Мені 62 роки, я нещодавно вийшла на пенсію. Живу в селі, маю господарку і город. Ми з чоловіком зараз вдвох багато працюємо, щоб і собі щось мати, і доньці передати трохи домашніх продуктів.
На городі ми вирощуємо все – від картоплі до огірків з помідорами. Дещо самі їмо, дещо консервуємо, з донькою ділимося, а решту я на ринок везу і продаю – такий собі мій маленький бізнес.
Мільйонів я на цьому не заробляю, але можу комуналку оплатити, щось собі чи чоловікові з одягу купити, чи якусь техніку придбати. Поки-що, дякувати Богу, ми самі собі даємо раду і нічого в доньки не просимо.
Олександра наша вийшла заміж і переїхала з чоловіком в місто, в селі вони не хотіли принципово жити. Спочатку наші молодята жили на оренді, а потім ми з сватами скинулися і допомогли їм купити невелику двокімнатну квартиру.
Нам довелося віддати все, що у нас за роки спільного життя було відкладено. Але однокімнатну ми брати не хотіли, бо розуміли, що підуть діти, і все одно треба буде розширюватися, а так ми відразу купили більшу квартиру.
Дітям я не набридаю зайвий раз. Приїду в суботу, привезу продукти, чаю вип’ю, потім на ринок, і додому.
Але минулого разу я трохи затрималася на базарі, потім мала ще якісь справи, і в підсумку я не встигла на останній автобус, який їхав до мене в село.
Та я не засмутилася, бо у мене ж в місті донька живе. Я їй зателефонувала і попередила, що сьогодні заночую у них, але ще закінчу свої справи, і тоді приїду.
Олександра якось не дуже радісно сприйняла цю новину, але сказала, що я без проблем можу приїжджати.
По дорозі до доньки я думала ще заскочити в якийсь супермаркет і купити на вечерю чогось смачненького, але подумала, що я доньку попередила про свій візит, то вона вже щось приготує. Та й я зранку у них була, завезла їм і картоплю, і буряк, і моркву, і зелень, огірки, кабачки, яйця, так що готувати доньці точно було з чого.
Прийшла я до доньки, Олександра питає мене, чи я буду вечеряти. Я кажу, що так, бо і справді була дуже голодна за весь день. Вона ставить переді мною тарілку макаронів і дає чай.
Я поїла, вечеря мені здалася доволі скромною, але я подумала, що може у доньки не було часу щось краще приготувати, хоча на кухні був запах м’яса.
Виявилося, що м’ясо донька запекла для чоловіка. Коли зять прийшов з роботи і сів вечеряти, перед ним стояла тарілка з запечених в духовці курячих гомілок і салат з телятиною і оливками.
Донька вечеряла разом з чоловіком, а мене вони за стіл не покликали, щиро вважаючи, що я макаронами наїлася.
Я в ту ніч у доньки заснути не могла, все думала, що я зробила не так. Я собі не уявляю, щоб я колись від своєї мами приховала кращу їжу, і віддала її чоловікові.
Я все розумію, зять з роботи, втомлений, хоче їсти. Але невже не можна було і мене за стіл покликати? І справа тут не стільки в вечері, скільки у ставленні до мене.
Мені дуже прикро. Зранку я вже не стала чекати сніданку, а зібралася і поїхала першим рейсовим автобусом в село.
Донька мені зателефонувала, захвилювалася, що я так рано поїхала. Навіть спитала, чи я не образилася на щось.
Я їй нічого не сказала, бо що тут скажеш, та мені гірко і прикро від такого ставлення.
А що ви думаєте про таку ситуацію. Як би ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
