам весілля.
Ранок урочистості був сонячним, але холодним. Катя у білій сукні, яка ледь приховувала животик, виглядала як ангел. Вона тремтіла, але не від холоду, а від передчуття. Машини прикрашені стрічками стояли під під’їздом, сусіди визирали з вікон.
Надія зайшла в кімнату до сина. — Артеме, виходь, кортеж чекає.
Син сидів на дивані у звичайних джинсах і старій футболці. Поруч лежав неторканий костюм. — Я нікуди не поїду, — сказав він спокійно, навіть не підводячи очей. — Що? Артеме, гості вже в РАЦСі! Катя стоїть у коридорі! — Нехай іде геть. Я не поїду. Крапка.
Надія відчула, як земля тікає з-під ніг. Такого сорому вона не відчувала ніколи. Вона вийшла до Каті, яка все зрозуміла по одному лише погляду майбутньої свекрухи. Дівчина не кричала. Вона просто повільно зняла фату, поклала її на тумбочку біля дзеркала і вийшла. Без речей, без скандалів. Просто пішла.
За тиждень Артем уже знову гуляв. Він приводив додому нових пасій, вмикав гучну музику, а на всі зауваження матері тільки відмахувався: «Мам, розслабся. Життя одне».
Минуло вісім місяців. Катя поїхала до себе в село, на дзвінки не відповідала. Надія кілька разів передавала через знайомих гроші, але вони поверталися назад.
Одного лютневого вечора, коли надворі завівало так, що собаки не хотіли вилазити з будок, у двері Надії подзвонили. На порозі стояла Катя. Вона була в старій куртці, бліда, з темними колами під очима. На руках вона тримала згорток у вовняній ковдрі.
— Катенько… — видихнула Надія. — Де він? — коротко запитала дівчина.
Артем вийшов у коридор, заспаний і незадоволений. Катя подивилася на нього з такою зневагою, що він аж зіщулився. Вона підійшла до диванчика в передпокої й обережно поклала на нього дитину. — На, тримай. Це твоя донька, Софія. Я пів року просила тебе про допомогу, коли мама в лікарні лежала, коли їсти не було за що купити. Ти ж трубку не брав. Тепер гляди сам. А мені треба життя рятувати. У мене більше нікого нема, і грошей теж нема.
Вона розвернулася і пішла. Тільки підбори цокнули по сходах, і вхідні двері важко гупнули. Надія з сином стояли як занімілі, поки дитина не зайшлася тонким, відчайдушним криком. Артем зробив крок назад, наче перед ним була бомба. — Мам… що це? Що робити? — Що робити? — Надія підхопила внучку на руки. — Тепер ти дізнаєшся, що таке бути дорослим, синку.
У пакунку вони знайшли документи й коротку записку: «Я поїхала на заробітки. Не шукайте». Як потім дізналася Надія, у Каті помер батько, мати була зовсім слабка, борги за будинок росли як на дріжджах. Відчай штовхнув її на цей крок.
Надії було сорок п’ять. Вона тільки-тільки почала «жити для себе»: записалася на танці, купила абонемент у басейн. Але все це довелося залишити. Вона взяла відпустку за власний кошт, а потім і зовсім звільнилася.
Перші місяці були пеклом. Артем спочатку намагався ігнорувати дитину, але Надія була непохитною. — Ні, дорогий. Я не буду за тебе все робити. Ось підгузки, ось суміш. Вчися. Дівчата твої почекають.
Дівчата й справді «почекали». Жодна з його нових пасій не хотіла проводити ніч у квартирі, де за стіною щогодини плаче немовля. Друзі теж кудись зникли. Артем, який звик бути центром всесвіту, раптом опинився в ізоляції. Він сидів на кухні, заколисуючи доньку, і вперше в житті думав.
— Мам, а вона на мене схожа, правда? — запитав він якось вночі, дивлячись на сплячу Софійку. — Очі Катині, — відрізала Надія. — А впертість твоя. Тільки дай Боже, щоб совість у неї була від мами.
Минув рік. Надія щодня показувала малій фотографії Каті. — Це твоя мама, Софійко. Вона тебе дуже любить, вона просто зараз далеко, працює, щоб у тебе все було.
Минуло ще пів року. Одного літнього дня під будинок підкотила білосніжна іномарка. З неї вийшла жінка. Це була Катя, але не та змучена дівчинка з села. Вона була в елегантному костюмі, з впевненим поглядом. Поруч із нею з машини вийшов чоловік — високий, з сивиною на скронях, він тримав її за руку так, ніби вона була найбільшим скарбом у світі.
Надія в цей час гуляла з Софійкою на майданчику. Дівчинка вже впевнено тупала ніжками. — Мама! — раптом вигукнула мала, вказуючи пальчиком на жінку. Хоча вона бачила маму тільки на фото, серце підказало.
Катя підбігла, впала на коліна просто на пісок і обійняла доньку. Вона плакала так сильно, що навіть Марко — її чоловік-італієць — відвернувся, витираючи очі.
— Надіє Іванівно, пробачте мені, — сказала Катя пізніше, сидячи на тій самій кухні. — Я тоді була на межі самогубства. Якби не Марко, який допоміг мені влаштуватися, вилікувати маму… я б не вижила. Тепер я приїхала за донькою. У нас там будинок, сад… Марко обожнює дітей, він уже оформив усі папери на вдочеріння, якщо ви не проти. — А Артем? — тихо запитала Надія. — А що Артем? — Катя подивилася прямо в очі колишній свекрусі. — Він свій вибір зробив у день весілля. Я його пробачила, чесно. Але в нашому житті йому місця нема.
Коли Артем повернувся з роботи й побачив Катю, він спочатку зрадів. Кинувся до неї, почав щось говорити про «другий шанс». — Артеме, заспокойся, — перервала його Катя. — Я прийшла попрощатися. Дякую, що доглянув Софійку. Це, мабуть, єдине чоловіче рішення в твоєму житті.
Через місяць Катя з Софійкою та Марком полетіли в Мілан. Надія часто літає до них у гості. Марко називає її «Mamma Nadia» і завжди зустрічає з квітами.
А що ж Артем? Життя — дивна штука, воно завжди повертає борги.
Артем таки одружився. Його нова дружина, Яна, — донька місцевого полковника поліції. Дівчина з характером сталевого троса. Вона була вже при надії, коли вони познайомилися, і її батько чітко дав Артему зрозуміти: або весілля і зразкова сім’я, або «проблеми зі здоров’ям».
Тепер Артем щовечора гуляє з візочком. Тільки дитина там — не його. Він глядить чужого сина, терпить примхи дружини й тестя і боїться навіть подумати про те, щоб піти. Бо тепер він знає: відповідальність — це не те, від чого можна втекти. Вона все одно наздожене, тільки наступного разу може бути набагато болючіше.
Надія закрила альбом з фотографіями. — Ну що, дівчата, спакували мої знімки? Мені пора. Завтра лечу в Італію, у Софійки день народження. Три роки квіточці.
Вона вийшла з магазину легкою ходою. Життя її справді омолодило. Бо воно навчило її головному: любов — це не слова під вікном, а вміння підставити руки, коли хтось поруч падає. Навіть якщо цей хтось — твоя власна помилка.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
