– Петре, ну як ти не розумієш? Ми – батьки, і маємо допомагати дітям, а у них зараз проблеми, і ми не можемо їх залишити, – кажу чоловікові, і подаю сніданок.
Петро їв мовчки, і не реагував на мої прохання. Він нещодавно вийшов на пенсію, і сказав, що тепер він відпочиватиме. А зараз якраз не найкращий час для відпочинку.
У сина кредит на машину, а донька взяла квартиру в кредит. І в доньки, і в сина по двоє дітей, а це теж великі витрати.
Дітям не вистачає грошей, і я вважаю, що ми маємо їх підтримати. А хто, як не батьки? Але мій чоловік вважає, що ми їм вже досить допомогли, настав час і для себе пожити, адже все життя прожили в гонці за грошима.
Петро в свій час по заробітках їздив, бо треба було дітей виростити, вивчити. Я дуже хотіла, щоб у них вища освіта була. І ми з чоловіком, в принципі, справилися, діти наші виросли хорошими людьми, у обох сім’ї, діти, а разом з тим і витрати.
Поки чоловік працював, все було добре, я завжди щось відкладала для дітей. А тепер він на пенсію вийшов, і грошей стало значно менше, нема з чого допомагати.
Петру якраз хорошу роботу запропонували, і він міг би ще кілька років попрацювати, але не хоче. Каже, що своє він вже відпрацював, а далі – діти самі нехай викручуються.
А що їм робити? Сину машину віддавати чи донька квартиру свою має продати. У них все в кредитах, а вони, як на зло, ще й з роботою мають проблеми, син втратив роботу, шукає нову, а донька в декрет пішла. Ну як за таких обставин дітям не допомогти, якщо ще й нагода є?
– Петре, подумай. Ти ж не чужим людям, а рідним маєш допомогти, – прошу чоловіка.
– Якщо тобі так сильно треба, то їдь сама на заробітки, – буркнув чоловік, відсунув сніданок і пішов в свою кімнату.
Я ж бачу, що він і сам кудись хоче вийти, йому вдома сумно, але на роботу він категорично йти відмовляється.
Я вже й сама не знаю, що робити. Свого чоловіка я просто не впізнаю. Невже йому дітей не шкода? І робота для нього вчасно підвернулася, так що міг би допомогти, а не вилежуватися на дивані.
Натомість, Петро мені пропонує їхати на заробітки. А я ж ніколи за кордон і не їхала, то куди я поїду? І що, цікаво, чоловік без мене робити буде? Він же не вміє собі з холодильника борщ підігріти, а чекає, щоб я йому все під ніс поставила.
Я чоловікові поставила умову – або він на роботу йде, і ми дітям допомагаємо, або я з ним розлучуся і тоді вже на заробітки поїду.
Мені так прикро, що й не описати словами, я Петра свого просто не впізнаю. Він наче про чужих дітей говорить, а не про рідних. Йому цікавіше на дивані біля телевізора лежати, ніж піти між люди, на роботу, і час цікаво провести, і гроші заробити, і дітей підтримати.
Тільки от Петро вперся, стоїть на своєму, що дорослим дітям допомагати не треба.
Я дотримуюся іншої думки, скільки б дітям років не було, але якщо їм потрібна наша допомога, то треба допомогти. Ну хіба не так?
Розсудіть, хто з нас правий – я чи чоловік?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
